Жорстока війна за владу й власність в Україні заступила найважливіший процес, який відбувається у всьому світі, — боротьбу за майбутнє.
Господарем майбутнього стає той, хто випереджає, а не наздоганяє, той, хто прокладає нові шляхи, а не шукає ті, що вже існують і, тим більше, не пасе задніх.
У нашій країні для успішного вписування в майбутнє є всі потрібні ресурси, можливості й сприятливі традиції політичної культури. Головна проблема — відсутність суб’єкта, здатного стати основним «мотором» цього будівництва. Тому проектування українського майбутнього майже тотожно процесу створення нової еліти, нової «провідної» верстви — «мотора» модернізації.
Капітуляція чи дезертирство України з війни за майбутнє означає не лише занепад і деградацію. Це означає, що український завтрашній день визначатимуть інші, успішніші держави.
І не факт, що вони зацікавлені в цьому ж «світлому майбутньому» бачити Україну.
На початку XXI століття світ стає більш складнішим і більш невизначеним, колишні схеми й моделі розвитку людства, що склалися в добу Модерна, перестають працювати, нові створюються в режимі «реального часу». «Турбулентний» стан буття викликає відчуття то нових неймовірних можливостей, то історичного глухого куту й загального безглуздя.
У тій реальності, що складається, буквально на наших очах, основним джерелом конкурентоспроможності, лідерства й переваги стає людський інтелект — здатність народжувати нові смисли, інновації й інноваційні системи, здатність моделювати й будувати майбутнє, здатність пристосовуватися до умов динамічного середовища. Тому проблема сучасного, складного, адекватного викликам часу устрою України як суспільства й України як держави є одною з ключових для виживання й подальшого українського розвитку.
Спробуємо розглянути деякі питання, пов’язані з пошуком оптимального формату існування України: про критерії модернізації, про співучасть у ній амбітних класів, про новий суспільний договір — між державою й суспільством, про історичні закономірності трансформації політичної системи, а також про можливий український внесок у творення загальнолюдського майбутнього.
НОВІ СЛОВА — КОЛИШНЯ НІСЕНІТНИЦЯ?
Наявність вільної суспільно-політичної рефлексії — один з основних індикаторів життя суспільства та його розвитку. Ідеологічні пошуки й соціально-філософські дискусії в нинішній Україні давно вже не мають сенсу й зайшли в глухий кут — абсолютно ніхто з політиків і майже ніхто з інтелектуалів не намагається мислити в форматі стратегій розвитку країни, замість нових ідей і модернізаційних проектів вигадують, та й то неохоче, нові слова (у тому числі, про нові ідеї й стратегії), будують нові словосполучення довкола слів-паразитів: «демократія», «свобода», «добробут», «народ».
Проте ідеобудівництво може вважатися успішним лише в тому разі, якщо ідеї, ідеології й стратегії національного розвитку стають засобом мобілізації, консолідації й стимулювання соціально активних верств, якщо вони ведуть до солідаризації політичної еліти з масами — довкола модернізаційних надзавдань, що постали перед країною. Ідеобудівництво має онтологічну й практичну цінність, якщо воно виявляється місцем народження майбутнього, а не консервації минулого, якщо воно є живою творчою проблемою, а не вихолощеною пропагандистською рутиною і не засобом заробітку штатних ідеологів-мейкерів.
Адже одна з реальних гуманітарних загроз в Україні — це відсутність волі до розвитку, маргінальність рефлексій на стратегічні теми й смислова девальвація модернізаційно-інноваційної риторики, включаючи розмови про «людський капітал», «економіку знань» і «проривний інноваційний розвиток».
Контрмодернізаційно налаштовані політичні еліти й державна бюрократія, що привласнюють «адміністративну» й усілякі експортні ренти, в українських умовах здатні нівелювати й «забалакати» будь-яку модернізаційну проблематику: аналогічним чином за часів раннього Горбачова були «забалакані» теми перебудови, прискорення й гласності, за часів Ющенка — теми свободи й національного відродження.
Тоді як модернізаційна риторика має бути концентрованим вираженням відповідних стратегій розвитку країни й складовою частиною реальних соціально-економічних процесів, що мають своїх суб’єктів і проектну логіку. А то — якщо модернізація зведеться до пропаганди, до утопії, прожектерства, навколонаукового «модернізаційного культу», як це зараз відбувається в Росії, можна чекати посилення суспільної апатії й приходу «сильної руки». Активна частина українського суспільства сприйме «забалакування» й нівеляцію ідеї модернізації країни особливо болюче, навіть фатально — як «найостанніший із можливих шансів» України (просто «останнім» вважається помаранчева революція), який найближчого десятиліття навряд чи з’явиться ще раз.
ЧИ МОЖЛИВА В УКРАЇНІ ПОЯВА НОВОГО СВІТОБУДІВНОГО ПРОЕКТУ?
Світова структурна й фінансово-економічна криза 2008—2009 років виявила головну проблему наших днів: смислову вичерпаність «сучасного світу» — вичерпаність нинішньої концепції розвитку людства, недостатність існуючих інноваційних систем, недостатність Модерна як універсального світобудівного проекту, сформованого в лоні західноєвропейської цивілізації в XV—XX століттях, і відверту неповноцінність всіляких постмодерністських проектів. Мова йде про кризу базових цінностей Нового часу — системи національних держав, Міжнародного публічного права, принципів міжнародних відносин і гуманізму (людиноцентризму), що розглядає індивіда перш за все як потенційного творця, а не пасивного споживача. У різних постмодерністських філософських концепціях обгрунтовується соціальна демодернізація й деконструкція непорушних для сучасної людини моральних і життєбудівних цінностей.
У цій ситуації немов би оголошується міжнародний конкурс, по-перше, на інноваційну систему нового типу (мова йде про механізми управління інноватикою й інноваційною діяльністю), по-друге, на новий «надмодерний» світобудівний проект (систему універсальних уявлень про можливий і належний світоустрій, про напрями й межі розвитку людства), а також, по-третє, — на модельну стратегію інноваційної модернізації.
Під інноваційною модернізацією ми розуміємо продуктивне стрибкоподібне технологічне, господарське, соціально-політичне й гуманітарне оновлення сучасного суспільства й сучасної людини на основі моделі випереджаючого, а не наздоганяючого розвитку, на основі проактивної й ініціативної стратегії, а не реактивної тактики, оновлення, що відбувається без жорсткої мобілізації широких соціальних верств, без застосування примусу й інших авторитарних методів. Не кожна модернізація інноваційна за своєю суттю: більшість індустріальних модернізацій в XIX—XX століттях мали наздоганяючий характер і були спрямовані на досягнення рівня технологічного й економічного розвитку країн-лідерів. Але кожна модернізація має чітке обмеження в часі, чітку проектну логіку й чітко певного суб’єкта й вигодонабувача.
Головні завдання української модернізації лежать зовсім не в техногенній сфері й полягають зовсім не в комп’ютеризації шкіл, не в будівництві всіляких «біоагроекополісів» і навіть не в прискореному розвитку нанотехнологій (улюблене слово нинішньої російської влади — разом із словом «газ»). Головні завдання української модернізації — це створення сучасного суспільства, сучасних соціальних інститутів, сучасних інфраструктур і сучасної людини. Головна мета-результат модернізації — забезпечення світової конкурентоспроможності України як держави й нації.
При цьому потрібно усвідомлювати, що розвиток і модернізація — це керовані процеси, в яких є не лише «мотори», але й «гальма», причому як в національному, так і в міжнародному масштабах. Країни «Золотого мільярда», як правило, зацікавлені лише в частковій, фрагментарній успішності модернізацій на незахідному світі. Вони зацікавлені в розвитку перш за все тих сегментів економіки незахідних країн, від яких тим або іншим чином залежать їхні власні інтереси, — наприклад, у розвитку китайської масової індустрії, в ефективності індійської математичної школи, в надійності російського газовидобування й української газотранспортної системи. По-перше, їм не потрібні потужні й розвинені конкуренти, по-друге, сучасна капіталістична світ-система функціонує в значній мірі за рахунок експлуатації країнами ядра периферійних країн. Поза всяким сумнівом, Заходу потрібні українські природні й людські ресурси. Але чи потрібна йому Україна як партнер, як сильна, модернізована й конкурентоспроможна держава з високим рівнем розвитку науки, як конкурент на ринках фінансового й людського капіталів — питання риторичне.
Трохи інакше виглядає перспектива взаємин України з Росією: Росії також не потрібні конкуренти, проте в ряді сфер вона критично залежить від рівня розвитку й модернізованості української економіки, й суспільства в цілому. На жаль, одна з форм російської зацікавленості в Україні — це зацікавленість в українському людському потенціалі.
В Україні до головних контрмодернізаційних сил слід зарахувати всіх тих, хто є вигодонабувачем від сучасного стану держави й економіки — від демодернізації, деградації й гіпертрофованій залежності держави від експорту продукції низького ступеню переробки — мова перш за все про корумповану адміністративно-бюрократичну еліту й «металургійну», й «хімічну» олігархію.
У контексті сучасних глобальних викликів і геополітичної й геоекономічної структури світу, що складається, нові ідеологічні проекти й пошуки національної ідеї в Україні виявляться успішними лише в тому разі, якщо грунтуватимуться на ідеях суспільної довіри, солідарності й розвитку. Солідарність передбачає подолання катастрофічного для України розриву між державою й суспільством, між елітами і позаелітними верствами, вибудовування численних горизонтальних зв’язків усередині самого суспільства, розвиток соціальної самоорганізації, а також відкриття ліфтів вертикальної мобільності для талановитих енергійних амбітних людей. Проте ключовий для українського розвитку на нинішньому етапі рівень солідарності — це солідарність усередині амбітних класів, кровно зацікавлених у оновленні, — саме ці люди, співтовариства й соціальні страти можуть стати головними вигодонабувачами від модернізації. Із іншого боку, на сучасному світі саме вони здатні забезпечити Україні досить високий рівень міжнародної конкурентоспроможності.
Українці й вихідці з України відчутно збагатили людство в культурній, науковій, технологічній та інших сферах, хоча саму по собі країну ще недостатньо впізнають й ідентифікують у світі. Часто-густо Україна впізнана в світі через негативні образи — Чорнобиль, неуспіх помаранчевої революції, низький рівень життя, трудову еміграцію тощо. Але чи існують в українському житті й соціогуманітарній думці проекти, явища й універсальні цінності, здатні бути затребуваними всім людством, або хоч би його значною частиною? Чи здатна Україна сформулювати чи порушити проблему світового рівня?
Адже при зміні глобальних парадигм світового розвитку виникає ситуація біфуркації, «точка нового складання» в якій навіть аутсайдери, наділені проектною суб’єктністю та гіперкреативністю, можуть виявитися успішними інноваторами, відмовившись грати за чужими правилами та нав’язуючи системі свої правила. Фігурально висловлюючись, останні можуть стати першими (Лк. 13, 30).
І Російська імперія, і СРСР були великими та привабливими для інших народів державами саме в ті періоди, коли ставили перед собою масштабні надзавдання й надцілі, коли висували універсальні світобудівні проекти — той же комунізм 20-х років (націонал-комунізм в УСРР) можна розглядати як проект альтернативної неліберальної модернізації. Сталінський комунізм уже не висував універсальних проектів, проте саме в 1930—1940-х було здійснено авторитарну мобілізаційну доганяючу модернізацію «згори», яка перетворила традиційне суспільство на індустріальне, а селянську країну — в переважно міську (якою ціною було проведено ці зміни й чи існувала можливість провести індустріальну модернізацію без гіпернасильства — інші питання). У загальноросійській дореволюційній історії та пізніше в радянській руйнування ціннісно-ідеологічного ядра кожного разу вело до здрібнення мотивацій суспільного та індивідуального буття: державі це загрожувало загибеллю, а людям — аномією, втратою сенсу життя та маргіналізацією.
Успішна інноваційна модернізація проривного (недоганяючого) типу на основі широкої солідарності та балансу сил — між владою, амбіційними групами населення, включаючи представників бізнесу, й народом, яка проводиться з опорою на етичні норми та «світобудівні» цінності східнохристиянської цивілізації, спроможна стати вкладом України в теорію і практику сучасного розвитку, а також може виявитися найважливішою передумовою для «українського дива» — трампліном у співтовариство якщо не лідерів розвитку, то хоча б неаутсайдерів. Адже на історичних зламах лідерство може перехопити той, хто стане проектантом і «дизайнером» загальносвітового майбутнього, хто першим заявить нові смисли та цінності доби, яка починається. Причому лідерство в соціогуманітарній сфері — чи не найскладніше завдання.
Основне питання в тому, як ефективно нейтралізувати контрмодернізаційні сили та зруйнувати деструктивну систему соціально-економічних стосунків (в українському випадку — як обмежити домінування напівсировинної економіки та її господарів), як провести модернізацію неавторитарними методами з мінімальними затратами для населення й як зробити вигодонабувачами від модернізації не лише активну меншість, але й не завжди активну більшість. Саме цей комплекс проблем — найслабкіше місце в усіх модернізаційних теоріях і проектах. Проте, як представляється, політична філософія та економічна теорія солідаризму, завдяки виробленим механізмам раціоналізації та оптимізації внутрішніх конфліктів, завдяки орієнтації на синтез егоїстичних і альтруїстичних мотивацій представників еліти, здатна дати відповіді на ці та подібні до них виклики.
ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІАЛЬНОСТІ: МІЖ АВТОРИТАРИЗМОМ ТА АНАРХІЄЮ
Одна з головних проблем неуспіху ідеобудівництва в сучасній Україні — відсутність суб’єктної амбітної еліти (політичної, ділової та інтелектуальної), спроможної стати генератором і виконавцем модернізаційного проекту. У результаті суспільній свідомості нав’язується помилковий вибір із двох альтернатив: авторитарної та анархістської.
Авторитарна альтернатива — це різноманітні уявлення про те, що лише «сильна рука» спроможна «покінчити з бардаком» і «витягнути країну з кризи», що для стійкості конструкції необхідно «закрутити» (або хоча б «підтягнути») «гайки» і тому подібне. За українських умов авторитарна модель — це найчастіше феномен колоніальної свідомості та апеляція до одного з варіантів імперського «порядку» і «стабільності» (російського дореволюційного, австро-угорського, радянського, російського пострадянського).
Анархістська альтернатива — це або позитивні, або принизливі характеристики українській «бездержавній» свідомості, це спроба апологетизувати або навпаки — дискредитувати (з подальшою апеляцією до авторитарної моделі) нестабільний стан української соціальності, при якому Україна як країна змушена обходитися без України як держави.
Проте жодна з цих моделей не передбачає розвитку України та модернізації української економіки й соціально-політичної системи.
Авторитаризм і анархія в українських умовах ведуть до стагнації, до уповільнення та зупинки суспільного розвитку, до домінування екстенсивних підходів у соціальному управлінні, до відсутності суб’єктності та громадянської культури у суспільства, до «втрачених поколінь», які не змогли реалізувати свій «великий проект» тут і зараз, до ентропії соціального потенціалу — виключенню з актуальних соціально-політичних і економічних процесів креативного класу — всіх тих, завдяки кому Україна могла б стати розвинутою країною. Зрештою, авторитарні стратегії влади та відмова від розвитку ведуть до розсіювання соціальної енергії, демодернізації та згнивання держави зсередини. Анархістські — до загальної некерованості, деструкції та Руїни. Перебуваючи в подібному стані, Україна кожного разу, як правило, зникала з політичної мапи — позбавлялася суверенітету чи автономії. У 2000 роках цього не сталося лише внаслідок відсутності серйозних зовнішніх викликів і відносної слабкості сусідів — Росії, Польщі, Угорщини, Румунії, Молдови, Туреччини. Українське суспільство в значно більшій мірі, ніж російське, білоруське чи польське спроможне до самоорганізації. Але без ефективної держави за нинішніх умов воно не спроможне до саморозвитку.
Саме в силовому полі між цими двома полюсами — авторитарним і анархістським — виникає «зачароване коло» українського історичного розвитку, в якому працює механізм зміни політичних циклів «деструктивна політична конкуренція — анархія і некерованість — втрата суверенітету (автономії) становлення авторитарного політичного режиму — боротьба за незалежність — отримання незалежності — деструктивна політична конкуренція». У такій ситуації будь-які модернізації залишаються незавершеними.
Тому для ефективного розвитку Україна зацікавлена в якнайскорішому подоланні патологічних наслідків деструкції держави, кризових циклів і дисбалансу між державою та суспільством.
Принципове питання полягає ось у чому: чи можлива в українському смисловому просторі неавторитарна й неанархістська ідеологічна альтернатива, спроможна вивести розвиток України з порочного кола циклічної деструкції та відтворити в країні широкі горизонтальні соціальні зв’язки?
СОЦІАЛЬНА СОЛІДАРНІСТЬ ЯК «ЗОЛОТИЙ ПЕРЕТИН» УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
Ідеологічна «третя альтернатива», що долає й відкидає як авторитарні, так і анархістські утопічні установки, в історії української суспільно-політичної думки є, більше того, там вона є «мейнстримом» і заснована на широкій соціальній солідарності — на неконфронтаційному типі стосунків між владною елітою, активною частиною суспільства (потенційною контрелітою) і народом (відносно пасивними позаелітними шарами). При цьому, залежно від різних обставин мова може йти й про широку всегромадську солідарність, і про баланс або компроміс групових (корпоративних) інтересів.
Солідарність і солідаризм — це зовсім не ідеологічне «середнє арифметичне» і не «золота середина» між авторитарно-охоронним і анархістським трендами, а принципово відмінна ідеологічна стратегія, спочатку орієнтована на створення оптимальних умов для розвитку країни та суспільства, на подолання руйнівної для України хвилевої динаміки розвитку «деструктивна політична конкуренція — анархія й некерованість — втрата суверенітету (автономії) — становлення авторитарного політичного режиму — боротьба за незалежність — здобуття незалежності — деструктивна політична конкуренція».
В українській, а частково й російській, соціальній філософії та суспільно-політичній думці неліберальної спрямованості ідея солідарності має глибоке коріння — починаючи з уявлення про «сродный труд» у Григорія Сковороди, далі розвивається в концепції соборності російського філософа-слов’янофіла Олексія Хомякова, в метафізиці всеєдності Володимира Соловйова, в уявленнях про взаємодопомогу як чинник розвитку людства Петра Кропоткіна, в концепції «замирення» і «замиреного середовища» харківського та петербурзького соціолога Максима Ковалевського, в ученні про кооперацію українського ученого зі світовим ім’ям Михайла Туган-Барановського, в культурі релігійно-філософського ренесансу початку XX століття, яскраві сторінки якої було написано в дореволюційному Києві, в філософії «космізму» й вченні Володимира Вернадського про ноосферу. Чи не найвідоміший українець у світі, анархо-синдикаліст Нестор Махно, може вважатися одним із небагатьох, кому хоч у якійсь мірі вдалося на практиці реалізувати солідаристські моделі самоорганізації.
Примітно, що саме в українській суспільно-політичній та науковій думці солідаристську тематику було розроблено значно детальніше, ніж у російській — це пояснюється відсутністю в українській політичній культурі уявлень про сакральне походження та моноцентризм верховної влади, а також установкою на загальну соціальну суб’єктність.
Згідно з Дюркгеймом, солідарність буває механічною, заснованою на подібності та одноякісності елементів (саме так, наприклад, влаштовано релігію), і органічною, заснованою на взаємодоповненні різнорідних і різноякісних елементів (наприклад, на розподілі праці). Солідаризм будується на принципі узгодження індивідуальних і загальних інтересів, він відкидає не лише ліберальний індивідуалістичний егоїзм, але й тоталітаристський колективістський альтруїзм. Його незрідка помилково плутають із ідеологією та практикою європейських тоталітарних режимів першої половини XX століття. Квазі-солідарність у 1920—1930-х роках у комуністичному Радянському Союзі, а також націонал-соціалістичній Німеччині, фашистській Італії та деяких інших європейських країнах зі схожими режимами, будувалася на тотальному підпорядкуванні, примусі, часто — приниженні людини.
Солідарність у сучасному розвинутому суспільстві може грунтуватися виключно на реальній соціально-політичній суб’єктності та вільній лояльності громадянина. При цьому влада повинна визнати за ним цю суб’єктність і не порушувати її — інакше, зрештою, все може закінчитися розвалом політичної системи й бунтом, який, щоправда, в Україні, на відміну від Росії, зовсім не беззмістовний і не нещадний, а тому може стати основою для соціальної інноватики — саме такий надії покладалися на помаранчеву революцію. Російський філософ Іван Ільїн визначає вільну лояльність як засадничу якість соціальної ідентичності та соціальної функції індивіда: «Справжня держава тримається не примусом і не страхом, а вільною лояльністю своїх громадян: їх вірністю обов’язкові; їх відразою до злочинності; непідкупністю чиновників; чесністю суддів; патріотизмом виборців; державним сенсом парламентарів; громадянською мужністю письменників і учених; ініціативною хоробрістю і дисципліною солдатів. Все це не може бути замінено нічим. Людина є самодіяльний вольовий центр, суб’єкт права, а не об’єкт терору та експлуатації. Він повинен будувати себе самого, володіти собою, керувати собою й відповідати за себе».
За умов російської політичної системи, заручницею якої стала й продовжує залишатися сучасна Україна, сильна патерналістська держава цілеспрямовано обрубує горизонтальні зв’язки всередині суспільства, замикаючи всі процеси на себе. Через моносуб’єктність влади та несуб’єктності суспільства всі російські реформи та модернізації проводилися та проводяться виключно «згори» і без опори на підтримку амбітних еліт і народу — впродовж усієї осяжної історії держава прагне бути єдиним інноватором і монополістом модернізації. За умов індустріальних модернізацій у XIX—XX сторіччях держава виступала головним агентом технологічних, економічних і соціально-політичних перетворень у всіх країнах. Але лише в Російській імперії і СРСР його роль була абсолютною.
У російському минулому й сьогоденні складно відшукати приклади солідарності влади й народу, держави й суспільства (як один із небагатьох винятків можна назвати столипінські реформи); замість цього спостерігається самоусунення, випадання, соціальна (а то й географічна — на незаселені східні території) «втеча» позаелітних шарів, а незрідка і альтернативних політичному режимові елітних груп і угруповань. При такій архітектурі політичної системи стосунки між владою і суспільством будуються не за моделями взаємодопомоги, взаємопосилення чи конкуренції, а за моделями конфронтації, взаємного ослаблення, а то й війни — холодною чи, навіть, громадянської.
Будучи спадкоємцем радянської системи стосунків, сучасна українська держава цілеспрямовано позбавляє суспільство інстинктів і здібності до самоорганізації.
За наявності соціальної солідарності усередині суспільства держава повинна грунтуватися на вільній лояльності громадян. У російському випадкові народна лояльність завжди була вимушеною — вона не передбачала за громадянами ніякої суб’єктності та самодостатності, «ідеальне» населення, з погляду такої держави, — це безмовні холопи. В українському випадку держава не в змозі ігнорувати суспільство: саме бажання вивести за дужки суспільні інтереси і суспільну волю привели 2004 року до помаранчевої революції. У російських умовах солідарність влади й народу підмінялася й підміняється різними формами примусової народної лояльності та ідеологічного консенсусу: «народность» зі знаменитої тріади графа Уварова, «Россия сосредотачивается» князя Горчакова, «Россию надо подморозить» Костянтина Побєдоносцева, «Народ и партия — едины» радянських ідеологів 1950—1970-х років, «суверенная демократия» Владислава Суркова, «социальный консерватизм» і «консервативная модернизация» «Единой России» і інше.
За українських умов є всі передумови для створення альтернативної соціальності — заснованої не на моноцентризмі влади, а на владній поліархії та реальній солідарності влади та народу, проте доки вона не знайшла ні ефективної теоретичної моделі, ні передумов для практичного втілення, ні навіть привабливої назви і девізу.
