«День», наші експерти, автори й співрозмовники вже не раз констатували, що сьогодні в суспільстві відчутний виразний запит на якісну альтернативу. Але важливо зрозуміти й пояснити самим собі, якою має бути ця альтернатива. Шлях до цього розуміння, на наше переконання, — це якомога більше активних дискусій, але — на якісно новому рівні.
Завтра, 15 березня, у редакції «Дня» відбудеться круглий стіл «Новий порядок денний: опозиція — суспільству» з участю представників опозиції й громадського сектору (пряма інтернет-трансляція за технічної підтримки компанії «Адамант» розпочнеться на сайті day.kiev.ua о 12.00). Серед учасників — лідер партії «УДАР» Віталій КЛИЧКО, голова політради партії «Наша Україна» Валентин НАЛИВАЙЧЕНКО, член політради партії «Фронт Змін» Андрій ПИШНИЙ, член партії «Батьківщина» Андрій СЕНЧЕНКО. Громадянське суспільство представлятимуть історик, ГО «САМ» Володимир В’ЯТРОВИЧ, голова ради «Лабораторії законодавчих ініціатив» Ігор КОГУТ, керівник ГО «Збережемо старий Київ» Ігор ЛУЦЕНКО, незалежний аналітик Остап КРИВДИК, ініціатор громадського руху «ЧЕСНО» Світлана ЗАЛІЩУК. Модератор — головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА.
Напередодні розмови, яка, сподіваємося, буде наповнена новими важливими для суспільства смислами, ми спробували дослідити думки й настрої найактивніших представників українського громадянського суспільства, поставивши їм три запитання.
1. Із чого варто починати зміни в країні? Ваші п’ять пропозицій.
2. Які запитання ви б поставили українській опозиції?
3. За що опозицію варто критикувати, а за що — можна похвалити?
Олександр СОЛОНТАЙ, експерт Інституту політичної освіти, ініціатор та координатор всеукраїнської молодіжної кампанії «Молодіжна Варта»:
— Головне запитання — як опозиція може довести, що йде у Верховну Раду для того, щоб змінити Україну, а не для того, щоб використати ВРУ як трамплін до посади президента, щоб отримати абсолютну владу?
Зміни країни, мої п’ять пропозицій: 1. Зменшення повноважень Президента і збільшення повноважень людей; демократизація. 2. Судова реформа, обрання суддів. 3. Реформа міліції, обрання міліції на місцях. 4. Реформа молодіжної політики, припинити її масовий виїзд. 5. Бюджетна децентралізація держави загалом, повна свобода підприємництва.
Про опозицію: партії влади фінансують олігархи, партії опозиції — народ? Якщо це так, то чому народ в це не вірить? Якщо ні, то чим тоді опозиція відрізнятиметься від влади, якщо замовник один і той самий? Як недемократичні, авторитарні та лідерські партії можуть побудувати демократичну Україну? Що планують партії зробити, щоб демократизуватися всередині, і чи розуміють вони, що без цього демократію не можна побудувати?
Євген ДЕМЧЕНКО, голова Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Фундація регіональних ініціатив»:
— Скажу так: я не думаю, що появу альтернативи можна змоделювати чи посприяти її виникненню суспільною дискусією. Вона виникне (я впевнений, що вона виникне) як прояв волі людей, які матимуть цінності іншого рівня, і ѓрунтуватиметься на чіткій ідеологічній базі (в ідеалі з’явиться ціле сімейство нових політичних сил, які утворять нарешті в Україні політичну систему; вони різнитимуться ідеологіями, але матимуть в основі державотворчі цінності). Ідейна база може бути досить несподіваною як для нинішньої України — її джерелом будуть не бажання більшості (а вони приблизно описуються словами «щоб усе було і щоб не робити для цього нічого»), а прагматичні думки, на що українцям спрямувати зусилля, щоб стати щасливішими й посісти гідне місце у світі. Зрештою, усе це прогнозування — справа невдячна...
1. Я думаю, що на це запитання немає сенсу шукати відповідь. Зміни почнуться з того, із чого вважатимуть за потрібне люди, які їх робитимуть. Навіть якщо сформулювати ідеальну програму дій з розвитку країни, люди, які нині в тому, що прийнято називати політикою, їх втілити не зможуть — для них такі зміни є запереченням їхньої суті й цілей перебування при владі.
Зміни мають початися з епідемії нових цінностей — нелюбові до халяви, усвідомлення цінності праці, відмови від жебрацької сутності, коли ми постійно чекаємо, що нам хтось щось дасть і допоможе, із поваги до особистості, навіть якщо ця особистість — не ви самі. В Україні народ має змінитися, інакше нам немає чого сподіватися на умовно нормальну державу. Я вважаю, що це може статися досить швидко, — основною передумовою є активність людей, які б справді мали інші цінності. Далі — створення умов для максимальної самореалізації кожної особистості — зменшення ролі держави, законодавство щодо ведення бізнесу, освіта тощо. Тут можуть реалізовуватися різні підходи, кількома словами такі речі описати неможливо.
2. У мене немає запитань до того, що ви називаєте українською опозицією.
3. Це не має жодного значення. За що можна подякувати всім нинішнім «політикам», так це за очевидність потреби й спонукання до роботи можливих альтернатив.
Світлана ЗАЛІЩУК, координатор Усеукраїнської громадської ініціативи «Чесно»:
— 1. а) Чесні, рівні й прозорі вибори 2012-го та 2015-го для забезпечення демократичної ротації й зміни влади.
б) Створення здорової економічної моделі розвитку:
— жорстке антикорупційне законодавство та його реальне впровадження;
— побудова чесних і сучасних правил гри для українського й міжнародного бізнесу в Україні;
— модернізація й технологізація економіки;
— залучення міжнародних інвестицій.
в) Модернізація освіти, її розвиток на основі сучасних міжнародних підходів і практик, викорінення корупції з освітньої сфери.
г) Інтенсивне втілення реформ у рамках нової угоди з ЄС.
2. Рух «Чесно» має на меті перевірити всіх кандидатів у депутати відповідно до шістьох елементарних критеріїв доброчесності, який має 1) не бути корупціонером, 2) не порушувати прав громадян, 3) не бути «тушкою», 4) голосувати особисто в Раді, 5) ходити на роботу, 6) декларувати статки.
Чи готова опозиція, яка декларує свою альтернативність, публічно підписатися під критеріями й набирати до списків і висувати в округах «чесних» депутатів?
3. Критикувати:
— Опозиція не пропонує реальної альтернативи владі. Уже зараз серед потенційних кандидатів можна бачити корупціонерів та одіозних людей, із чого можна робити висновок, що опозиція продає місця в списку.
— Опозиція не пропонує реальної продуманої й погодженої стратегії розвитку країни, дуже популістична риторика, лише критики влади — недостатньо.
— Опозиція дуже пасивна в реальній боротьбі за обстоювання прав громадянського суспільства, журналістів та інших соціальних груп.
Хвалити: принаймні публічно демонструє готовність об’єднуватися.
Володимир В’ЯТРОВИЧ, історик, ГО «САМ»:
— 1. Мені подобається фраза Ганді: «Якщо хочете досягти змін, станьте ними». На жаль, як це не прикро й образливо для нас самих, але ситуація, яка є в державі, і влада, яку ми маємо в державі, є відображенням нас самих. І приказка, що народ має ту владу, на яку заслуговує, на жаль, є справедливою в Україні. Відповідно, щоб змінити владу й ситуацію в країні, ми повинні починати з себе. Кожен повинен на своєму рівні боротися проти того найбільшого зла, яке в нас є, — корупції, починати самоорганізацію, допомагати одне одному. Тільки з цього почнуться якісь реальні зміни. Тобто якщо ми говоримо про вибори, які наближаються, то вони принесуть якісь зміни не тоді, коли зміняться чергові політики біля керма держави, а коли зміняться ті, хто вибирає. Коли виборці перестануть продавати свій голос, коли перестануть, грубо кажучи, вибирати серцем, а думатимуть головою й контролюватимуть тих, за кого голосують.
2. Я хотів би, щоб опозиція озвучила свій конкретний план дій до виборів 2012 року, тому що поки маємо тільки заяви про об’єднання й те, що десь висуватимуться спільні мажоритарні кандидати, а жодних конкретних дій щодо втілення цього плану наразі немає. Друге питання, найважливіше: що вони робитимуть, якщо прийдуть до влади? Чи є в них готові концепції й бачення ключових перетворень, які повинні відбутися в державі найближчими роками? Тому що, на жаль, теперішня опозиція — це ті люди, які отримали чи не найбільший в історії незалежної України мандат у 2004 — 2005 роках, мали можливість протягом п’ятьох років реалізувати багато своїх ініціатив, але, на жаль, як показав час, чи тих ініціатив не було, чи забракло наполегливості в їхніх вчинках.
3. Опозицію варто критикувати за нездатність до конкретних дій, за нездатність об’єднатися, обстоювати свої інтереси. По суті, опозиції надто мало нині чути в державі, попри те, що абсолютна більшість суспільства не задоволена ситуацією. Мені здається, що опозиція поки що не зуміла об’єднати суспільство довкола якихось позитивних ідей. Тобто так у суспільстві вирує незадоволення владою, люди знають, чого вони не хочуть, і те, чого вони не хочуть, достатньо серйозно уособлене теперішньою конкретною владою, але, на жаль, якихось позитивних цілей, цінностей, конкретних проектів, довкола яких можна було б об’єднатися, поки що не озвучено. Мені здається, що за це, зокрема, мають відповідати й представники опозиції. Поважати сучасну опозицію можна хоча б за те, що вона все-таки ще існує. Сподіваюся, що й надалі існуватиме й таки перейде на якісно кращий рівень, який дасть змогу їй заявити про себе й бодай спробувати змінити ситуацію в державі.
Ігор ЛУЦЕНКО, керівник ГО «Збережемо старий Київ»:
1. Передусім це реформа судової системи й правоохоронних органів. Саме радикальна реформа (а не як зараз — перекидання з одного на інше), максимальне введення принципу виборності всіх важливих посад із цензом виборців, тобто виборець, який має юридичну освіту, мусить мати право вибирати, наприклад, окружних суддів тощо, як-от за американським зразком. Друге — формалізація прав власності. Тобто потрібно створити таку законодавчу базу, щоб власник був завжди власником і в нього не могли відібрати це право власності, щоб цим правом можна було легко розпоряджатися — здавати в оренду, продавати, дарувати тощо.
2. Я, чесно кажучи, взагалі з опозицією особливо не спілкувався б. Тому що ці люди переважно зайняті лише безпредметними розмовами, а я звик до предметних розмов. А взагалі опозиція має відповісти на запитання: що ви робите? Ми, звичайні громадяни, намагаємося боротися, розв’язувати якісь проблеми. У вас є статус, політичні механізми, якісь юридичні експерти, фінансовий ресурс, урешті-решт, де ваші справи?
3. Обсяг того, за що можна критикувати, такий великий, що вибрати дуже важко. Я похвалив би конкретно тих людей в опозиції, котрі, незважаючи на повну бездіяльність своїх колег, штабів, за покликом серця й розуму розв’язують реальні проблеми, які стосуються безпосередньо громадян. Усе-таки є низка людей, і я хотів би похвалити опозицію за те, що вона їх не вижила зі своїх лав чи не паралізувала, які продовжують робити свою справу, зокрема й раціонально набуваючи власного політичного капіталу, але чесно — в обмін на реальні справи, які вони роблять.
Ігор КОГУТ, голова Ради громадської організації «Лабораторія законодавчих ініціатив»:
— 1. Перше — це довіра, коли політична еліта своїм прикладом показує, що треба робити, як треба жертвувати своїми статками, можливостями, ресурсами, щоб держава стала спроможною долати проблеми. Потім — солідарність, коли люди вірять в один одного і готові будувати спільне майбутнє. Третє — освіта, це найбільша інвестиція, яку потрібно зробити з погляду перспективи України як суспільства. Наступне — відмовитися від україноцентричності, адже світ зараз глобалізований. Треба розуміти, що кордони — це дуже відносно, треба не тільки знати мови, а й розуміти інші суспільства, не тільки західні. Далі — самоорганізація, коли люди самі спроможні об’єднуватися і вирішувати свої справи, не покладаючись ні на державу, ні на будь-кого іншого. Це надія на те, що ми спільними солідарними зусиллями зможемо влаштувати своє життя як у будинку, так і на своїй вулиці, у місті, державі, а можливо, і у світі. Зрештою, культура — сучасне мистецтво, промоція України як модерної країни, дерадянізація — відмова від нав’язаних міфів, символів минулого, які сьогодні нам заважають жити. Є кілька фундаментальних речей, які потрібно зробити: дерадянізація, демократизація, децентралізація і європеїзація країни.
2. Українську опозицію потрібно спитати, з чим вони асоціюють країну, у котрій хотіли б жити? Який символ, тотем має бути в України? Відповідно, що потрібно зробити, щоб ці якості втілити в життя?
3. Опозицію варто критикувати за відсутність бачення, вони не бачать майбутнього, не знають, яку Україну вони хочуть. Справедливість, верховенство права, інші загальні речі треба бачити в конкретних виявах, акціях. Цього немає, а відтак превалює критиканство. Потрібно пропонувати якісні й логічні альтернативи діям влади, котрі можна було б пояснити і виміряти. І ще питання: чи справді вони вважають себе демократами, чи готові ризикувати і прозоро формувати списки кандидатів, чи готові організовувати дебати і дискусії на різних з’їздах і у внутріпартійному середовищі, чи готові до інших форм демократичного ухвалення внутріпартійних рішень? А похвалити можна за те, що вони є, адже допоки вони є, у цієї демократії є хоча б якась перспектива. Якщо б їх не було, ми могли б повторити долю багатьох пострадянських республік, котрі сьогодні не претендують на назви ні європейських, ні демократичних. Добре, що вони є і що вони борються. Єдине, треба з’ясувати, за що вони борються: виключно за владу чи справді мають бачення, як цю країну можна змінювати, чи розуміють, що виключно політичними рішеннями країну не можна змінити, важливо, які цінності вони можуть демонструвати.
Сергій ЦИГІПА, голова громадського об’єднання «Каховський плацдарм»:
— 1. Глобальні зміни завжди треба починати з себе. Якщо кожен усвідомлюватиме, що він громадянин України й тільки від нього, а не якогось президента, спікера чи політичної партії залежить його прийдешнє, тоді Україна має надію на краще майбутнє. Тому всі п’ять пунктів мають увійти в цей один — починати з себе: із поведінки, ставлення до своєї гідності.
2. Чи навчив їх чогось досвід перебування при владі? Якщо сьогоднішня опозиція, номінально будучи при владі, не змогла об’єднатися на користь народу України, то чим відрізняється ситуація нині? Зараз багато говорять про так звані тушки, а скільки депутатів, коли Партія регіонів була в опозиції, перейшло до БЮТ чи НУ-НС? Чому так виходить? Ще одне запитання: чи продовжуватимуть вони шукати «грошові мішки», тобто особистості бізнесменів, і повторювати помилку Тимошенко? Коли вони почнуть звертати увагу не на тих, хто фінансово забезпечить вибори, а на справжніх лідерів із регіонів?
3. Не знаю, за що можна хвалити нашу опозицію. Окрім розмов, я не бачу реальних кроків. Я не вірю в те, що вдасться створити потужну опозицію, ми вже створювали Комітет опору диктатурі — і що з того? Пересічний виборець, який бачить, що 70% політиків за останні роки так чи так змінили свою партійну належність, не вірить нікому. Головне питання, яке має розв’язати опозиція, — як повернути довіру простого громадянина до себе. Адже влада й опозиція вже двічі мінялися місцями, і, мабуть, час ставити якусь нову політичну силу чи нові обличчя.
Остап КРИВДИК, незалежний аналітик:
— 1. Я говоритиму швидше про громадянські зміни, ніж про політичні, причому про негайні зміни. Перше — перенесення політики на місцевий рівень, розуміння її впливу на кожну людину. Тобто політика — це не справа небожителів, а справа кожного громадянина. Наступний крок — усвідомлення кожним конкретних інтересів, причому ці інтереси мають бути кількарівневими: це інтерес своєї квартири, будинку, вулиці, міста, області й країни. Далі — люди повинні шукати й знаходити захисників таких своїх інтересів, тобто людей, які можуть конкретно ці інтереси виразити й захистити. Четверте — люди повинні часом морально й матеріально підтримати цих людей. Це теж зміна, тому що люди звикли жити тільки своїм життям. Підтримка цих людей означає розповісти про неї близьким і знайомим і долучитися копійкою або іншим ресурсом до кампанії цієї людини. Останнє, що повинно бути змінено, — люди мають захистити свій вибір, свого кандидата.
2. Яка програма дій після проходження до Верховної Ради? Мінімум — це 150 мандатів +, тобто недопущення конституційної більшості влади, оптимум — це 225 мандатів плюс-мінус, що за рейтингами цілком реально. Опозиція може взяти понад 50% голосів, якщо об’єднається. І максимум — якщо опозиція проводить прекрасну, потужну кампанію, виставляє правильних нових людей на Сході й бере конституційну більшість, що є малоймовірним, але у випадку, якщо буде єдиною, — це як помаранчева революція, цього ніхто не передбачає, але якщо люди захочуть, то це буде. Тобто я запитав би про програму дій у разі всіх трьох варіантів, причому мінімум до 2015 року, до висунення єдиного кандидата від опозиції на президентські вибори.
3. Негативу багато. За що похвалити — неочікуване запитання. Похвалити можна за те, що все ж ведуть переговори, виходять на певні спільні позиції, розглядають кілька можливих форматів, що подолано пік взаємного поборення, взаємного з’їдання опозиції. Докоряти можна за те, що процес відбувається надто повільно, неконструктивно, непрозоро, процес висування єдиних кандидатів — кулуарний і кон’юнктурний, опозиція боїться публічності й реально не працює з людьми...
