Зараз багато хто дорікає Євгену Кириловичу Марчукові тим,
що він працював у КДБ, та ще й у великих чинах. Усіх аспектів його роботи
я не знаю, але про один епізод — про те, як він працював зі мною, i що
з цього вийшло, — хочу розказати.
Сидить навпроти мене незнайомий мені чоловік. Темне волосся,
темні очі. Чорнобровий такий. Відрекомендовується:
— Євген Кирилович Марчук.
А мені називатися й нема чого. Я взагалі, крім «здрастуйте»
та «до побачення» (звичайна ввічливість) говорити нічого не збираюся. Тому
що він, ця людина — співробітник КДБ, а я — політзек, і немає про що нам
розмовляти. Він, зрозуміло, з моїм досьє ознайомився — від самого першого
допиту. Тож поінформований: на питання КДБ я не відповідаю. Отже, просидимо
з годину чи зо дві. Мені буде нудно. Йому — теж. Ну, коли нова людина —
може, спробує спочатку покричати, по столі кулаками погрюкати. Поки йому
не набридне. Й розійдемося: він — уже не знаю, куди, а мене відведуть назад
до камери. І, погримівши ключами, замкнуть — до наступного «перевиховання».
Потім, коли ця тупа повторюваність уже в усіх із вух закапає, відвезуть
мене етапом назад до табору й будуть морозити в черговому карцері. В одному
з таких карцерів я й віддам Богові душу, вже й чекати недовго. Мене здорово
обробили за останні роки. Як це тоскно, коли все знаєш наперед!
Вийшло все не так. Цікаво стало дуже скоро. І ще довго
я ламала голову: що ж за людина цей чоловік? Геніальний актор або геніальний
саботажник, якому, з погляду радянських ідеологів, місце чи не в сусідній
зі мною камері? Рік-то який на дворі...
До серпня 1991-го залишалося п’ять років. А для мене це
був кінець четвертого року відсидки, і ось-ось уже починався п’ятий. Вийти
живою я для себе особливого шансу не бачила, і тому за непевні надії не
хапалася.
Перед співробітником КДБ у мене велика перевага: я буду
сидіти, мовчати і думку думати. Навіть вірші можна в цей час подумки складати,
тобто займатися безпосередньою своєю справою. А йому мовчати не приписано,
йому говорити приписано. Правити теревені щодо того, що тепер перебудова
і мене із задоволенням звільнять, тільки... ну, звичайно, потрібна лише
дрібничка: невинний папірчик із проханням про помилування. Всього-на-всього
треба написати три речі: перша — що я дійсно скоїла злочин і посадили мене
правильно. Друга — що я розкаююся і обіцяю більше ніколи так не робити.
Тобто у випадку зі мною — ніколи не писати віршів і забути
слова «права людини». І третя — буквально фраза «прошу мене помилувати».
Це дуже важлива фраза: адже милують злочинців, а не безневинних людей.
Цю фразу треба написати дослівно, а два попередні пункти — вільним стилем,
як хочеш, тільки щоб необхідний зміст зберігся. Тепер-бо перебудова, тож
надто сувора формальність зайва. І — всі будуть задоволені. А інакше мене
ну аж ніяк випустити не можна. Чудово розумію, чому: головний перебудівник
Горбачов виголошує на весь світ, що в СРСР немає політв’язнів. І всі знають,
що він бреше, раз у раз за кордоном, куди він так полюбляє їздити, його
брехню викривають. Якось незручно... Але й випустити — незручно: ось же
вони — живі, як же заперечувати їхнє існування? А живі ще й про закатованих
розкажуть, зовсім погано буде... Інша справа — злочинців помилувати. На
їхнє прохання. Які розкаялися вже, перевихованих. Зламаних назавжди. І
папірчик у наявності, з підписом. Хоч газеті «Юманіте» показуй: бачте,
самі ж пишуть. Такі, які на себе звели наклеп, мовчатимуть. Їм буде неприємно
про це згадувати. Вони спробують «про це все забути».
Адже треба довести людину, щоб вона таке написала. От і
намагалися зламати. За горбачовських часів лютували щосили. З карцерів
ми не вилазили. Змарніли, охляли — хоч фільм про Освенцім знімай. Посміхнешся
— губи тріскаються. А усміхатися треба: як ще ми могли підтримати один
одного? З наших поки що ніхто не помер. В інших зонах — вмирали. А ось-ось
і наша черга: ледве дух зводили... Так ще за новим законодавством строк
можна продовжувати скільки завгодно.
Я тоді, звісно, не знала, що в Кремлі планували звільнити
когось із політв’язнів у жовтні того ж 1986 року, напередодні зустрічі
Горбачова та Рейгана в Рейк’явіку. Як жест «доброї волі». Вибирали з тих,
про кого найголосніше шуміли в світі. Вагалися: Анатолія Марченка чи мене.
Тож від нас двох покаяння потрібні були терміново, будь-яким чином. От
і доручили генераловi Марчуку «попрацювати» зі мною. Перевезли мене до
київської в’язниці КДБ, запроторили до камери: працюй.
Методи КДБ мені були відомі: обіцянки — погрози. Сім’єю
могли шантажувати, здоров’ям, пообіцяти, що живою не вийду, зрештою. Ну,
психологічні етюди — само собою. Ну, тортури холодом і голодом. Все це
вже було, й чого тільки не було... Що ще мені може сказати ця нова людина?
Аж ось він і говорить:
— Прохання про помилування ви, як я розумію, писати не
збираєтеся? Ну то й не пишіть. Обіцяю, що до цієї теми ми не повернемося.
Спробую зробити що-небудь і без цього. Випустити вас — як ви розумієте,
не лише від мене залежить. Це в Москві вирішується. Але спробуємо. А поки
що просто відпочивайте. Що я можу для вас зробити, поки ви тут? Прохання
є?
Прохань, зрозуміло, немає. Пам’ятаю «золоте правило зека»:
не вір, не бійся, не проси. Він, мабуть, розуміє, не ображається.
— Ви тут хоч би підгодуєтеся поки. І книжок я вам принесу
— яких хочете. Давайте, замовляйте, я запишу.
(Ув’язненим належить мати не більше п’яти книжок. Але й
ті під час обшуку можуть відібрати. Бібліотека в’язниці — дивитись і плакати.
А в таборі — взагалі ніякої бібліотеки: ми ж політзона, нам не можна. Книжковий
голод входить до програми покарань. Тож читати немає чого, а Біблію я своїм
у зоні залишила). А він береться за аркуш паперу й ручку:
— Ну, диктуйте список.
Далі починають коїтися дивні речі: мало не щодня мені приносять
стоси книг. Булгакова, Тютчева, Шварца, Ахматову... Все, що коли-небудь,
хоча б раз легально видавалося в СРСР. Я такі стоси й підняти не можу,
тож до камери за мною їх носить тюремний прапорщик. Знущання у в’язниці
(хто-хто, а я пам’ятаю київську в’язницю КДБ ще за слідства!) більше не
практикуються, навіть у камері «квочки» немає. Мені приносять передачі
— й знову ж таки пропускають усе, навіть фрукти. Мені дозволяють побачення,
яких нікому не дозволяли останні три роки. Побачення дозволено через стіл,
за присутності наглядача. Скажеш те, що йому не сподобається, — й закінчилося
твоє побачення. Але, коли вводять мого чоловіка, молода людина в штатському,
заздалегідь мовчки покрутивши пальцем у бік стелі (за дисидентським кодом:
«увага — підслуховують»), демонстративно сідає носом у кут і так сидить
до кінця побачення.
Я, зрозуміло, чекаю: стільки недозволених свобод від співробітника
КДБ — до чого б це? Мабуть, це стандартна схема: «злий слідчий — добрий
слідчий». З «добрим» розслабишся — тут тобі й влаштують черговий етюд.
Що ж, будемо готові. Але зась, як обіцяно, розмов про покаяння. Ані бруду
про моїх друзів і рідних, ані брехні, ані шантажу. Нічого собі співробітник
КДБ... Місяць минає. Другий. Я навіть зміцніла, йду коридором — голова
не йде обертом. Що ж він робить, цей генерал Марчук? Адже його Москва запитає:
де результат проведеної роботи? Покаяння їм потрібні, а немає — отже, погано
працюєш! А він взагалі ніяк не «працює», принаймні зі мною. Я навіть із
ним розмовляю: випадок бо цікавий! Звісно, заздалегідь обмеживши теми.
Про літературу — будь ласка, про погоду — теж. Та чого КДБ знати не треба
— туди не заходимо. Він і не намагається. Ніяких там несподіваних запитаннячок.
Так і сидимо, дискутуємо про мистецтво, християнську етику й взагалі —
про сенс життя. За інших умов — ну звичайна собі високоосвічена людина,
розумний співрозмовник із широким кругозором. Очевидно, що тільки вуз такої
освіти не дає: сам добирав, цілеспрямовано. Щодо системи освіти в нього
цікаві ідеї. На літературі, на моє приємне здивування, розуміється. Одна
з улюблених книг — «Майстер і Маргарита» Булгакова, й коментує він її досить
неординарно. Погоджуємося, що за цією книгою практично неможливо зробити
адекватний фільм, і це дуже шкода. Взагалі, літературу любить і не приховує,
як його коробить, що мене посадили саме за літературну діяльність. Про
економіку говорить із болем: ясно йому, куди котимося, й розуміє, як треба
було б. Ну ніяк він не схожий на стандартного радянського чиновника. За
інших обставин я б не мала сумнівів: цій людині небайдужа доля свого народу.
Та за тієї ситуації я все одно йому не довіряла. Штатський костюм його
був мундиром, за яким людина — можливий противник. Надто багато було поставлено
на карту: не тільки моя честь, але й долі інших політв’язнів. Адже варто
було тоді зламатися одному — посилювали тиск на інших. Я це відчула на
власній шкурі. Він бачив цю недовіру, але образи не виказував. А я іноді
думала: адже бували випадки, хоч і нечасті, коли співробітники КДБ саботували
свої безпосередні обов’язки. От не хотіли брати гріха на душу — й починали
допомагати тим, кого повинні були переслідувати. Це для таких сміливців
закінчувалося погано. З такими розправлялися нещадно. Якщо й цей ризикує
в кращому випадку кар’єрою, а в гіршому — головою, як же йому повинно бути
зі мною зараз важко! Може, він і щирий — а я його в усіх земних гріхах
підозрюю. Ввічливість ввічливістю, але все одно він для мене — по інший
бік барикади, інакше чинити я не маю права.
Звісно, коли в жовтні Євген Кирилович радісно повідомив,
що мене все-таки звільняють і він зараз відвезе мене додому, — я подумала:
ось він, ключовий фокус «доброго» слідчого. Або мене відвезуть додому на
п’ять хвилин, а потім знову — до в’язниці (такі етюди практикувалися, i
психологічно це, як я чула, нестерпно). Або того ж дня заарештують мого
чоловіка, й почнеться новий виток шантажу. Тому радіти не поспішала. Тільки
придивлялася: він дуже задоволений, це видно. Геніальний артист? Ну, тоді
зараз він себе й покаже.
А Євген Кирилович справдi відвіз мене додому й відразу
ж делікатно полишив. Залишилося мені дивуватися, вже зачинивши за ним двері.
Наступного дня прийшов із квітами — вiтати. Я вже не була в зеківському
одязі й могла говорити з ним по-людськи. Тобто — набагато привітніше. Але,
може, він чогось почне домагатися зараз? Адже вже доба минула, як я на
волі, вже я дала по телефону декілька інтерв’ю, головний зміст яких був:
політзеків катують! Їх треба рятувати! Якнайшвидше, бо багато хто вже ледь
живий. А Горбачов усе бреше. Й далі — поіменно — за всіх, кого знаю i хто
зараз у таборах... І це все — до тієї ж зустрічі в Рейк’явіку. КДБ, вочевидь,
уже в курсі справи, що на свободі я роблю саме те, чого від мене й варто
було чекати. Отже, спробують покласти край... Але генерал Марчук не пробує.
Він не для цього прийшов. Він просто прийшов порадіти, що я вдома. Тоді,
хочу нагадати, така поведінка зовсім не була в практиці КДБ. Ще попереду
були й нові арешти, й продовження колишніх розправ. За три тижні після
мого звільнення помер у таборі Анатолій Марченко. Його «давили» на покаяння
методично, як велено, ну й перетиснули... А скільки ще не дочекалися свободи
саме на цих, останніх, спробах комуністичного режиму нас доламати.
Так ось, таких спроб стосовно мене Євген Кирилович Марчук,
всупереч тогочасній політиці Кремля, не зробив жодної. Не подобалося йому
таке завдання й не хотів він його виконувати. Хоч і зобов’язаний був. І
жодного разу мене не обманув — єдиний зі співробітників КДБ, з якими я
стикалася по в’язницях і таборах. Інші, бувало, й рекомендувалися під вигаданими
іменами, не кажучи вже про все інше.
Версію про те, що це такий хитрий маневр, довелося відкинути.
Маневр усе-таки має мету, а Марчук нічого від мене не домагався, нічого
не хотів і не вимагав. Просто допомагав, як міг, за тих умов. До того ж,
не сподіваючись на мою вдячність.
На початку дев’яносто другого року зателефонував нам із
чоловіком до Лондона: вітав із народженням двійняток. Ми тоді були позбавлені
радянського громадянства за виступи на захист політв’язнів, тож ті з «радянських»
людей, кому було що втрачати, нас за версту оббігали ще років зо два: через
інерцію. Між іншим, сказав, що часи зараз усе одно ще не такі, аби нам
було безпечно повертатися. Коли настануть — він повідомить. Це ми зрозуміли
ще й так, що не варто ще розказувати цю історію. Адже за дисидентськими
традиціями таких «нестандартних» співробітників КДБ оберігали, про них
не базікали i, тим більше, не називали імен. Щоб люди, які захотіли всупереч
усій державній політиці бути людьми, не постраждали. Мені довелося знати
одного колишнього співробітника КДБ, який за те, що совість не дозволила
йому діяти за наказом, ще в шістдесятих потрапив до психушки на чотири
роки. Так йому ще й сказали, що «діагноз» — довічний. То, звісно, був зовсім
інший випадок. Але й тут були підстави передбачати, що генерала Марчука
за таку поведінку, м’яко кажучи, по голівці не погладять.
Отже, якщо я про це зараз пишу — то не задля порушення
традиційної етики, а з дозволу Євгена Кириловича. Це також важливий момент:
очевидно, людина вірить, що до минулих часів повернутися неможливо. І,
ясна річ, за самим фактом такої згоди, не зацікавлений у поверненні до
минулих часів. Що ж, я рада, що хоч тепер можу засвідчити: незвичайний
мені попався співробітник КДБ 1986 року. Звісно, більша частина КДБ займалася
зовнішньою розвідкою, ловом справжніх шпигунів, терористами й таке інше
— як і в усіх країнах роблять відповідні спецслужби. Але були й відділи,
які тероризували власних громадян — що партія накаже. От вони й створювали
ту саму репутацію КДБ, про яку справедливо збереглася в народі недобра
згадка. Ось із ними й стикалися люди некомуністичного способу мислення.
Але навіть серед них траплялися винятки. Рідко, але траплялися. З цього
приводу відомі лише ті випадки, коли їх на недозволеній людяності ловили
й карали. А хто не попадався — про тих, із зрозумілих причин, мовчали.
Про таких мало хто знав. Кажуть, час багато що прояснює. Я зовсім не прихильник
тенденції «хто давнє згадає...» Ні, давнє згадувати якраз треба. Але не
лише згадувати, але й не полінуватися розібратись: що саме відбувалося
й хто чим займався того цікавого часу. Щодо мене — приємно, що немає більше
тієї барикади й можна говорити просто про людину, не побоюючись їй зашкодити.
Я нічого не забула з минулого, але про генерала Марчука маю спогади тільки
хороші.