Свою останню статтю на «Гранях» я закінчила твердженням, що «для вироблення адекватної стратегії на майбутнє ліберальній громадськості бракує тверезого погляду на довколишню дійсність». Я хочу повернутися до цієї тези й доповнити її роз’ясненням, що стосується зовнішньої політики, тим паче, що для цього є привід — рішення президента Путіна не їхати на саміт G8. Серед російських лібералів переважає думка, що відмовився він через страх.
Показово, що ліберальна опозиційна преса, як правило, не піддає атаці російську дипломатію. Тим часом, вона залишається найзакритішою сферою кремлівської політики. Відомим стає лише те, чому дозволяється вийти на поверхню. Здавалося б, у цих умовах мають бути особливо цікаві думки, натяки, обмовки тих, хто був вхожим у коридори Кремля. Тут би прислухатися до думки колишнього радника Путіна Гліба Павловського. Свого часу він недвозначно давав зрозуміти, що не бути «клаптиком євроатлантизму» — ось магістральний напрямок зовнішньої політики Кремля. Та й зараз він говорить, що, не поїхавши на саміт, Путін перш за все «виявляє своє незадоволення зауваженнями з боку США з приводу мітингів опозиції в Москві й демонструє своє незадоволення «безвихіддю» в переговорах щодо ПРО». По суті, це не що інше, як політичний жест.
Загальний тон висловлювань як самих мешканців Кремля, так і провладних експертів не залишає сумніву в тому, що мета нинішньої російської влади — фундаментально ослабити США, розширити кордони свого впливу в світі, зробити Росію місцем збирання всіх антизахідних сил. А ліберальні критики постійно представляють Кремль лише в іміджі злодійської влади, допускаючи його орієнтованість лише на захист національних інтересів, та й те — у власних злодійських цілях. Партія шахраїв і злодіїв, одним словом! При тому, що Кремль активно діє на міжнародній арені, його представникам наполегливо відмовляють у наявності власних уявлень про місце Росії в світі на підставі того, що вони тримають свої капітали на Заході й т.д. Припускається, що в цього режиму, на відміну від радянського, немає ні ідеології, ні озброєння, щоб навіть претендувати на якесь протистояння із Заходом.
А дійсність свідчить про зворотне. Ідеологію режим має. Це антизахідництво й великодержавність — і, між іншим, набагато артикульованіші й агресивніші, ніж за часів холодної війни. Що ж до озброєння, то воно в такій кількості, що була в СРСР, і не потрібне, якщо в арсеналі є інші засоби, якими режим уміє користуватися. А це не лише ядерна зброя, а й енергоресурси. Нарешті, це володіння мистецтвом провокації. Тут у російського керівництва немає кращого вчителя, ніж товариш Сталін, якого з його подачі так шанували в сучасній Росії й політику якого Павловський, коли був радником Кремля, називав віртуозною.
Сталін дійсно був майстром провокацій, найбільшою з яких стала його робота з розв’язування Другої світової війни. Уся суворо засекречена зовнішньополітична діяльність Сталіна у 1930-х роках — це послідовна лінія підготовки до війни проти західного світу з метою розширення свого впливу: і підривна діяльність Комінтерну в західних країнах, і політика розколу антифашистського фронту, яка сприяла приходу Гітлера до влади, й договір з нацистською Німеччиною від 23 серпня 1939 року із секретним протоколом про розподіл сфер впливу у Східній Європі, і воєнні дії, що були за ним. Проте досі лише Гітлер вважається призвідником війни, а Сталіну з відома Заходу відведена почесна роль визволителя. Уся російська історіографія й пропаганда сьогодні буквально мобілізовані на захист цієї інтерпретації, на прославляння Перемоги, на пошуки сучасних проявів нацизму в країнах Прибалтики та Східної Європи. А була ж іще провокаційна роль Сталіна на початку корейської війни, яка розглядалася ним як етап у підготовці майбутньої війни з Америкою. Та і його послідовники в СРСР не відмовлялися від планів війни із Заходом.
На моє переконання, Путін і Ко не просто спадкоємці КДБ. Це люди ідеї, й у них, безумовно, є своє уявлення як про російське минуле, так і про необхідне місце Росії в світі. Це уявлення про неї як про велику державу саме в сталінському розумінні. Ідея великодержавності зазвучала в Росії в середині 1990-х і відтоді цілеспрямовано проводиться в життя. Нещодавні кроки в цьому напрямку — пропозиція Всесвітнього російського народного собору, очолюваного патріархом Кирилом, законодавчо заборонити «перегляд підсумків Великої Вітчизняної війни», відродження за ініціативою голови Держдуми Сергія Наришкіна Російського історичного товариства для боротьби з «фальсифікаціями історії» й підготовка єдиного підручника з російської історії.
Зазнавши поразки в холодній війні із Заходом, російські спецслужби аж ніяк не залишили ідею реваншу. На інформаційному фронті роботу ведуть телевізійний канал Russia Today, фонд «Русский мир», Валдайський клуб, філії Інституту демократії й співпраці в Парижі (Наталія Нарочницька) і Нью-Йорку (Андранік Мігранян), Російська православна церква за кордоном тощо. На цю мету працює підтримка антизахідних режимів у всьому світі. Це й списання радянських боргів африканським країнам, і фінансові інвестиції в західні проекти, зокрема в спортивні клуби, як у Романа Абрамовича й Михайла Прохорова. Активно використовуються мафіозні структури. Нарешті, це планомірно втілювана в життя ідея Євразійського союзу як противаги Євросоюзу. І все це відбувається в умовах, коли Росія перебуває в набагато вигіднішому економічному становищі, ніж Європа й США.
Подолання сталінської великодержавності — ось найголовніша проблема для російських лібералів. Про націоналистів-імперців, комуністів і лівих не йдеться: вони палкі прибічники цієї ідеї. Сталінська ідея великодержавності як ніяка інша співзвучна переважній більшості російського населення. Більше того, вона вкорінена в його свідомості, це основа його уявлень про навколишній світ. Ця ідея співзвучна й переважній більшості ліберальної громадськості, яка виступає сьогодні проти Путіна в політиці. Проти Путіна — так, але не проти засад самої цієї політики.
grani.ru, 22 травня 2012 р.
