Сьогодні в Росії активно обговорюється стаття Дмитра Медведєва «Россия, вперед!». Текст відомого фінансиста і мецената Олександра Лебедєва, вважаємо, буде цікавим нашим читачам. Якихось два десятки років тому ми мали із сусідами одну перебудову на двох, сьогодні автор пише про необхідність нової перебудови — цього разу російської. Щось із запропонованого ми могли б узяти на озброєння і для «ремонту» у власному домі.
По-перше, вражає сам факт публікації програмового документа в інтернет-виданні, яке ніколи не відрізнялося особливою лояльністю до вертикалі, яку очолює президент (відразу згадується перше інтерв’ю Медведєва російському друкованому ЗМІ, яким також виявилася «Нова газета», яка ніколи не лизала»). Це, безсумнівно, знак: глава держави демонструє, що самостійно орієнтується у світі інформації, особливо в мережі, а не вживає кірш, який готують на різних політтехнологічних кухнях творці демократії в «суверенній» упаковці.
По-друге, — і це найважливіше, — незважаючи на скепсис щодо перспектив реалізації ідей Медведєва, в одному всі спостерігачі сходяться: діагноз поставлено правильно.
Можна скільки завгодно говорити про прірву між словами і ділами, адже на початку, як ми знаємо, було слово. І в цьому випадку між рядків у президентському тексті читалося слово, народжене історичною добою, яка також почалася від усвідомлення, що так жити не можна і потрібно змінювати фундаментальні основи політики, ідеології, економіки. Це слово — «перебудова». Тепер, як і тоді, приходить розуміння, що стагнація суспільних відносин, побудованих на брехні, корупції, ТВ-брейнвошінгу та феноменальних економічних дурницях, веде нас до глухого кута.
Які асоціації при слові «перебудова» виникають у покоління, яке 1985 рік застав, як мінімум, у повнолітньому віці? Чесно визнаймо: якщо для інтелігенції та невеликої думаючої частини бізнес-співтовариства ця пора — ковток свободи та нові можливості після десятиріч задушливого совка, зрівнялівки, то для абсолютної більшості населення сучасної Росії перебудова асоціюється з такими поняттями, як «розвал держави», «національна ганьба», «зубожіння» і подібне. При цьому мало хто замислюється, що всі згадані вельми спірні епітети, якщо вже й можуть бути застосовані, то, скоріше, до періоду «реформ», які були після перебудови. Проте в масовій свідомості саме доба Михайла Горбачова стала першопричиною уявних бід, повивальною бабкою доби Єльцина. Для колективного «Я» колишнього радянського народу вони злилися в одне «похмуре минуле», яке сучасна пропаганда протиставляє «світлому сучасному».
Втім, просто пригадаймо горбачовський порядок денний другої половини вісімдесятих. Навіть якщо залишити за дужками зовнішню політику, яку Медведєв у своїй статті практично не зачіпає (хоча й тут не можна не побачити паралелей — в сенсі необхідності «розрядки міжнародної напруженості»), можна виявити чимало цікавого. Три кити внутрішнього курсу Горбачова очевидні: в економіці — прискорення та науково-технічний прогрес, у соціальній сфері — антиалкогольна кампанія та розв’язання житлового питання, в політичному житті — демократизація та гласність.
Спробуймо оцінити з цих позицій реалії наших днів. Катастрофа на Саяно-Шушенській ГЕС — найсвіжіше й найстрашніше нагадування про головну біду російської економіки — безнадійно відсталої інфраструктури. Основні об’єкти індустрії, такі як «Норильский никель» і металургійні заводи, створені ще за Сталіна працею ув’язнених і напіврабів. Про це ми як нація не хочемо говорити й пам’ятати; добре, хоча б зараз нагадав президент. Транспортна мережа: летовища, залізниці та автошляхи, на яких кожного року гинуть десятки тисяч співгромадян, залишилася в минулому сторіччі. Та що там казати: кожен третій ліфт у країні перебуває в аварійному стані та являє загрозу для життя.
Слава Богу, що усвідомлення нашої страхітливої технологічної відсталості нарешті досягнуло вищих сфер. До кризи про це було говорити немодно, та й небезпечно — легко потрапити в «злостивці».
А річ же нехитра — бурити в землі дірки, робити розрізи, вишкрібати звідти вміст, рубати ліс, відливати чушки в побудованих дідами печах. І гнати все це на експорт, до країн, де вміють перетворювати сировину на придатний для споживання товар. Нічого схожого на постіндустріальну економіку в нас, на жаль, не спостерігається. Якісь паростки є, як у нанотехнологіях, але лісу наразі не видно. Росія потрапила в хибне коло самовиснаження. А світова криза дуже наочно показала, чим усе це може закінчитися: не слід забувати, що однією з причин економічної кризи в СРСР за Горбачова був обвал цін на нафту до 10 дол. за барель. Тому й нинішня рецесія, яка «у них» має тимчасовий, кон’юнктурний характер, у нас набуває апокаліптичних рис.
Вихід лише один: припинити хизуватися й визнати власну ущербність, як це зробив свого часу батько «китайського дива» Ден Сяопін. І про це у своїй статті вперше сказав глава російської держави — «без усяких комплексів, відкрито й прагматично».
Користуючись кон’юнктурою, яка склалася завдяки кризі на світовому ринку та відсутністю суверенного зовнішнього боргу, потрібно терміново імпортувати з розвинутих країн технології та цілі виробництва, створити з нуля нові галузі.
Це потрібно для того, щоб «наздогнати». А щоб «перегнати» — вкладати в науку та освіту. Власне, два цих напрями, про які в останні роки говорить російська влада, президент і прем’єр-міністр, звучать як «модернізація та інноваційна економіка». А по-горбачовськи — «прискорення та науково-технічний прогрес». Як сказав Михайло Сергійович на квітневому пленумі ЦК КПРС 1985 року, «потрібні революційні зрушення — перехід до принципово нових технологічних систем, до техніки останніх поколінь, які дають найвищу ефективність». Ось і думайте.
Тепер подивімося на пов’язану з економікою соціальну сферу. Безперечно, свої стіни, дах над головою та комфортне середовище проживання — одна з головних складових якості життя. Сьогодні потреба населення в житлі оцінюється в 1,6 млрд. кв. метрів, що на 45% більше, аніж увесь житловий фонд. Так пригадаймо ж, що розв’язання горезвісного «квартирного питання» — головний напрям соціальної політики часів перебудови. За планом Горбачова, до 2000 року кожна радянська родина повинна була мати окреме помешкання, протягом 15 років планувалося побудувати 2,2 млрд. кв. метрів житла. Так би воно й було — в перші роки перебудови темпи будівництва виросли в рази, за п’ять років було введено майже 700 млн. кв. метрів.
На жаль, постгорбачовська доба поховала цей проект, і росіяни виявилися біля розбитих ночов. Причому розбитих у прямому розумінні слова, оскільки побудовані за радянської влади мікрорайони постаріли ще на 20 років і тепер самі собою потребують ремонту.
Мільярди квадратних метрів «хрущоб», які колись дали людям нове світле життя після бараків і комуналок, сьогодні для життя непридатні. Зараз нібито вводиться 50 млн. кв. м. на рік, насправді не більше, аніж 30 млн., при цьому коефіцієнт доступності житла за роки національного проекту погіршився в рази.
Наші урядовці, звісно ж, вкладають чималі кошти в будівництво та нерухоме майно. Це десятки мільярдів доларів, які осіли в елітних, типу Рубльовки, колоніях навколо великих російських мегаполісів, на Блакитному березі Франції та інших місцях, де начальники, які «вболівають» за народ, та їхні родичі проводять велику частину свого життя. Розмах державний і звучить гарно: «доступне житло для тих, кому потрібно». Але не хотілося б думати, що саме до цього зведеться декларований п’ять років тому нацпроект. Адже багато в чому саме за його результатами наступні покоління судитимуть про те, наскільки ефективним виявився нинішній менеджмент країни.
Інший аспект нашого соціального буття: поголовне пияцтво, яке стало однією з головних загроз соціальному благополуччю та здоров’ю нації. Необхідність проведення нової антиалкогольної кампанії декларується президентом Росії, в тому числі — в обговорюваній статті. При цьому споюють, як правило, ті ж урядовці та їхні друзі, які контролюють і виробництво, і обіг. Зрозуміло, що джерело лиха — «крокова доступність» випивки на будь-який смак і гаманець. Та ж сама проблема була і з гральним бізнесом, який ухитрився поставити «одноруких бандитів» мало не в кожному під’їзді. Але після чотирьох років боротьби влада знайшла в собі сили прибрати гральну мафію з міст. Алкогольна мафія ще більш небезпечна, оскільки, на відміну від гральних кубел, доступність випивки не спричиняє у населення такого відторгнення. А багатьма, навпаки, вітається. Адже початий Горбачовим на зорі перебудови хрестовий похід проти «зеленого змія» значна частина росіян згадує з усмішкою чи прокльонами. Психологічно ця реакція зрозуміла: вона схожа на протест алкоголіка, в якого в розпал гуляння забирають бутля. Але мало хто пам’ятає, що завдяки горбачовській «боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом» було збережено понад 1 млн. життів наших співгромадян.
Нарешті, про політичні матерії. Очевидно, що багаторічне будівництво «суверенної демократії» обернулося, як це завжди буває, «перегинами на місцях». Між іншим, я далекий від того, щоб убачати в цьому підступний намір Кремля. Як писав посланник Сардинського королівства при російському дворі граф Жозеф де Местр, кожен народ має той уряд, на який він заслуговує. До того ж у нас, як відомо, кожного разу, коли починають робити велосипед, у результаті виходить автомат Калашникова (вінцем нинішнього процесу одержавлення економіки, ймовірно, стане приєднання до держкорпорації «Ростехнологии» мережі ресторанів Аркадія Новикова та перепрофілювання їх на бутербродні й кав’ярні зі скла на кшталт «Незабудки»).
Так і з демократією. В якийсь момент правлячому класові стало нудно не прислужуватися. Партії, парламентарії, ЗМІ, та все наше недогромадянське суспільство саме вишикувалося за ранжиром у шеренгу, підкоряючись внутрішньому чуттю. Це не нове: за часів «великого терору» 30-х років написання доносів до НКВС і мітинги під гаслом «Смерть шпигунам і шкідникам!» були найбільш масовою народною забавою.
Останні вісім років можна спостерігати парадоксальну ситуацію, коли верховний головнокомандувач (спочатку Володимир Путін, потім — Дмитро Медведєв) говорить тим, хто вишикувався: «Вільно!». А у відповідь холуйський, відданий погляд і: «Государю наш, не губи, приємно плазувати». І так на кожному поверсі влади — від федерального до селищного.
Нещодавно Олексій Пушков, популярний ведучий на московському телеканалі, чесно визнав, що в нього на роботі процвітає цензура. Тобто самоцензура: він не запрошує тих чи інших людей на свою передачу не тому, що йому хтось згори спускає «чорний список», а тому, що він сам як свідомий боєць інформаційного фронту розуміє, чия поява в ефірі перед вечерею може розладнати апетит міських урядовців. Внаслідок такої поголовної свідомості маємо те, що маємо: відмінності нинішньої програми «Время» від програми «Время» 25-річної давнини знайти все важче. А думаюча частина суспільства йде в інтернет, у блоги, які стають чимось на зразок самвидаву брежнєвської доби. Схожість тим більше очевидна, що останнім часом за деякі записи у віртуальних щоденниках на їхніх господарів почали заводити цілком реальні кримінальні справи.
Тому демократизація і гласність для Росії — не сторінка історії, а насущна необхідність. Коли літак потрапляє в зону турбулентності, можна бачити, як сильно розгойдуються крила. Амплітуда коливань у Ил-96 — до трьох метрів. Річ у тім, що літак складається з 450 тисяч деталей, частина з яких спеціально не має жорсткого кріплення. Якби це було не так, лайнер просто розвалився б і звалився на землю. Так і з нашою політичною системою. Потрібно розкріпачити свідомість, відкрутити ѓвинтики. Пустити в затхлу комірку нашої політичної еліти свіже повітря — нових людей, які принесуть нові ідеї та розв’язки. Тобто запустити соціальний ліфт. Так, як це зробив свого часу Горбачов. Пригадаймо, що перебудова — час щирої політики без корупції та лобізму. Об’єднуючою та роз’єднуючою ознакою для партійних функціонерів, журналістів, володарів дум інтелігенції були погляди на майбутнє країни, а не приналежність до тих чи інших кланів.
Між генералом Макашовим і професором Собчаком — прірва, але вона виникла через їхні переконання, а не матеріальні інтереси. Вибори народних депутатів СРСР і РРФСР 1989 і 1990 років були першими й останніми дійсно вільними як від грошей, так і від адміністративного ресурсу (він якраз часто працював проти кандидатів, які представляли офіціоз). На жаль, у сучасному політичному класі прості людські цінності: совість, мораль, моральність, честь, доброчесність — не лише девальвувалися, а перетворилися на свою протилежність. Досить подивитися на столичну вітрину російського капіталізму. Нею заправляє родина, яка в’їхала у владу в обозі одного з перебудовних кумирів, який, за іронією долі, будучи сам далекий від чистогану, пропонував (чи то жартома, чи то всерйоз) як захід боротьби з корупцією легалізувати хабарі.
Якщо підбивати підсумки всього сказаного, то виходить, що порядок денний перебудови як ніколи актуальний сьогодні, на новому витку діалектичної спіралі. Потрібно «відмотати плівку» і ще раз уважно вивчити те, що говорилося тоді.
Зрозуміло, що за двадцять років реформи повинні мати новий зміст і нову якість. Наприклад у тому, що стосується житла, здається більш актуальним говорити не про помешкання, а про будинок для кожної родини: малоповерхове домобудівництво набагато менш капіталомістке, та й якість життя у власному будинку на порядок вища, аніж у бетонній кліті. Але сама парадигма дуже важлива для того, щоб сьогодні відповісти на споконвічне російське запитання: «Що робити?». У цьому сенсі відозва Дмитра Медведєва, опублікована в «Газете.Ru», може бути озаглавлена так само, як і резонансний збірник 1988 року за редакцією Юрія Афанасьєва: «Иного не дано».
Матеріал публікується в рамках експертної дискусії навколо статті Дмитра Медведєва «Россия, вперед!», яка вийшла в «Газете.Ru» 10 вересня 2009 р. (gazeta.ru)
