Доброго дня, шановна редакціє «Дня». Доброго дня, Ларисо Олексіївно.
Я — Анна Герич, закінчила цьогоріч факультет журналістики ЛНУ ім. Івана Франка. Працюю в районній газеті Перемишлянського району Львівської області «Перемишлянський край». Прибутковішу й цікавішу роботу поки не можу знайти, бо маю обмаль часу, оскільки доглядаю за своїм двохрічним синочком Дам’янчиком. Я мешкаю з чоловіком у Львові, а на роботу доїжджаю. Наша сім’я давно читає «День», ми просимо в кіоску, аби нам його залишали, щоб часом не розкупили всіх номерів. Чомусь привозять у кіоск дуже мало примірників вашої газети, хоч її у Львові, начебто, друкують. У своїй роботі я використовую дуже багато ідей «Дня». На місцевому рівні ми намагаємося зачіпати подібні теми, наголошувати на тому, що й «День». Тому, можу признатися, «День» давно став для мене зразком української журналістики. Сподіваюся, мої думки про національну ідею будуть вам цікаві й ви зможете опублікувати їх у п’ятничному номері газети. Хоча б у рубриці «Пошта «Дня».
Бажаю всім вам натхнення, творчих поривів та успіхів. Щасти вам!
Упродовж віків український народ свято беріг у своєму серці одну національну ідею — ідею державності. Саме до неї змагалися у своїй боротьбі й умах найвидатніші постаті в нашій історії. Шевченко закликав боротися за «волю святую», Франко щодня розбивав крок за кроком могутню темну скелю, Петлюра з мечем і словом кидався в битви за ідею Української держави. І багато-багато інших були готові загинути і падали в боях за ту саму національну ідею. Від козаків — до «Розстріляного відродження», від Шевченка — до Стуса горіла вона в серцях українців живим невгасимим полум’ям.
Однак завжди знаходились якісь надперешкоди, які нам ніяк не вдавалося подолати. І належали вони не тільки до реального, а й до трансцедентного виміру історії. Так, окрім реальних ворогів, кожен із лідерів духу ставив перед собою й проблему у вимірі духовному: Донцов вважав, що до державності «не доросла» українська еліта, Петлюра називав можливу незалежність заскладним іспитом для народу. Зрештою, через вольову ліберальність лідерів Української визвольної революції 1917—1920 років, національна ідея українців потрапила у період сімдесятилітніх тортур. І слова Донцова про те, що «з усіх ворожих ідей, жодну Росія не поборювала так, як українську», аж ніяк не втратили своєї актуальності, а навпаки, набули ще болючішого змісту.
Не втрачають вони своєї істинності й тепер, коли ні з того, ні з сього, без попереднього глибокого аналізу готовності національних сил, ми раптом прорвали шлях для національної ідеї. Однак, чи дійшли ми до мети, як вважає дехто? Чи потрібно нам вигадувати велосипед по-новому?
Термін «ідея» виражає відношення наявного до трансцедентного, дійсного — до можливого, теперішнього і минулого — до майбутнього. Тому вона обов’язково прокладає два вектори — прагматично-реалізаційний та ідейно-смисловий. У котрому ж із них ми досягли нової точки відліку? Котрий із них можемо вже назвати таким, що досягнув своєї мети?
Наша ідея державності, хочемо ми того чи ні, позначається саме цими двома векторами, як і національні ідеї кожної нації. Перший (дозволю собі почати з ідейно-смислового, бо ідея ближча до духовної сфери)... отож, перший — ідейно-смисловий — це той, що визначає, чи досягли ми рівня такої високоідейної, високодуховної, національноєдиної спільноти, якою прагнули бути у своїй державі? Чи усвідомили, хто ми є і звідки? Чи ми повірили в себе (а не в Московщину, Європу або Америку)? Чи відновили ми свою ідентичність, чи стали вже собою? Хто може відповісти ствердно на ці запитання, які ставить перед нами ще та, «стара» ідея? Ні, ми не стали собою, бо той, хто є собою, ніколи не соромиться мови своїх батьків, ніколи не ділить єдиний народ для власного зиску, не замовчує того, що кривавими слізьми написано в нашій історії, не зневажає звичаїв і традицій свого народу.
І в прагматично-реалізаційному векторі національної ідеї, на жаль, не багато реалізованих аспектів. Поступ в економіці, дипломатії, соціальному захисті, державна підтримка науковців із використанням їхніх винаходів... Замість цього — поглиблення політичної кризи на темному тлі світової фінансової кризи.
Попри невиконані обидва завдання національної ідеї, ми закриваємо її у архіви тільки з Актом проголошення незалежності і намагаємося почати з нового. Забуваємо, що з нового не треба починати, бо до нього треба спочатку дійти, втіливши у життя задумане попередньо. Адже це логічно, як у комп’ютерній грі: не подолавши попередній рівень, не зможеш виграти наступний.
Екс-президент Леонід Кучма якось у промові до Дня незалежності наголосив, що національна ідея — це, насамперед, економічний добробут з додатком духовного потенціалу. Мабуть, він ще досі не додумався, що духовний потенціал народу завжди в кожної нації і в кожній ідеї має стояти на першому місці. Інакше не бачити нам ніякого добробуту. При недорозвинутому дусі народу, без етноцентризму, що породжується високим рівнем пневмоцентризму, ми не досягнемо ніколи й часточки національного прагматизму, що потрібен для добробуту нації. А відтак і сьогодні, і завтра наша державність буде хитким поняттям для Європи і світу.
