30 липня 1903 року в Брюсселі 43 делегати із далекої східної імперії Романових в обстановці глибокої секретності зібралися на II з’їзд лівої політичної організації, яка тоді тільки зароджувалася, — Російської соціал-демократичної робочої партії. Після того, як вдалося провести тринадцять засідань з’їзду, бельгійська поліція, дізнавшись про захід небезпечних радикалів, попередила, що буде змушена вжити відповідних заходів. Делегати мали перебратися до Лондона, де засідання відбувалися в одній із місцевих церков. 23 серпня 1903 року (10 серпня за старим стилем) з’їзд завершив роботу, головним підсумком якої стало організаційне оформлення всередині російської соціал-демократії більшовизму як прообразу небувалої для ХХ століття політичної партії «нового типу» (як писав Ленін, а вслід за ним — присяжні ідеологи КПРС).
Більшість студентів радянської епохи змушена була виконувати тяжку повинність — зубрити перед іспитами з історії КПРС запитання про хід, результати та історичне значення II з’їзду російських соціал-демократів. Підсумок усього цього — стійка інтелектуальна алергія до даної теми. Молоді історики в багатьох випадках з цим з’їздом обізнані досить слабо. А тим часом йдеться про справді більш ніж помітну подію у кривавій історії ХХ століття — бо саме з тими літніми днями 1903 року слід пов’язувати початок унікального ленінського політтехнологічного проекту. Якби Володимиру Іллічу не вдалося реалізувати тоді свою ідею: створити революційну організацію, членам якої «нема коли думати про іграшкові форми демократизму» — він не отримав би у свої руки такого гострого знаряддя політичної боротьби і, більш того, вся історія Російської імперії та її складових, Наддніпрянської України зокрема, могла б скластися інакше.
Ці 43 делегати, спочатку у брюссельських робітничих кафе, потім у лондонській «соціалістичній» церкві (були й такі!) жорстко, до хрипоти сперечалися про дрібниці — так їм тоді здавалося, — про принципи, за якими буде організовано нову партію, про окремі пункти її статуту... Але чи не ці «дрібниці» перетворили — і досить скоро! — колишніх товаришів по одній партії, радикалів-більшовиків і «поміркованих» (автору здається, що цей термін точніше, ніж звичне усім «меншовики», оскільки питання про те, хто справді отримав більшість на з’їзді, не таке просте, грунтовно заплутане десятиріччями казенної пропаганди та потребує спеціального розгляду) — їх на ворогів? За свідченням сучасників, Ленін на початку 20-х років, будучи вже главою Радянського уряду, неодноразово зізнавався у своїй ненависті до «меншовиків» і чинив із ними відповідно (зробивши лише один виняток для свого старого друга Мартова і відпустивши його, смертельно хворого, за кордон). Отже, зовсім не дрібниці розділяли тоді делегатів. А що ж?
Не всі сперечальники зрозуміли, що Володимир Ілліч хотів створити справді унікальну партію — об’єднання радикальних борців-однодумців, згуртованих між собою не так членством у організації, як єдністю спільної віри, але віри в ідеологічну доктрину Маркса (вкрай вузько сприйняту!), діючих в умовах найсуворішої конспірації — змушено, як усі вважали — і які свідомо викинули, як мотлох, принципи формальної демократії у відносинах між собою (фатальна помилка; знадобилися десятиріччя крові й боротьби, щоб старі більшовики та «помірковані» меншовики, що уцiлiли, у дискусіях за колючим дротом сталінських таборів усвідомили велику істину: демократія формальною не буває ).
Чого хотів Ленін? Обгрунтовуючи необхідність побудови нової, особливої партії лютим переслідуванням царської поліції (що справді мало місце, але все пізнається у порівнянні; пригадаймо «гуманізм» НКВД), він писав: «Тільки невиправний утопіст хотів би бачити широку організацію робітників із виборами, звітами, широким правом голосу тощо в умовах самодержавства». Оскільки, жорстко вказував Володимир Ілліч, така організація тільки допомогла б жандармам, зробивши революціонерів доступними поліцейському нагляду. Навпаки, на думку Леніна, «єдиним серйозним організаційним принципом для діячів нашого руху має бути: найсуворіша конспірація, найсуворіший добір членів, підготовка професійних революціонерів» (з роботи «Что делать», 1902 р.).
Ці, очевидно, «нудні» цитати — необхідні, щоб зрозуміти, на яких принципах народжувалася партія, що взяла через 14 років владу у величезній країні та почала там небачену революційну перебудову всього життєвого устрою на засадах насильницької рівності — не зважаючи на мільйони жертв. Українців серед цих жертв завжди вистачало. Ця трагедія була б неможливою, якби більшовики не виробили особливий психологічний тип «професійного революціонера», людини, яка бачила весь сенс життя тільки у політичній боротьбі. Такий тип «борця», зауважимо прямо, неважко знайти і в сучасній Україні — причому незалежно від політичних поглядів; є такі й серед лівих, і серед правих, і серед центристів. Причому нинішні вільні або мимовільні послідовники більшовицької методики утворюють партії, очолюванi авторитарними лідерами, якi дуже впевнені в собі, публічно обіцяють довести своїм супротивникам, що вони гірко помиляються, а в дійсності керуються лише однiєю, дуже простою ідеєю — взяти владу і ні з ким не ділити її. Це лише підкреслює актуальність теми...
Та ж сама ідея — взяти владу і не віддавати — підкорила цілком 100 років тому і Володимира Ілліча. Чи не тому він не зробив нічого, і до з’їзду, і на з’їзді, щоб запобігти розколу — швидше навпаки, прискорював його? Адже «перш ніж об’єднуватися, і для того, щоб об’єднуватися — ми повинні розмежуватися!» Ленін вважав, що дисциплінована ударна організація важливіша за політичну програму, метод важливіший за політичні принципи. Саме така організація поведе за собою пролетаріат (чомусь пролетаріат, від імені якого виступали, неодмінно слід вести!) і не буде чимось рихлим, аморфним, не буде партією, що приховує різношерсті елементи під покривом уявної єдності — ось чого Ленін не терпів!
У дні роботи з’їзду стався дуже цiкавий епізод. Делегат Посадовський («центрист») заявив буквально таке: «Безсумнівно, що ми не сходимося з такого основного питання: чи треба підпорядкувати нашу майбутню політику тим або іншим основним демократичним принципам, визнавши за ними абсолютну цінність, або ж всі демократичні принципи мають бути підпорядковані виключно вигодам нашої партії? Я рішуче висловлююся за останнє». Тепер, рівно через 100 років після того, як було вимовлено ці слова, ті, хто справді пам’ятає криваві уроки історії, не може не визнати: забутий нині делегат блискуче окреслив грань, що розділяє партії справді демократичні та партії авторитарного, «вождистського» типу, безвідносно до ідеологічного забарвлення. Розрізняти саме цю грань особливо важливо для майбутнього.
