Про дух та стійкість людини, яка із 60-ти відведених Богом років 34 провела у в’язниці, можна говорити лише із великою повагою. Саме в такій атмосфері цієї неділі, хоч і не на офіційному рівні й не з широким залученням громадськості, був вшанований один з ідейних патріархів політв’язнів радянських концтаборів — Михайло Сорока. Вечір пам’яті із нагоди 100-річчя від дня народження пройшов у Центрі національного відродження. Невеликий конференц-зал був переповнений, люди стояли не тільки в самому приміщенні, а й на виході. І що дуже приємно, серед присутніх було чимало молоді.
Так співпало, що в цей день зранку проходила інтронізація нового голови Української греко-католицької церкви Святослава (Шевчука), тому гостями вечора, зокрема, стали й представники української діаспори. «Сьогодні ми вшановуємо людину, яка стала взірцем не тільки для молоді, а й для всього українського народу, — зазначив під час виступу голова Організації українських націоналістів Стефан Романів. — Для нашої організації він є одним із взірців того, як треба боротися. Сьогодні молодь в Україні й у діаспорі можуть формуватися на прикладі життя Михайла Сороки. До того ж він не тільки говорив, він діяв. Ми пишаємося цією людиною».
Михайло Сорока був дуже авторитетною людиною. На вечорі пам’яті це неодноразово підкреслювали. Зокрема, присутній політв’язень Василь Овсієнко розповів, що при багатьох суперечках між в’язнями Михайло Сорока виступав у ролі судді. Тому його знали не лише українці. Представляючи доповідь «Михайло Сорока на тлі епохи», кандидат історичних наук Василь Деревінський зачитав записку, як один із японських в’язнів із великою пошаною говорив про Михайла Сороку, наголошуючи на тому, що, коли приїде додому, то обов’язково розповість своїй родині про нього. Михайло Михайлович також був одним із тих, хто виступав за примирення старого (воювало зі зброєю в руках) і молодого (воювало словом) поколінь українських політв’язнів, бо вважав останніх духовними спадкоємцями і продовжувачами загальної справи.
Якщо Євген Грицяк був одним із лідерів Норильського повстання 1953 року («День» неодноразово писав про Євгена Степановича, зокрема, у №171 за 25 вересня 2009 року), то Михайло Сорока став одним із лідерів Кенѓірського повстання політв’язнів у Казахстані. Він входив до конспіративного центру. Але відкрито організував хор, написав гімн Кенѓірського повстання, налагодив перепис в’язнів, допомагав медикам рятувати в’язнів під час придушення повстання. Незважаючи на те, що адміністрація табору пішла на переговори із в’язнями, це був лише маневр відволікання, адже після цього пішли танки. Це було єдине повстання ГУЛАГу, яке придушили за допомогою танків. Відомо, що після Кенѓірського та інших повстань каральна система була реформована, дві третини в’язнів звільнили. Проте варто нагадати, що ще в 1947р. на Воркуті Михайло Сорока створив підпільну організацію «ОУН-Північ», яка ще тоді боролася за права політичних в’язнів, допомагала їм виживати, зберігати самобутність, готувала страйки й повстання. Цікавий факт. Як і Євген Степанович, Михайло Михайлович займався в тюрмі йогою, медитував.
Із біографії Михайла Сороки відомо факт, коли в середині 60-х рр. кадебісти возили його до Києва, Тернополя, Львова, влаштовували зустрічі з сином, з ріднею, водили в інститути й театри. Все це робилося з метою зламати його й домогтися публічного покаяння, але, звичайно, він не зламався. Михайла Михайловича повернули до ГУЛАГу.
Особисте життя в Михайла Сороки склалося водночас щасливо й трагічно. У 1939 році він одружився з коханою Катериною Зарицькою, але прожити їм разом судилося лише чотири місяці. Справа в тому, що Михайла Сороку й Катерину Зарицьку 1940 року за причетність до ОУН заарештували. Зарицька у вересні 1941 року в тюрмі народила сина Богдана, якого у вісім місяців передала на виховання своїм батькам. У червні втекла з тюрми. Стала провідницею жіночої ОУН, згодом, до арешту в 1947 р., була головою українського Червоного Хреста УПА, зв’язковою Головнокомандувача УПА Романа Шухевича.
Підсумовуючи, варто зазначити, що Михайло Сорока прожив життя так, як вважав за потрібне, — не зрікаючись своїх уподобань і переконань. «Такі люди, як Михайло Сорока, поза тим, що їх немає вже багато років з нами, залишаються небезпечними для наших ворогів, — говорить український письменник Сергій Пантюк. — Саме з таких людей беруть приклад. На жаль, офіційна влада робить все, щоб таких людей знали якомога менше. Тому в час, коли ми боремося за нормальну Україну, про яку мріяли наші герої, нам треба максимально розповідати дітям про те, хто такий Михайло Сорока. Коли в дитини буде взірець борця, а не Шрек чи ще хтось, тоді вона буде по іншому розвиватися, стане справжнім українцем».
ДОВIДКА «Дня»
Михайло СОРОКА (27.03.1911 — 16.06.1971) — народився у с. Великі Гнилиці на Тернопільщині. Навчався в Тернопільській гімназії, де став членом «Пласту». З 1927 року навчався в українській гімназії у Ржевниці (Чехословаччина), а згодом — на факультеті архітектури Празької політехніки. У цей час став дійсним членом ОУН, за підозрою в причетності до якої 1937 року польською владою був засуджений на п’ять років. Ув’язнення відбував у Березі Картузькій, Гродно, Станіславі. Після звільнення 1939 року одружився з Катериною Зарицькою, яка пізніше стала теж провідною діячкою ОУН-УПА. 1940 року Михайла Сороку засуджено більшовиками за причетність до ОУН на вісім років ГУЛАГу. Відбуваючи ув’язнення на Воркуті, Сорока створив підпільну організацію «ОУН-Північ», яка боролася за права політичних в’язнів. За це 1952 року був засуджений до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі. 1954 року Михайло Сорока брав участь у Кенѓірському повстанні політв’язнів. З 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був, Сорока організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в’язнів духовно та ідеологічно. Помер Михайло Михайлович у Мордовії на 34 році ув’язнення. 21.09.1992 року його прах було перенесено з Мордовії в Україну на Личаківський цвинтар у Львові.
