Ідеологічну війну Україна програла досить стереотипно. Завдяки всім правилам вітчизняної податкової політики. Ні для кого не є таємницею, що існує так звана урядова програма підтримки вітчизняного виробника. Як здійснюється ця підтримка? Елементарно. За принципом: головне — не на збитки собі. А саме, підвищуються митні збори на товари, що імпортуються. Через це, власне, страждає лише споживач, тобто ми з вами. Адже після того, як, скажімо, ціна на «БМВ», «Опель» або «Ситроен» після розмитнення виросла в декілька разів, «Таврія» не стала «Мерседесом». Тому, що детективи російських видавництв, котрі окупували наші прилавки, стали дорожчими, на книжкових ринках не з’явилося конкурентоздатної української літератури.
Річ у тім, що великі видавництва Росії, справжні монстри книгодрукування, працюють на пільгових умовах вже понад п’ять років. Українські видавництва такі пільги отримали лише в червні 2001 року. І, на мій погляд, наївно передбачати, що вони зараз зможуть наздогнати і перегнати таких королів фантастики і кримінального чтива, як «ЕКСМО», «ОЛМО», «АСТ», «Махаон» та інших.
Може, Україні бракує талановитих авторів. Та зовсім ні! По-перше, є прекрасні взірці — Юрій Рогоза, Андрій Курков, той же Віктор Доценко. Він просто видавав свого «Бешенного» в Москві, а сам же він з Донецька. По-друге, ось що нам розповіли в одному з київських видавництв: «автори є, цікаві твори також є, а ось грошей на видання нових книг, на жаль, немає». Ви спитаєте: як же так, друкування книг — прибутковий бізнес? Я також про це запитав. І мені пояснили, що вже видані книги розходяться дуже й дуже повільно. Низький товарообіг, як відомо, призводить до заморожування вкладених коштів. Тому й твори нових авторів випускати немає за що.
Звичайно, таку ситуацію можна списати на непрофесіоналізм маркетологів наших видавництв, на пасивний і неякісний менеджмент. Зрештою, традиційно, на низьку купівельну спроможність населення. Але, по-моєму, проблема полягає в державній податковій політиці. Російські книговидавці вміло скористалися форою в п’ять років, яку їм прихильно надав наш найщедріший уряд, і, що називається, з тельбухами захопили український ринок збуту літератури, а заодно й нашу свідомість. Привчили нас купувати книжки з емблемою чорної кішки, з трепетом розшукувати романи Акуніна, Донцової, Ківінова, Константинова, Корецького, Мариніної, Шитова і так далі, до нескінченності.
Ось і виходить, що український народ готовий проковтнути будь-яку наживку, насаджену на гачок російського видавництва. І, повірте, фарби ніхто не згущує. Візьмімо, наприклад, тих же «ментів», які почали особливо активно популяризуватися у вигляді «Убивчої сили» якраз до передвиборної кампанії колишнього керівника Пітерської ФСБ, пана Путіна. Скажіть, не проковтнули образ чесного мента, борця за справедливість і чистоту у вищих ешелонах влади, захисника знедолених? Пригадуєте сюжетець про мафіозі — депутата Боголєпова? З’їли й не подавилися. Але ж наживка зовсім навіть і не для нас готувалася. Час наш ще не прийшов. Нічого, особливо переживати і довго чекати, думаю, не доведеться. Нас також незабаром чим-небудь нагодують.
Мистецтво пропаганди взагалі справа тонка. І, ах, як чудово воно було поставлене за радянської влади. Згадати приємно. Плакати піонерів-героїв уздовж тінистих алей у піонерських таборах — Павлик Морозов, Марат Козій, Валя Котик. Як підносилися комсомольські герої Великої Вітчизняної війни — Зоя Космодем’янська, Олег Кошовий, Сергій Тюленін. А які талановиті й привабливі образи трудящої молоді шістидесятих створив Микола Рибников у фільмах «Весна на Зарічній вулиці», «Дівчата», «Висота». Ось на кого хотілося бути схожим молоді того часу. Ось до чого вони прагнули. А що зараз? Порожній простір. Вакуум. А святе місце, як відомо, порожнім не буває. «Тоді був зовсім інший час, — заперечите ви мені. — Тоді всім правило держзамовлення. Зараз — ринок. А значить, попит визначає пропозицію. Користуються попитом чтиво, вибудуване за примітивною схемкою: «Козел!» — «А за козла відповіси?» Значить, його й штампувати треба».
Але подивимося на ринкову до мозку кісток Америку. Адже там пропаганду поставлено не гірше, ніж у нас у часи розвиненого соціалізму. Пригадайте шикарні образи Скарлет Охари з «Віднесених вітром», Маргарет Мітчел чи Френка Каупервуда з «Трилогії бажань» Теодора Драйзера. Ось де щирі американці, ось де непохитний дух боротьби, ось де прагнення до наміченої мети. І прищеплюється це з самого раннього дитинства. Всмоктується ледь чи не з молоком матері. Пригадайте дядечка Скруджа з диснеївських «Качиних історій». Нескінченний потік пригод, як правило, з прибутковим щасливим кінцем. Чим не приклад для наслідування для найменших. А господар наймилішого сенбернара Бетховена — образ сучасного американського заповзятливого бізнесмена, для якого існують не лише гроші. Для щастя й благополуччя своєї родини він готовий ризикнути головою, здійснити подвиг. Про формування подібних образів американські підприємці задумалися вже в кризові тридцяті роки. І не шкодували для цього коштів, тому що розуміли, без широкомасштабної підтримки населення, без формування громадської думки високих результатів у бізнесі досягти, практично, неможливо. Неможливо перемогти державу, яка, так чи інакше, не зацікавлена в появі й розвиткові великих монополій, у концентрації серйозних коштів у одних руках. І тому американський бізнес спонсорував і продовжує спонсорувати ПР-проекти, спрямовані на просування образу вдачливого і симпатичного бізнесмена, котрий не журиться ні за яких обставин, якого ще й хочеться наслідувати.
У Росії трохи інший підхід до цієї проблеми. Там ідеологічну роботу фінансує держава. Не випадково одним із засновників «Махаона», великого московського видавництва, є Газпром.
Ми також, здавалося б, будуємо демократичне суспільство, засноване, в тому числі, й на приватній власності, особистій ініціативі й підприємництві. Однак, замість дядечка Скруджа і Френка Каупервуда маємо «нового» українського брата- близнюка свого російського колеги. Того самого, який «... весь покритий зеленню» і, який «упаковку пива за п’ять баксів купує, а за сім — продає, а на ці два відсотки, типу, існує». Тобто, маємо імпортований фольклорний образ для анекдотів. Образ зажерливого, тупого, чванливого придурка.
Що вже там і говорити про олігархів. Вони в нашій свідомості успішно й міцно зайняли нішу першорядного ворога. Ту саму, яка раніше неподільно належала ядерним ракетам НАТО, спрямованим своїми боєголовками на територію Радянського Союзу. Адже це через перегони озброєнь, нав’язані проклятими імперіалістами, у крамницях у вісімдесятих забракло копченої ковбаси, меблів. Та й узагалі, поняття дефіциту безвідривно поєднувалося з військовою західною загрозою. А сьогодні через ненаситних і жадібних олігархів маємо розвалену економіку, безробіття, дірявий бюджет. Погодьтеся, зручно, коли є на кого все звалити. Кому зручно? Кому вигідна така пропаганда? Так звані «нові українці», до речі, з досвіду особистого спілкування, в більшості своїй грамотні та цілеспрямовані особистості, практично постійно перебувають у стані війни з власною державою. Війни у вигляді корупції та бюрократії чиновників, невиправдано високих податків, свавілля каральних органів. І в цих умовах вони вхитряються створити, по-перше, продукт чи послугу, необхідну для нормальної життєдіяльності суспільства. А по-друге, формують нові робочі місця. У чому наша держава, на жаль, виявляє повну безпорадність і нерозторопність. Що стосується олігархів, тих, які виводять капітали, причому з казенних грошей, за кордон, то в мене напрошується пара запитань. Скажіть, чи може людина добратися до бюджетних коштів без відома, згоди та участі відповідального чиновника? Куди дивляться наші численні караючі структури, коли відбувається розкрадання? Так хто ж, зрештою, ці олігархи?
Державний апарат України терміново потребує докорінного реформування. На ключові пости керівництва країною найближчим часом повинні прийти нові молоді особистості, команда професіоналів, а не постапаратні урядовці, котрі просякнуті корупцією, бюрократизмом і безвідповідальністю. Вони не мислять процесу державного будівництва за яким-небудь іншим сценарієм. Лише нова генерація, як молода кров, здатна вдихнути в тіло нашої держави свіжі сили, втілити реформи в життя, вивести Україну з кризи. Лише висококласні фахівці, свідомість яких не зашорено комуністичними стереотипами, здатні створити державу, де для кожного є місце під сонцем, у якій жінка може не боятися за майбутнє своїх дітей, а чоловік не ховає очей, а пишається своєю справою, своєю родиною, своєю Батьківщиною. Лише в такій Україні не буде місця «новим» українцям з анекдотів і тим, кого охрестили олігархами. Лише в такій країні з’являться образи, гідні наслідування молоддю. Лише така країна ніколи й нікому не програє ідеологічної війни.
