Евген ЖЕРЕБЕЦЬКИЙ
- Професоре, Ваш прогноз?
- Якщо досягнемо дна і воно таке ж, як наше життя, то не розіб"ємося.
Ще й досі живуть ні варяги, ні греки,
А так собі, еманація, гра -
Дрижить протоплазмою без ядра.
І скільки не пружили і не палили,
Тільки ойойкало тлусте тіло
Тільки переповзало завжди
Тудою - сюди, а сюдою - туди.
Лайка? Ніж? Нове Запорожжя?
Хоч убий, не збагну, що поможе.
Думаєш, думаєш. Рветься терпець...
Може - краватка і ковнірець?
А, може й справжній кінець.
Шановний читачу! Не лякайся. Це не вірш, написаний на злобу дня після оголошення ЦВК попередніх результатів парламентських виборів в Україні. І хоча діагноз встановлено практично із стовідсотковою достовірністю, однак вірш цей написаний Євгеном Маланюком ще у 1930 році. Тобто за 3 роки до голодомору 33, за 7 - до 37, задовго до кривавого пекла ІІ Світової війни, фашистських і сталінських концтаборів, репресій 60 і 80 років.
І, як виявляється, мільйони замучених голодом у 1933 р., Колима, Чорнобиль і Василь Стус нікого нічому не навчили. А це серйозні підстави до песимізму. Бо саме тепер починаєш розуміти, що корінь наших бід не в тому, що хтось постійно заважає нам збудувати собі власну теплу хату. Ми самі з маніакальною послідовністю і впертістю демонструємо цілому світові, у що ми можемо перетворити країну і собі подібних, якщо нам дати волю. Мабуть, пора нарешті припинити звинувачувати у цьому перманентному абсурді, в якому ми живемо, москалів, жидів, поляків і весь світ, що нас оточує, і зрозуміти, що першим і найстрашнішим ворогом українців і самої України є самі українці, або, точніше, найбільш поширений у нас різновид - chochol vulgaris (хохол звичайний), опора усіх царів, фюрерів і генсеків, які нами правили. Бо якщо народ протягом декількох століть таки не спромігся збудувати собі державу, то можна подумати, що цей народ того й вартує.
Якщо система цінностей у хохла збудована таким чином, що на першому місці завжди була картопля, порося і корова, далі жінка з дітьми і ніколи - держава, то звідки цій державі узятися. Ми й справді гарно співаємо і наше сало - найкраще. Але може замість картоплі нам треба було б придумувати АКМи і СС-24, як це робили наші сусіди. Саме тому, що весь час (і тепер теж), ми більше пильнували город і корову, вся наша історія подібна до суцільного плачу про те, що хтось на нас напав, полонив і погнав у Кафу, в Освенцім чи на Соловки. А чому ми самі нікого не полонили й не погнали етапом?
Підозрюю, що в цьому місці патріоти нагадають мені, що у нас була УПА, укомплектована виключно з добровольців, які роками протистояли двом світовим потугам і воліли вмирати, але не гнутись. Та, на превеликий жаль, це саме той виняток, який підкреслює старе, сумне і невеселе українське правило. Коли хочете знати, чому ми так паскудно живемо - підійдіть до дзеркала. Відповідь - там.
Вибори
Характерною особливістю усіх теперішніх поствиборчих коментарів, аналізів та інтерв'ю є елемент розчарування, знеохочення і резигнації, неодмінно у них присутній. Ідіотизм ситуації полягає в тому, що всі - від маститих політиків до перекупок на базарі говорили і були впевнені в тому, що на виборах найбільше голосів зберуть ліві. А коли це сталося і ліві на всі 120% перевиконали надії, які на них покладали, усі чомусь на лівих розгнівались і тут же, не відходячи від каси (тобто ЦВК) почали шукати винних.
Найбільш винними виявились ті, хто програв вибори - горе переможеним. Їх, аутсайдерів, звинуватили в тому, що вони не самоліквідувались, не знялись із виборів і перешкодили Руху, НДП і аграріям переможно в'їхати на білих конях у Верховну Раду. "Демократи розпорошились, не об'єдналися, а тому й зазнали поразки". Мене особисто такі заклики до єдності страшенно тішать із такої собі причини. Уявіть собі виборчий список, у якому перша п'ятірка виглядала б наступним чином: на першому місці В'ячеслав Чорновіл (на другому він не може бути, бо такого не може бути ніколи), далі - пані Слава Стецько, тоді Валерій Пустовойтенко, Степан Хмара і Леонід Кравчук. 6 номером не забудьте поставити Дмитра Табачника, бо поки що він теж проти лівих.
Запевняю вас, що навіть у мене, людини сторонньої і доброзичливо настроєної до всіх перелічених вище осіб, цей список викликає серйозний дискомфорт. А народ, до речі, за цей списочок повинен ще й проголосувати!? Кажучи простіше, всім було ясно, що одного загального демократично-антикомуністичного списку не з'явиться ніколи. І саме тому мудрий голова Руху, наперед знаючи, що ні з ким він не об'єднається, попросив усіх розпуститись і влитись у Рух, а пізніше - закликав своїх колег-демократів здійснити такий собі політичний суїцид - зняти свої списки з виборів і не плутатись під ногами у Руху. Як ви думаєте, хто винен у тому, що виграли комуністи? Правильно, Нацфронт, який замість того щоби об'єднувати докупи три партії - КУН, УРП і УКРП, повинен був би просто щезнути, заради добра Держави (замість Нацфронту підставте НЕП, "Вперед Україно!" чи інших). Є ще й інший дуже важливий фактор, добре відомий спеціалістам із масової психології: якщо протягом довшого часу втовкмачувати в голови електорату, що ваші ідеологічні союзники (зверніть увагу - саме союзники, а не противники) не мають жодних шансів, то в кінцевому результаті слово стає результатом, який не "тягне" на 4 відсотки.
"Verd non res" у перекладі з латини означало: "Слово не діло". На цих виборах ми спростували давніх римлян. Слово, розтиражоване в масмедіа дало добре відчутний і дуже болючий результат. Бо навіть найпростіші розрахунки дозволяють зробити припущення, що якби не оце залякування електорату 4% бар'єром і комуністами, Нацфронт, "Вперед, Україно!" та "Реформи і порядок" були б у парламенті: західні області та Київ спокійно дали б їм тих півтора-два процента, яких їм забракло. За "Вперед, Україно!" не голосували не тому, що це була погана команда (В. Мусіяка, Г. Омельченко, С. Головатий, В. Шишкін і подібні до них політики зробили б честь будь-якому парламенту), а ще й тому, що В'ячеслав Максимович роз'яснили народу: цього робити не треба.
Закон
Але це, до речі, виборна тактика, яка повністю випливає із Закону про вибори. Мене особисто дивує, чому крім Президента Л. Кучми, ніхто не згадує про нову виборчу систему. Пригадуєте сльози радості на очах одного з творців цього закону? Ну, прийняли закон, ну, проголосували на виборах. Де ентузіазм, сльози радості, чепчики в повітрі? Зрештою, можна зрозуміти комуністів, які всіма силами тягли цей закон через Парламент. Однак для чого це робили Рух, НДП і соц-демократи? Якщо за принципом: посіємо ще 300 гектарів буряків, хай цей проклятий довгоносик подавиться, то я шановних законодавців-політиків вітаю. Експеримент удався. Комуністи довіру виправдали. Зрештою, невже досвід Росії чи Грузії, які мають подібну виборчу систему, був недостатньо переконливим. Хіба не ясно, що в країні є лише одна партія, яка повною мірою відповідає лексичному значенню цього слова. Зрозуміло також, що ця партія нікуди не йшла від влади, просто окремі її члени поміняли масть, і сьогодні всі вони - і червоні в списку, і перемальовані по мажоритарних округах - впевнено повертаються.
Цей закон прийняли, аби суспільство структуризувалося! Але ж і дитині ясно, що структурування суспільства - це термін не політичний, а економічний. Середній клас, який рветься "в люди" і якому перманентно бракує грошей на хабарі чиновникам, кровно зацікавлений, щоб закони були цивілізовані, м'які та захищали перш за все його, громадянина цієї держави, від чужих, і, зокрема, від держави. Але це там, у них. У нас же середнього класу немає. У нас є дрібний бізнес, якого, як чуму, витравлюють податками, рекетом і чиновниками. І якщо в цілому світі середній клас фінансує партії і посилає свого чоловіка в законодавчий орган, щоби він у парламенті дав йому стабільність і розумні закони, то наш бізнесмен дає хабар міністру. Фінансувати партії для нашого підприємця-початківця - все одно, що викидати гроші на вітер. Найбільше, він може дати пару тисяч на вибори для свого знайомого партбоса, щоб той потім зводив його, будучи при мандаті, у високий кабінет. Натомість іншій партії, формально неіснуючій, де членським квитком є пластикова банківська картка і посада в Кабміні чи адміністрації Президента, ніякого структурування суспільства непотрібно. Навіть навпаки.
Парламент
Сумнівно, що цей Парламент потрафить змінити на краще ситуацію в країні. Зрештою, і до виборів ніхто щодо нього спеціальних ілюзій не мав. Коли в минулій Верховній Раді, зразка 94 року, купка державників із останніх сил намагалася утримати країну на плаву, то в цій націонал-демократи практично не мають шансів. Комуністи будуть "гасити" всі економічні закони, а велика частина "демократичної" половини буде практично відсутня в сесійному залі, оскільки бізнесмени-депутати будуть інтенсивно займатись власними економічними проблемами поза стінами парламенту, а міністри-депутати на "громадських засадах" і далі неформально керуватимуть своїми міністерствами і дбатимуть про процвітання власних фірм.
Усе буде так, як це було і в попередній ВР, лише зміняться пропорції депутатського корпусу на користь лівих, і навіть заблокувати засідання буде дуже і дуже непросто. Фракції будуть групуватись навколо потенційних кандидатів у президенти, а це означає, що ВР, окрім традиційного розколу за ознакою "комуніст-антикомуніст" і за ознакою "Росія-Європа", буде додатково поділена ще щонайменше на три блоки, на чолі яких будуть стояти Л. Кучма, О. Мороз і Є. Марчук. Зрозуміло, що це не додасть новій ВР ані передбачуваності, ані стабільності, ані конструктиву. Характерно, що Президент буде берегти теперішню ВР, як зіницю ока: на фоні економічної кризи, яка гряде, наш гарант Конституції переконливо роз'яснить народу, чому немає пенсій, зарплат, чому ми все глибше і глибше поринаємо у тьму, холод і хаос. Йому, як виявиться, знову бракує повноважень і винен у цьому сам народ, який обрав таку Верховну Раду.
Натомість ця Верховна рада, правдоподібно, зробить усе те найгірше, чого не дали зробити її попередниці - кардинально змінить зовнішньополітичну орієнтацію держави. І зробить це при повному розумінні та підтримці Л. Кучми. Навіть найбільші оптимісти не сумніваються в тому, що ця ВР увійде в історію у зв'язку із вступом у Міжпарламентську Асамблею СНД, ратифікацією угоди по Чорноморському флоту і "нульовому варіанту" затвердженням усіх, навіть найдикіших, інтеграційних прожектів з Росією. У теперішньому економічному і політичному контексті можна починати говорити навіть про те, про що іще 4 роки тому навіть не хотілося думати: про Союз із трьома братніми слов'янськими державами, про Ташкентський військовий союз і Митний союз із Росією. На тлі сказаного такі дрібниці, як офіційний статус російської мови чи приватизація "Газпромом" українських газопроводів видасться дитячими забавками.
Never say die
І трошки оптимізму на закінчення. Перша оптимістична теза випливає з не дуже веселого вірша Є. Маланюка, процитованого на початку статті: як виявляється, за 70 років українці практично не змінились, незважаючи на роки 33, 37, 41, 47 (депортація галичан до Сибіру), дисидентів, В. Стуса et cetera. А раз так - переживемо і цю ВР, як пережили попередню. Можливо, у нашій аморфності і криється секрет нашого тисячолітнього існування як нації: через неї, прокляту, ми як не пнемось, не можемо стати європейцями в повному розумінні цього слова; але ж саме вона, благословенна, не дає нашим сусідам остаточно перетворити нас в азіатів.
Натомість блискуче резюмував теперішню ситуацію після виборів один мій знайомий. Поплескавши мене по плечу, він сказав: "Плюнь, старий. Іще й не такі справи завалювали". І за цією смішно-сумною фразою ховається справді великий оптимізм: як би глибоко ми не падали, а неминуче доводиться вставати й знову братись за роботу.
