Маючи велику популярність на початку 1990-х років, Народний Рух України так і не зміг акумулювати підтримку українських громадян, щоб прийти до влади. Організований на базі великого прагнення українців до незалежності своєї країни, Рух з кожним роком втрачав свою потужність, розпадаючись на дрібні партії. Усі вони почали протистояти одна одній і в результаті програли загальну боротьбу посткомуністичним або комуністичним силам, які навіть після розпаду Радянського Союзу мали вирішальний вплив в українській владі.
Іншою ситуація була в Польщі та країнах Балтії. Там, наприклад, на місці самоліквідованого Народного Фронту Естонії (НФЕ) після здобуття незалежності країни утворилася Народна партія (потім Центристська партія), яка змогла прийти до влади й провести необхідні для держави й суспільства демократичні реформи. В Польщі лідер «Солідарності» Лех Валенса на початку 1990-х років став президентом країни, а польський рух, який, аналогічно до українського, розпався на декілька партій, попри всі внутрішні проблеми, й досі має вирішальний вплив на владу в Польщі.
В рік 20-річчя Руху «День» продовжує з’ясовувати причини невдач колись однієї з найпотужніших сил України. Отже, чим же відрізнявся українських Рух від політичних течій інших країн пострадянського простору, які так само боролися за ліквідацію комуністичного режиму?
Євген МАРЧУК, громадсько-політичний діяч:
— Насправді, я б не перебільшував заслугу Народного Руху в здобутті державності. Вона, безумовно, є. Але ж згадаймо, що піднесення Руху відбувалося вже на піку розвалу Радянського Союзу. Рух допомагав валити систему. Такі фігури, як Лук’яненко, Чорновіл, брати Горині, Хмара були таранами, які розбивали мури совєтчини. Разом із тим, було б неправильно говорити, що цей розвал починався з України — він відбувався і в Україні в тому числі. Ці слова можуть когось, звичайно, образити, але час показує, що, якщо постійно гіперболізувати свою роль в історії, то матимеш програш за програшем.
Сьогоднішня проблема Руху пов’язана з тим, що нинішні керівники цієї політичної сили не врахували помилок своїх попередників. Перший розкол Руху відбувся десять років тому, ще при живому Чорноволі. Хто його «колов» — ми прекрасно знаємо, ці люди досі в політиці. У період розвалу Радянського Союзу Рух був на вістрі громадської думки та політичних процесів. Сьогодні ж і громадська думка, й політичні процеси пішли далеко вперед, а «рухівці» відстали. Але найголовніше — вони не змогли витримати спокуси владою, хоч влади у них було не так і багато.
На мій погляд — погляд того, хто знає, що таке управління державою (а держава Україна в моєму розумінні та знанні є складною для управління — складнішою, ніж більшість європейських держав), — саме управляти державою «рухівці» не хотіли вчитися. До складного й технологічно непростого процесу державного управління майже ніхто — я це можу сказати однозначно — з лідерів і провідних фігур Руху не зміг піднятися, оскільки їм весь час доводилося вести політичну боротьбу чи то з комуністами, чи то між собою. А це, відповідно, потребувало популістських заяв і рішень. До того ж, причини особистого характеру — невміння йти на консенсус навіть перед загрозою політичного розвалу, невміння оцінити небезпеки (не для держави, а власне для них самих), які формувалися в середовищах і Руху, і його опонентів. «Рухівці» надто схильні до конформізму, а отже, влада виявилася хитрішою за лідерів Руху. І на піках громадської активності — акції «Україна без Кучми», помаранчевої революції — Рух уже не був провідною силою, хоч і там, і там брав участь. Таким чином, невміння проектувати на власне середовище помилки попередників, схильність до конформізму, небажання вчитися управлінню державою Україна та невміння жити в умовах компромісу — ось причини невдач Руху.
Що ж стосується порівняння з Саюдісом чи з «Солідарністю»... До цих політичних сил Рух можна віднести тільки з великою натяжкою. І Саюдіс, і «Солідарність» привели своїх людей до керівництва державою майже на всіх поверхах, а головне — на верхніх рівнях. Влади дісталися носії тієї ідеології, яка розвалювала радянську систему. Хоча вони пізніше й зійшли з політичної арени, той ударний період дозволив їм набагато швидше проявити себе в європейському контексті й зацікавити собою Європу. І Польща, і Литва вступили в НАТО й Євросоюз набагато раніше, ніж могли б (Україна тому — яскравий приклад) — і цей фундамент заклали саме лідери Саюдісу й «Солідарності». Рух же не зміг дійти до влади. Не кажу, гірше чи краще це для нашого українського контексту — такі висновки потребують додаткового аналізу. Різниця ще й в іншій історичній ситуації, що була у нас. Польща мала традиції державності, серйозну практику боротьби за власну державу, вже не кажу про прибалтів.
З іншого боку, при всій драматичності нинішньої ситуації, в якій опинився Рух, думаю, що у них ще є шанс, хоча вже й не такий простий. Я зараз стежу за поведінкою тих фігур, які «світяться», — це молоді Катеринчук і Кириленко, а також Тарасюк, Хмара. Думаю, що ці хлопці, особливо хлопець із характером і досвідом Слава Кириленко (хоч йому буде дуже важко в цій ситуації, оскільки знову конформізм відколов частину Руху, а Кириленко на цей конформізм в чистому вигляді все-таки не пішов), можуть розпочати тривалий шлях — якщо не до відродження Руху як явища, то до відновлення бази національно-демократичної трансформації вже в сучасних умовах. На завершення можу сказати, що ті, хто стверджує, що Рух свою місію вже виконав, долю рації мають. Як ми знаємо, революції роблять одні, а їхніми плодами користуються інші. Хоча ці слова — не тільки до цієї опери.
Перший розкол Руху відбувся в 1998—1999 роках, рівно через десять років спостерігаємо другий. Якщо тепер не вивчити «уроки», то Руху можна сказати історичне «good buy». Хоча сподіватимемося, що до цього не дійде.
Юрій ЩЕРБАК, дипломат, громадський діяч, публіцист:
— Народний Рух України — це яскравий приклад народження національного, протестного руху для боротьби з авторитарним режимом, поборовши який, він деградував абсолютно природнім шляхом. Подібні приклади були і в багатьох інших країнах. Будь-які революції потребують концентрації інтелектуальних та інформаційних сил, а потім, коли проголошуються незалежні держави, починаються структурні зміни, тому ці рухи природнім шляхом розпадаються на різні конкуруючі між собою групи.
Порівняємо ситуацію тих років в Україні та Польщі. «Солідарність» в Польщі була не тільки профспілковою організацією, а й, насамперед, опозиційним рухом проти комуністичного тоталітаризму та приналежності до так званого соціалістичного табору. Після розпаду Радянського Союзу «Солідарність» поділилася на кілька течій, між якими навіть зараз іде шалена конкуренція. Сама «Солідарність», як безсмертна назва, залишилася у назві профспілок, які теж ведуть опозиційну боротьбу проти нинішнього уряду, що був породжений, по суті, тією ж «Солідарністю». Така ж сама ситуація склалася і з Саюдісом в Литві.
В українському Народному Русі свого часу була зроблена величезна помилка, коли організація розкололася на дві групи. Одна з них підтримала позицію державотворення й хотіла піти назустріч пропозиції Леоніда Кравчука стати провідною політичною силою в України. Друга група виступила за те, щоб бути в опозиції до влади. І це ті люди, які разом боролися за встановлення незалежності України та її побудову, але потім, в найкритичніший момент, коли державі необхідна була їхня інтелектуальна допомога, припинили свою діяльність і вирішили стати в опозицію до власної держави. Звідти й почалися всі нещастя Руху, хоча він і так би змінився; але цей розкол, звичайно, пришвидшив розпад НРУ, не дозволивши йому прийти до влади.
А зараз взагалі викликає велике побоювання стан української націонал-демократії — чи існує вона? Тому що та «жменька» народних депутатів, яка представляє «Нашу Україну», є в меншості проти величезної хвилі бездуховного, безнаціонального й каламутного припливу інших політичних сил, які паразитують на фобіях різних етнічних груп населення України. На жаль, залишки того великого Руху сьогодні не здатні проголосити якусь політику загальнонаціонального єднання, щоб очолити рух за відродження української держави. А держава Українська, перебуваючи сьогодні в такому депресивному й хаотичному стані, потребує нових національно свідомих і, в той же час, толерантних, нерадикальних груп, які б змогли скласти альтернативу антиукраїнським силам.
Про що ми можемо сьогодні говорити, коли критикуємо Президента й прем’єр-міністра за те, що вони стоять на різних позиціях, якщо «кумири» українського суспільства з Народного Руху свого часу перегризлися між собою, давши, таким чином, нинішнім керівникам держави приклад непоступливості у власних амбіціях. А це ті українці, які, по суті, стоять на однакових позиціях.
Я думаю, що нам треба відзначити 20-ту річницю Руху, але не тільки для того, щоб ностальгічно витирати сльози та згадувати те, як було добре на фоні загальнонаціонального пориву українського народу. Треба, перш за все, зробити серйозні висновки з того, що нам, власне, заважає об’єднати здорові сили в суспільстві для будівництва демократичної держави. Необхідно дати оцінку трагедії Руху, бо сьогодні існує дуже серйозна проблема з національно-демократичним рухом в Україні.
P.S. Президент України Віктор Ющенко видав Указ від 13 березня 2009 року за № 155/2009 «Про відзначення 20-тої річниці створення Народного Руху України за перебудову». Указ передбачає створення організаційного комітету з підготовки та відзначення у 2009 році 20-тої річниці створення НРУ за перебудову на чолі з Іваном Федоровичем Драчем. Документ постановив передбачити Кабміну: проведення у вересні 2009 року в м. Київ у Національному палаці мистецтв «Україна» всеукраїнських урочистих зборів НРУ, у червні 2009 року — міжнародної наукової конференції, присвяченої історії становлення та діяльності НРУ; організацію виставок документів і матеріалів НРУ; видання наукової та науково-популярної літератури з історії Народного Руху України; створення та показ документальних фільмів про діяльність НРУ та інше. Міністерству освіти та науки України, Українському інституту національної пам’яті забезпечити об’єктивне висвітлення у навчальному процесі теми українського національно-політичного руху кінця 80-х — початку 90-х років XX століття та ролі в ньому Народного Руху України за перебудову, провести конференції, семінари, кругли столи та інше.
