За освітою — історик, славіст, політолог, за професією — журналіст. Учився в університетах Майнца та Берліна. Працює в загальнонаціональній газеті Німеччини Die Welt, що є першою за рейтингом в Інтернеті з-поміж всіх німецьких видань та третьою — у друкованому варіанті. Є спеціальним кореспондентом, що висвітлює події в Польщі, Україні та Балтійських країнах, раніше — ще й Білорусі. Цікавиться Росією та геополітикою. Пише про знаменитих поляків. Останній з таких текстів — про «совість польської опозиції», учителя Міхніка та Качинського — Яна Юзефа Ліпського. Герхард Гнаук як історик, написав безліч статей на історичні теми, зокрема ті, що стосуються України: УПА, ГУЛАГ, Волинська трагедія. Тепер взявся за тему Голодомору... Важко пояснити, чому видавництво Axel Springer, якому належить Die Welt і займає 25% медіаринку Німеччини, у Польщі має вісімнадцять видань, а в Україні — жодного. Сам Герхард Гнаук розповідає, що були спроби створити таку платформу в Україні, але аудиторія ще не готова. Проте готові учні, які мають формувати таку аудиторію — учасники Літньої школи журналістики «Дня». Про медіа-ринок Німеччини, етичні принципи журналістів, образ України в Європі, долю людини в історії та геополітичну зміну на міжнародній арені — читайте в розмові учасників Літньої школи журналістики «Дня» з Герхардом Гнауком.
«НІМЕЧЧИНА ПОБАЧИЛА, ЩО РОСІЙСЬКА СТОРОНА НЕ ДОТРИМУЄТЬСЯ СЛОВА»
Iрина ЛАЗУРКЕВИЧ, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— В одному зі своїх інтерв’ю ви назвали помаранчеву революцію «незавершеною симфонією» — Die Unvollendete, як у Бетховена. На вашу думку, в цієї симфонії є продовження чи завершення? І яким ви його бачите?
— Україна дуже гостро переживає такі суспільні трансформації, які європейським сусідам дались легше. Так і з революцією. Для мене відкритим залишається питання, чи будуть історики говорити про 2004 рік, як про період становлення нації як такої? Це — історичний момент. Яким буде продовження? Хтось нещодавно цитував інтерв’ю російського дипломата Рогозіна. На питання, яким є його найбільший успіх впродовж останніх років, що він провів у Брюсселі, він відповів: «Те, що України немає в НАТО».
Микола СIРУК:
— Ця заслуга належить і Меркель?
— Якщо б не Росія, цієї заслуги не було б. Зараз ми дивимося на євроасоціацію та євроінтеграцію України в іншій площині. Будемо сподіватися, що на цей раз успіху в Рогозіна не буде. А яким буде продовження? Очевидно, буде нелегко. Але видно, що суспільство змінюється. Я пам’ятаю Україну кучмівських часів, це просто як ніч і день! Тоді тут було нудно, суспільно-політичне життя було в плачевній ситуації. Сподіваюся, що зараз все рухається у правильному напрямку. Тим паче, з’явилися нові об’єктивні обставини. По-перше, влада в Росії посилилася, стала більш централізованою, сильнішою та рішучою. Якщо п’ять років тому не було такого чіткого плану з Митним та Євразійським союзами, то зараз відчутні сильні рухи з боку Росії в цьому напрямку. По-друге, ЄС перебуває в жалюгідному стані, разом із зовнішньою політикою. По-третє, США діють суперечливо з одного боку, коли трохи відвернулися від Європи та цього регіону і відновили відносини з Росією, але будь-яке відновлення колись закінчиться. Вже закінчилось. Для мене особисто суперечливим є те, що відбувається з американською політикою. Також потужним фактором є економіка вашої країни: як вона має виживати і скільки зможе протриматися? Я не можу сказати через скільки днів зможуть підписати Угоду про асоціацію, і чи відбудеться апокаліпсис у випадку непідписання. Але можу сказати, що буде складніше відсувати горизонт ще далі, і це однозначно негатив для України.
Ярослав НАЗАР, Львівський національний університет ім. Iвана Франка:
— До і впродовж Другої світової війни Україна входила в зону інтересів Німеччини більше, ніж зараз, навіть в ролі «житниці Європи», клондайку робочої сили та бастіону проти більшовизму. Тепер виглядає, наче для Німеччини територія між Польщею та Росією — це буферна зона. Як прокоментуєте?
— Чомусь в Європі історично склалося так, що всіх західних сусідів країна поважає, а східних — зневажає. Візьміть навіть Францію як «країну культури» та Німеччину як «країну варварів». Звичайно, німецька політика була спрямована на першість Росії. Але за останні півтора року в Німеччині відбулося суттєве «отверезіння» щодо Росії. Роман Шредер — Путін закінчився. Це взагалі відкриває новий погляд на весь східний регіон. Тут відіграв роль конфлікт Молдова — Придністров’я. Коли Медведєв був на зустрічі з Меркель, в Німеччині ще не усвідомили, що Медведєв не є справді керманичем в Росії. Тоді він просив підтримати процес модернізації Росії, на що німецька сторона відповіла: «Добре, але спробуймо перевірити серйозність цих намірів на конкретному прикладі. Візьмімо один «заморожений» конфлікт на Придністров’ї і поступово йог вирішуватимемо. Але позиція Росії не змінилася навіть на міліметр. Тому з боку німецької влади щодо Росії тепер часто можна почути слово «розчарування», м’яко кажучи. Німеччина побачила, що російська сторона не дотримується слова. Для німецького суспільства колосальним уроком були й протести в Росії. А також — Сирія. Як могла російська влада займати таку позицію щодо Ассада? Тут чорним по білому написано. Для частини німецького суспільства це був шок. Тому зараз відбуваються певні зрушення. Наприклад, німецькі компанії почали модернізувати газотранспортну систему в Україні. Це нове явище.
М.С.: — Маємо надію, що Меркель не повторить помилки 2009 року на саміті в Бухаресті і сприятиме підписанню Угоди про асоціацію між Україною та ЄС на саміті у Вільнюсі...
— Останніми тижнями з’являються цікаві сигнали, що вірогідність підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС суттєво збільшилася. Слава Богу, що саміт після німецьких виборів. А весь світ тримається на німецьких виборах. (Сміється). Це буде важке рішення.
«ПУБЛІКАЦІЯ «АРХІПЕЛАГ ГУЛАГ» У НІМЕЧЧИНІ СТАЛА СИЛЬНИМ ПОШТОВХОМ ДО ЗМІНИ СУСПІЛЬНОЇ ДУМКИ ЩОДО КОМУНІЗМУ»
Наталія ПОНЕДIЛОК, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара:
— Як відомо, історія України має ще багато «білих плям», і ви як історик займаєтесь їхнім дослідженням (це, здебільшого, раніше заборонені теми, наприклад, ГУЛАГ). Скажіть, будь ласка, які можливі шляхи ефективного донесення цієї інформації людям, як можна їх спрямувати на пошуки правди, коли вона лише починає відкриватися?
— Не можна сказати, що ця правда тільки починає відкриватись. Пам’ятаю як, ще будучи хлопчиком, сидів з колегами в якомусь церковному гуртку, і ми вправлялись у вимові прізвища, яке почули по телевізору: «Сол-же-ні-цин». Це був 1974 рік. Його приїзд і публікація «Архіпелагу ГУЛАГ» став сильним поштовхом до зміни суспільної думки щодо комунізму. Ця книжка все-таки змінила свідомість багатьох.
Нацизм був пеклом для людей. Але програш у війні і засудження в Нюрнберзі були відкрито задокументованими. Чотири країни окупували Німеччину, ввійшли в концтабори, і все стало відкритим та очевидним. В історії інших країн, зокрема тоталітарних, такої події не було. І до сьогодні побутує думка, що ті, хто переміг фашизм, залишаються вищими морально. А що, якщо один злочинець перемагає іншого? Журналісти певним чином теж є вчителями народу. Ми пишемо на історичні теми, а тут першим пунктом є людська доля. Явище «історичної політики» вже давно стало популярним. Так що історія стала набагато важливішою для нас сьогодні.
Роман ГРИВIНСЬКИЙ, Києво-Могилянська академія:
— Останнім часом у Німеччині відбулося кілька гучних судів над нацистськими злочинцями з інших країн. У березні минулого року в Німеччині помер громадянин США українського походження Іван Дем’янюк. У травні цього року німецька поліція затримала 93-річного уродженця Литви Ганса Ліпшиса, який був охоронцем у таборі «Освенцім». Великий резонанс в Україні викликав німецький серіал про війну «Наші матері, наші батьки», в якому, як здалося багатьом, у ролі найбільш негативних персонажів постали працівники української поліції. Чи не здається вам, що Німеччина намагається розділити відповідальність за нацистські злочини з іншими народами?
— Начебто не вперше чую це запитання, але кожного разу складно відповісти й пояснити. Тут немає «чорно-білої» відповіді. По-перше, чи можна сказати, що Німеччина хоче відбілити, очистити себе, свою провину та відповідальність? Думаю, здебільшого, — ні. Нещодавно в Гданську на річниці початку Другої світової війни Меркель говорила про Німеччину та її відповідальність. Чи хоче Німеччина розділити вину? На мою думку, не варто перебільшувати. За весь час, що пройшов, німці провели велику роботу для розслідування своїх злочинів. І сказати «ви не можете про це говорити, бо ви німець», на мою думку, проблематично.
ОСТАННІ ДЕСЯТЬ РОКІВ СИЛЬНО ЗМІНИЛИ КУЛЬТУРНИЙ ОБРАЗ УКРАЇНИ
Анна СТАВИЦЬКА, Запорізький національний університет:
— Побутує думка, що німецькі журналісти не схильні критикувати власну журналістику. Чи так це насправді, й що власне вас як журналіста не задовольняє в німецькому медіа-просторі?
— Бі-Бі-Сі проводила опитування, яку країну в світі люблять найбільше. Виявляється, німці — Німеччину. Ми любимо себе. В нас навіть про кризу скажуть, що вона найкраща у світі. Це самоутвердження або гордість. З одного боку, Німеччина — відкрита плюралістична спільнота. Але ЗМІ — в руках різних власників. Одні критикують інших. Якщо хтось не грає за правилами — його критикують. Візьміть навіть таке жовте видання, як Bild, що стало головним гравцем у падінні вже колишнього президента Крістіана Вульфа, який начебто здійснював тиск на пресу. Розгорівся великий скандал, президент пішов із посади. А потім прийшли інші видання, видавництва, газети і почали робити аналіз. А як Bild діяло? Чи грали вони за правилами? Так що завжди є цікава дискусія з різними точками зору. Можливо, якась доля правди в тому, що ви говорили, є, але все-таки німці — відкрите суспільство, всі відкриті для критики та самокритики.
Соломія ЛУКОВЕЦЬКА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— В якому образі бачать Україну німецькі ЗМІ? Тому що є дуже багато різних стереотипів про нашу країну. Чи знають в Німеччині про ці стереотипи і чи підтримують їх?
— Мій колишній шкільний друг у Німеччині, фахівець з ІТ, висловлював мені своє враження про Україну після помаранчевої революції. Раптово вибухнула революція, яка була на екранах і в наших головах, а потім так само раптово зникла. Все-таки останні десять років сильно змінили культурний образ України. Тепер стали відомі з різних причин ваші письменники, співачка Руслана, боксери, та й загалом спортсмени. Все ж таки для німців це одна із країн на сході Європи. Ми не так багато про вас знаємо. Знаємо, що тут все вирує і трохи нестабільна ситуація. Звичайно, є криміналітет, велика частка населення живе бідно, але все-таки стало краще.
Марія ЮЗИЧ, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— У своїй діяльності журналіст має дотримуватися певних етичних норм. Однак кожен розставляє пріоритети по-різному. Назвіть п’ять основних етичних принципів у журналістиці, якими ви керуєтесь у професійній діяльності?
— Я зарубіжний кореспондент, моє завдання — розповісти те, що відбувається в інших країнах. Чи повинні ми, журналісти-міжнародники, служити примиренню, порозумінню народів — спірне питання. Особливо народів із дуже болючою спільною історією, наприклад, Німеччини — Польщі, Польщі — України, Росії — Польщі, Росії — України та інших. Можливо, щодо польсько-німецьких відносин, ці нації були надто віддані місії будувати примирення між німцями і поляками. Тоді з’явилося таке слово, як «кіч», що означає «не перебільшуймо». Не говорімо: «Ось, ви — поляки, такі хороші, й німці теж хороші. Мирімося!» Важливо, щоби ми ще могли відкрито сказати критичні речі одне одному. Але на тлі німецько-польської історії варто мати на увазі, що це — важлива і грандіозна справа після грандіозних злочинів. Так, я в певному сенсі учасник цього, але не треба відкидати й інші цінності: об’єктивність, відстороненість від політики, чесність тощо. По-перше, примирення, взаєморозуміння. По-друге, чиї інтереси я маю представляти? Я не німецький дипломат у Польщі, а закордонний кореспондент, який повинен розуміти та транслювати мислення, менталітет, болючі точки тих країн, про які він пише. Це специфіка ролі закордонного кореспондента — представляти інтереси суспільства. У нього є відповідальність перед двома суспільствами. Навіть більше перед тим, про яке він пише. Якщо я напишу про Польщу в негативному сенсі (а це дуже легко, кожен може так написати), то це буде питанням відповідальності.
Iрина МАЛЮК, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— Відомий польський репортер Ришард Капусцінський говорив, що нещастям для медіа є інтелектуальні лінощі їхнього споживача, проте він також давав пораду для журналістів-міжнародників, щоб ті не використовували у своїй творчості стадний інстинкт. Що є більшою проблемою для медіа: інтелектуальний занепад аудиторії чи однаковість у журналістиці?
— Капусцінський писав багато цікавого про західну журналістику. На відміну від своїх колег із Франції, Англії, Західної Німеччини, США він завжди з головою поринав у життя країни, куди приїжджав. Він ішов на ринок чи ще кудись між люди, щоб відчути країну. Західному суспільству важко зрозуміти інші культури та країни з іншою історією та менталітетом. Змінюється аудиторія, Інтернет змінює аудиторію. Інтелектуальний занепад є в кожній із країн: Україна це, чи Польща, чи Німеччина. Читачів ідей дедалі менше, люди читають по-іншому. Я не люблю стадного інстинкту. Вважаю, що сучасний журналіст має боротися проти стадного інстинкту журналістів та інтелектуального зубожіння аудиторії.
