Утворення чи реінтерпретація цієї Ради загрожує українським інтересам. Чому? Російські ЗМІ назвали цю подію важливим геополітичним проривом – і це справді так, адже вплив Росії на політику НАТО тепер формалізовано. Росія домоглася статусу великої держави, тепер з нею, як потенційно із Китаєм, Індією, Пакистаном, Ізраїлем, країнами ОПЕК – НАТО буде сидіти за одним столом, вирішуючи військово-політичну долю людства. Це не до того, що всі наші страшні підозри стосовно підступності росіян нарешті справдилися, а до того, що в світлі подій наша зовнішня політика виявилася купою помилок. Між НАТО і Росією – новими союзниками – утворилася «зона». У цій зоні найбільша та найсильніша держава – наша, але тепер її зв’язано по руках і ногах.
Зойки, які лунають з правого боку нашого парламенту, який чомусь вважає себе переможцем виборів – тепер втратили актуальність. Адже поки в Україні обговорювали «безглуздість» та «нахабство» гасла «з Росією до пункту ікс» – Росія зробила кроки, які зробили цей варіант єдиноможливим. Якщо раніше ми могли із повним правом заявити та формалізувати, що Росія з Україною рухаються до «ікс, ігрек, зет», то нині це не виглядатиме щирим. Зрозуміло, що в найближчий час Росія вступить до СОТ, а непослідовний ЄС щось «вигадає» на натівський манер із Росією та Туреччиною. Так само як зараз ЄС ламає голову над варіантами залучення до спільноти невідповідних, але таких завзятих у розшуку військових злочинців залишків СФРЮ.
Зникнення наддержав – першої у серпні 1991-го, а другої у вересні 2001-го – повертає світ до стану початку минулого століття. Тоді великі держави воювали між собою або готувалися до остаточного вирішення питання гегемонії на планеті. Тепер, на руїнах двополярності, великі держави знов оформилися, їхня більшість об’єднана в НАТО. Промислова Північ планети — країни з різним рівнем життя, але з важливими спільними рисами: міцністю держави, власним або запозиченим ядерним і військово-технічним потенціалом – нині об’єднуються проти Півдня. Це наразі і є справжній конфлікт та протистояння, а протистояння Схід–Захід уже належить архівістам.
Ця війна – морально несправедлива, як і будь-яка війна. Адже якщо у внутрішній політиці можна встановити демократію, де час від часу до влади приходять лідери, які не спираються на силу – в зовнішній політиці остання є найважливішим аргументом. Лідери Півночі захищають своє право перетворювати Південь на сміттєзвалище, вивозити звідти ресурси, не допускати появи конкурентів. Південь відстоює власну дрімучість, право власних мігрантів паразитувати на економічних господарствах Півночі, право на рекет північних підприємців.
Втім, важливо інше. Росія тепер носить на своїх прапорах герби Півночі – у якості союзника, а не васала. Незважаючи на всю свою одіозність у ролі союзника «злісних імперіалістів», під їхніми прапорами виступить невдовзі і Китай. Як казали язичники, боги допомагають лише тим, хто рушить їхньою стежкою – шляхом гідності та хоробрості. Україна за десять років своєї дипломатії, на жаль, не виявила жодної з цих якостей, а найголовніше – здорового глузду. Наші ліві закликають до приєднання до «Організації договору про колективну безпеку», наші праві – до васалітету. Іронія в тому, що ОДКБ на своєму установчому з’їзді вустами Путіна та Назарбаєва дала ляпаса Лукашенкові, на якого моляться українські ліві – мовляв, організація не збирається вирішувати проблеми Білорусі із Заходом з її фактично «південною ідеологією». А Заходові не потрібний васалітет України, якщо його союзником є Росія. Тим часом Президент намагається віднайти краплинки здорового глузду та подорожує Близьким Сходом, закріплюючи чи відкриваючи тамтешню українську економічну присутність.
На жаль, ці загалом раціональні дії трохи спізнилися, бо у минулому вересні Південь відкрито об’явив Півночі війну. Південь діє руками жменьки консолідованих держав, мереж терористів та антиглобалістських рухів. Північ використовує ядерний козир, технологічні переваги, стандартні збройні сили та медійний ресурс. Усі часом безглузді, а часом напівправдиві міжнародні звинувачення на українську адресу мають одну мету – аби Україна кінець кінцем вибрала кольори Півночі чи Півдня. Щоб вибрати останнє, нічого робити не треба, ситуація сама по собі поступово деградує до цього.
А от щодо «північного шляху» потрібно визначитися із наступним. Від країн, що вже задекларували «північність», Україну відрізняє зовсім не жалюгідний стан демократії, бо ж Північ – це синергія, у якій співіснують консолідовані та слабкі демократії, тоталітарні та авторитарні режими – звичайно, під соусом ринку. Ми відмінні тим, що в нас низькі доходи населення, немає суттєвих гарантій безпеки, а еліта роздрібнена на ворогуючі групи. Все це, проте, не перешкода на північному шляху, а пояснення, чому ми до цих пір не на ньому. Важливіше зрозуміти, чим ми відмінні від Півдня.
По-перше, українська держава залишається провідним гравцем на власній території. Для більшості країн Півдня це давно не так, базовими гравцями є церква, провідна етнічна група, організована злочинність, партизанська армія, посольства західних держав чи великих сусідів. В Україні подеколи проявляються елементи подібних тенденцій, але вони не міцнішають.
По-друге, промислове виробництво є базовою характеристикою нашого господарства. Більшість «південян» живуть у переважно сільгосподарчих чи ресурсно-експортних країнах.
По-третє, Україна має можливості реставрації ядерного статусу, серед країн Півдня лише його лідери вже мають чи сподіваються на отримання арсеналів.
По-четверте, українська освіта є цивільною на всіх рівнях. На Півдні «стандартну освіту» отримують фактично лише представники еліти.
По-п’яте, у більшості «південних» країн нерівність статей юридично чи традиційно закріплена.
І по-шосте, більшість українських громадян – фактично урбаністи, натомість на «Півдні» міста є осередками експлуатації решти території.
Отже, за низкою важливих характеристик, Україна – це Північ. Звідси — мусить носити її кольори. Як зробити це із гідністю після останніх подій у стосунках Росії та НАТО?
Російські дипломати спритніші і тепер немає у нас іншої альтернативи, аніж «змавпувати» їхню поведінку, спираючись на бодай уявний ресурс. Українці можуть запропонувати розширити Хартію про партнерство до меж «Рада «Україна — НАТО», заручитися підтримкою Росії та провідних членів НАТО. Як нічого не вийде, хоча б побачимо справжнє обличчя обох наших стратегічних партнерів. Уявний ресурс той, що за оцінками експертів Україна здатна відновити згаданий арсенал менш ніж за рік. Зрозуміло, що нашe теперішнє МЗС у повному складі вхопить інсульт перед подібною ремаркою у Брюсселі чи Москві. Втім, ми й насправді не маємо жодних гарантій безпеки крім суто міфічного уявлення про наше географічне положення, бо ж Україна всюди лише спостерігач, асоціат або голова придорожнього шинку на кшталт ГУУАМ чи Балто-Чорномор’я. Так що, власне, і втрачати нічого, крім ілюзій.
Крім того, мусимо однозначно висловитися проти вступу нашої держави до ОДКБ, бо ж не хочемо, щоб наші громадяни гинули під кулями афганських і таджикських наркоділерів. А от у ЄАЄС отримати статус постійного (вже!) члена було б не зайвим. Може, цим потягом швидше доїдемо до Страсбурга, який надав асоційоване членство Албанії (!), а згодом надасть повне етнонетерпимій Латвії та поглиненій фінським капіталом Естонії. Головне – затвердитися в ролі союзника Півночі, а не її сумнівного симпатика, васала чи ворога. Як відомо, тих, хто cкраю, б’ють після миру, а оскільки мир між Північчю та Півднем неодмінно настане – з цього почнеться нова доба людства.
Замість закінчення – одна маленька притча, якою перські царі частували занадто обережних грецьких союзників, які приходили після перемоги. Пішов сопілкар до моря і просив риб станцювати під його мелодію. Риби знехтували його доброю волею, отож він розгнівався, розклав гать та наловив багато риби. Спіймані риби підскакували, а сопілкар промовляв до них: «Коли вас по-доброму просив, ви не танцювали, а зараз мені і не треба». Мине кілька місяців, і цю притчу нам будуть розповідати московські та брюссельські достойники. Якщо не поквапимось.
