За насиченістю дипломатичними подіями планетарного масштабу останній тиждень травня не мав собі рівних, і Україна посіла в цій політичній активності чільне місце. 27 травня Росія підписала в Парижі Основоположний акт про відносини з НАТО; того ж дня президенти п'яти країн балто-чорноморського регіону, в тому числі український, домовлялися в Таллінні про співпрацю. 28 травня під час візиту до Киева керівник російського уряду Віктор Черномирдін підписав з Україною шість угод про Чорноморський флот, знявши перешкоди до підписання "великого" договору між двома країнами. Наступного дня Україна в Португалії парафувала хартію про особливі відносини з Північноатлантичним альянсом. Однак справді подією тижня став державний візит до України президента Росії Бориса Єльцина 30-31 травня й підписання українсько-російського Договору про дружбу, співпрацю та партнерство.
Це стало свідченням нової російської зовнішньополітичної лінії, істотно відмінної від неоімперського курсу в міжнародних справах, здійснюваного від кінця 1993 року. Зовні все сталося з волі Єльцина, який після хвороби активно взявся до справ і призначив найліберальніший після 1992 року уряд. Нові урядовці - перші віце-прем'єри Анатолій Чубайс і Борис Нємцов - і сформулювали цей новий курс.
Він уже має здобутки: мирний договір із Чечнею (Росія де-факто визнала її незалежність), активне посередництво в мирному врегулюванні у Придністров'ї, певні спроби поліпшити стосунки з Латвією та Естонією і, звичайно, нормалізація відносин із НАТО. На останній зустрічі голів держав країн СНД президент Єльцин заявив, що Росія більше не має намірів домінувати у Співдружності. У цьому ж переліку - розв'язання проблем Чорноморського флоту й договір з Україною.
Ми є свідками реалізації політичних прагнень фінансової олігархії, яка остаточно й формально прийшла до влади в Росії на початку 1997 року й уособленням якої є Чубайс із Нємцовим. Вона вочевидь обрала "безкризовий" курс: нормалізацію відносин із Заходом і новими незалежними державами, гальмування спроб відновити Союз (яскравий приклад - профанація Союзу Білорусі та Росії). Інтереси фінансового капіталу, що опанував Росію за останні шість років, потребують певного спокою (хоч би й усупереч "великодержавній місії" Росії) та тісних контактів із Заходом - а той вимагає від Росії зміни зовнішньополітичного курсу. І правлячі російські політики істотно змінили принаймні тон своїх заяв, говорячи те, що від них бажали б чути західні колеги.
Отже, договір з Україною можна розглядати як частину серйозного зрушення в зовнішній політиці Росії, хоча великою мірою це вимушена реакція на докорінні геополітичні зміни у світі, що їх Росія не в змозі тримати під контролем, і глобальні зміни, яких зазнає система европейської безпеки через розширення НАТО на схід. Російсько-український договір - це важливий крок на шляху до регіональної стабільності. Для України визнання Росією її суверенітету в чинних кордонах має ще більшу важливість, ніж окреме питання про Чорноморський флот. Загалом бажаним для України є фактичне погашення величезного боргу Росії за енергоносії, позаяк орендна плата за російську військово-морську базу в Севастополі вираховуватиметься з цього боргу.
Компроміс, на який пішли правлячі кола України в особі Президента Леоніда Кучми та його клану, так само випливає з їхнього розуміння сучасного політичного й економічного становища держави. Попри встановлення тісних стосунків із НАТО, навіть (задля тиску на Росію) неофіційні заяви про бажаність вступу України до альянсу розраховувати на такий вступ найближчим часом Україна не може і через внутрішні, і через зовнішні причини. Особливе партнерство - надто мала спонука для американських чи британських солдатів умирати за Україну в разі агресії проти неї. А тому Києву вкрай потрібно було не залишитися самотою в буферній зоні між НАТО й ворожою Росією. Це завдання виконали травневі угоди й договір.
Але в Росії, як і раніше, визнання незалежності України розцінюватимуть як тимчасово вимушене, а об'єднання обох країн бажаним і потрібним. Реакція московських політиків на сміливий дипломатичний крок президента Єльцина і ліберального уряду Росії не дає Києву жодних підстав почуватися спокійним. Лідер Ліберально-демократичної партії Володимир Жириновський в інтерв'ю газеті "Вечерний Севастополь" назвав угоду про спільне базування у місті двох флотів "повною нісенітницею". Член президентської ради Сергій Караганов піддав сумніву саму потребу в договорі, зауваживши, що спочатку потрібно налагодити "дружні стосунки", а потім фіксувати їх у документах. Мер Москви Юрій Лужков вкрай гостро прореагував на 20-річну оренду бази в Севастополі: прихильник Петра Великого ніяк не втямить, як це Росія орендуватиме Севастополь "сама в себе". Антиукраїнські заяви Черномирдіна в інтерв'ю напередодні його візиту до Києва так само дають підстави сумніватись у щирості "російських братів".
Не вельми переконливо виглядає обурення російського президента через подвійне оподаткування українських товарів. Невже президент Росії, яка неоднаразово намагалася втягнути Україну у Митний союз СНД (а під час візиту Єльцина його прес-секретар Сергій Ястржембський заявив, що Росія знову порушить це питання), про це не знав? А якщо таки справді не знав, то це вельми промовисто характеризує ступінь реальної влади й обізнаності російського президента. Та й узагалі - чи виконуватимуться підписані договори? Адже не виконуються десятки раніше укладених українсько-російських угод, в тому числі про вільну торгівлю. Коли президенти вирішили-таки повернутися до нульового варіанту розподілу майна колишнього СРСР за кордоном, Єльцин заявив, що тепер ніхто нікому нічого не винен, і Кучмі довелося нагадувати "братові", що Росія пообіцяла повернути Україні 36 закордонних об'єктів.
Зрозуміло, що в Києві, не кажучи вже про захід України, кожний такий випадок тлумачитимуть як вияв імперіалістичних та експансіоністських прагнень північного сусіди, не кажучи вже про те, що чимало націонал-демократів взагалі вважають, що підписані угоди й договір Україні зашкодять. А в Росії вже розпочався похід проти "зрадників", які зробили надто багато поступок Україні. Це може зашкодити ратифікації документів у парламентах обох країн (втім, автори подбали про це, вказавши в текстах, що угоди й договір чинні від часу підписання, а не ратифікації). Проте означені обставини дозволяють зробити висновок, що в майбутньому можливі й повернення до минулого протистояння, і серйозні зміни в політичних курсах Росії та України. Тим більше, що історія Росії переконує - нетривалий період лібералізації завжди заступає чорна реакція.
4
