Учора гостею програми «Година преси» на «Радіо Свобода» (російська служба) була головний редактор «Дня» Лариса Івшина. Ведучий Віталій Портников присвятив ефір активно обговорюваній і в українських, і в російських, і у світових ЗМІ темі: що насправді відбувається з Юлією Тимошенко і як журналістам реагувати на медіавійну влади проти екс-прем’єра. Пропонуємо читачам «Дня» деякі думки Лариси Івшиної. А на нашому сайті можна прослухати ефір повністю.
ПРО СПРАВУ ТИМОШЕНКО
«Україна досі не вибралася з проблем 90-х. У мене викликає відчуття сорому і незручності те, що в протистояння «донецьких» і «дніпропетровських» ми втягнули Європу і, по суті, весь світ. Тут як ніколи потрібна третя, раціональна, але тому не менш принципова позиція, яка б пояснила, що потрібно перевернути сторінку 90-х. Владі це, звичайно ж, зрозуміти дуже складно — вони лише прийшли і, як уміють, так і рулюють. Але й опозиції теж. Адже те, що за такого стану речей рейтинг опозиції не зростає, є прямим підтвердженням того, що хоч як би вони камуфлювалися в партійний одяг, це конфлікт — клановий. З елементами вендети. Якщо те, що Юлію Тимошенко били, — правда, то й керівник пенітенціарної служби має піти у відставку, і міністр юстиції (який став членом штабу Партії регіонів). Однією поїздкою до Страсбурга ситуацію не врятувати... Для Партії регіонів вихід із цієї історії — складний, незалежно від того, чи потрапили вони в майстерно розставлену пастку (в такому разі — моє співчуття рівню розуміння проблем), щоб створили її собі добровільно (тоді все виглядає ще гіршим). Я часто запитую: наш президент — «самодержець» чи «полонений»?»
ПРО ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ
«Якщо говорити про широкий історичний контекст, то треба пригадати статтю Юрія Шевельова «Москва, Маросейка». Ще за Петра було виконано завдання — забити українські «двері» до Європи і прорубати «вікно» до Європи біля Петербурга, і тим самим зректи Україну на політичне згасання через провінціальність. Я не намагаюся запевнити, що насправді Росія проводить політику в стилі спецоперацій і що історія буквально повторюється, але є атавістичний інстинкт імперії і багато що з того, що відбувається в українсько-російських взаєминах, має свою кореневу систему. І сьогодні процес Тимошенко знову відрізає Україну від Європи (чи принаймні істотно гальмує процес об’єднання). Повертаючись до статті Шевельова. Він говорить, зокрема, про «кочубейство» — синдром, який з’явився вже після Богдана Хмельницького і який означає звичку вирішувати внутрішні українські питання з допомогою посольського наказу в Москві. Гадаю, на жаль, Юлія Тимошенко, знала вона про це чи ні, читала вона цю главу української історії чи ні, але стала жертвою саме цього синдрому. Незнання історії не звільняє від історичної відповідальності».
ПРО ТЕ, ХТО ВЛАШТУВАВ БИ РОСІЮ
«Нещодавно без великої помпезності минула друга річниця Харківських угод. Здається, Росія дуже розчарована, що її чергові сподівання не справдилися. Адже мали надію, що Україна все віддасть. А виявилося, що в Україні хоч і куций, але свій інтерес мають. То хіба тільки митрополит Одеський Агафангел міг би бути тим кандидатом, який влаштує Росію за відчуттям вірнопідданства.
Завжди краще шукати надійних партнерів, а не васалів. Але знову й знову сподіваються на ненадійну українську «старшину», і ця пластинка грає вже століттями. Дотепники говорять: раніше Росія хотіла мати в Україні свою «п’яту колону», а тепер хоче, щоб всі «колони» були «п’ятими». Для Росії, як мені здається, це дуже шкідливо».
ПРО ПОСТРАДЯНСЬКИХ «МОНСТРІВ»
«На жаль, я не знаю, яке ставлення майбутнього президента (Володимира Путіна. — Ред.) до історії, але йому однозначно властива нездорова реакція на українську тему.
— Ми знаємо, сказав він, що розпад Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття.
— З цього можна про багато що судити, але ми бачили цей процес і розуміємо, що трактувати цю фразу можна по-різному. Розпад Союзу не означає, що ми маємо повернутися в чорносотенні часи Російської імперії. З цієї точки зору, багато хто скаже, що Радянський Союз порівняно з Російською імперією був прогресом. Тому що між імперським центром і Україною (так, зруйнованою Україною, зокрема й геноцидом) була крихка перегородка, а коли впав Союз, то всі ці «викопні монстри» «розморозилися»...
Утім, хоч як би важко було, сьогоднішня Україна вже нагадує мені Польщу часів зародження «Солідарності».
