"У мене давно виникла стійка підозра, що кампанія зі звеличення Сталіна, яка почалася із середини 90-х років, і яка у всій красі розгорнулася в роки путінського правління, була не стихійним явищем і не запитом «знизу». І поворот в історіографії, і масове видання чудово оформлених книг про Сталіна, де акцент робився на незвичайності його особистості, таланті Генералісимуса та розбудовника Держави, були спланованою дією. Це була спецоперація, ідея якої народилася в головах тих, хто готувався прийти на зміну Борису Єльцину. І відповідь на незавершену кампанію зі десталінізації кінця 80-х — початку 90-х років.
Ця спецоперація не могла не дати плоди в хворому, дезорієнтованому російському суспільстві, до того ж надто незадоволеному результатами номенклатурної приватизації. Серед вкинених у суспільство ідей особливо виділялося сенсаційне уявлення про ніби донині невідомого та прихованого Сталіна-ліберала. Воно було сформульоване співробітником Інституту російської історії РАН Юрієм Жуковим. Широку популярність отримала його книга «Інший Сталін», уперше видана 2003 року десятитисячним накладом (наукові монографії тоді виходили, як правило, у 300—500 примірниках). Книзі передувала публікація бесіди Жукова з журналістом Олександром Сабовим у кількох номерах «Комсомольської правди» в листопаді 2002 року під назвою «Жупел Сталіна», продовжена в березні 2003 року на сторінках «Литературной газеты».
Суть «відкриття» Жукова полягала в тому, що, вслід за американським істориком-ревізіоністом Джоном Арчем Гетті, він побачив у діях Сталіна з підготовки Конституції 1936 року намір провести перші вибори до Верховної Ради СРСР у грудні 1937-го як альтернативні, змагальні, і, таким чином, порушити партійну монополію на владу. Представляючи Сталіна як ліберала, Жуков стверджував, що цій витівці начебто перешкодили місцеві партійні секретарі, що боялися втратити внаслідок таких виборів своє становище, і які з цієї причини виступили ініціаторами Великого терору. Сталін перехопив їхню ініціативу, однак задуманий план лібералізації радянської політичної системи здійснити не зумів.
У відповідь на публікації Жукова я підготувала статтю «1937: вибори як містифікація, терор як реальність» і опублікувала її 2003 року в жовтневому номері журналу «Вопросы истории». На підставі директив Центру, які розсилалися на місця у вигляді шифротелеграм серії «Г» за підписами секретаря ЦК Сталіна, секретаря Центральної виборчої комісії Г.М.Маленкова та завідуючого відділом партійної пропаганди та агітації ЦК А.І.Стецького, я відновила дійсну, а не вигадану роль Сталіна як у проведенні виборчої кампанії, так і в організації терору. Я показала відсутність в архівній справі записки першого секретаря Західно-Сибірського крайкому ВКП(б) Роберта Ейхе, на основі якої Жуков проголосив його головним ініціатором Великого терору. Більше того, висловила сумнів у самій можливості подібного кроку з боку Ейхе, який був одним із найбільших прихильників Сталіна. Моя стаття про нього також опублікована в журналі «Вопросы истории» (2001, №1).
Але чи багато людей читає цей журнал? А ось розрекламовані публікації Жукова не просто знайшли своїх вдячних читачів. Вони сприяли успіху спецоперації з осучаснення Сталіна, його огламурюванню, і в результаті — в тій чи іншій мірі — сприйняттю його образу різними представниками російської громадськості. Ось, наприклад, міркування співголовуючого Ради з національної стратегії при президенті Медведєві Йосипа Діскіна, якому явно відомі були публікації Жукова: «Ще 1936 року запропонували альтернативні вибори, і на Політбюро затвердили бюлетень для голосування, а Хрущов, Ейхе виступили категорично проти, заявивши, що Сталіна знімуть на найближчому пленумі, зажадали безальтернативних виборів і введення квот для тих, хто повернувся із заслання, після колективізації. Репресії 1937 року — відповідь Сталіна на спроби його зміщення».
А уже про образ Сталіна, як великого державника та модернізатора, й говорити не доводиться. Він перетворився на джерело натхнення для російської еліти, яка, в зв’язку з кризою, знову заговорила про необхідність модернізації країни. По-перше, тому, що крім сталінського типу модернізації ця еліта нічого конструктивного запропонувати не в змозі — дуже показовим є приклад дискусії, проведеної нещодавно Центром політичної філософії. А по-друге, якраз така модернізація вирішує завдання збереження та зміцнення діючої влади.
Необхідності саме цього не приховують ні так звані ліберали при владі, яких представляє Діскін, ні консерватори в особі двох Михайлів — Юр’єва та Леонтьева. «Треба лише верхам пояснити, — каже Діскін, — якщо у Москві зникає рідна їм влада, комфортного життя за кордоном не вийде, бо коли за спиною не стоїть Кремль, ніхто не застрахований від поліцейського та податкового переслідування. По-друге, не вдасться продати політичну позицію, є приклади — доля Мілошевича, Караджича... Капітулянтські змови не пройдуть, тому що Захід капітулянтів потім кидає без жалю. У них не залишається іншого виходу, крім як модернізувати Росію». І закликає використати досвід Сталіна, який після репресій 1937—1938 років, що ліквідували стару еліту, «набрав до Раднаркому молодих хлопців. Вони й виграли війну. Освічені, продукт сталінської модернізації, вони тягнули потім країну, а коли пішли — країна розпалася».
Ще відвертіше просувають концепцію сталінської модернізації консерватори. Михайло Юр’єв, наприклад, пропонує «провести уявний експеримент» і повернутися у 1927 рік, коли Сталін «в основному закінчив консолідацію особистої влади». «Особисто я, — пише Юр’єв, — не бачу ніякого іншого шляху для вас, окрім того, який Сталін обрав у реальності, — якщо, звісно, збереження Росії для вас є імперативом». Тобто це знову індустріалізація, колективізація, репресії для заміни «поганої еліти» елітою, що «відповідає потребам держави».
Ті самі ідеї проводяться Юр’євим у спільній із Михайлом Леонтьєвим статті під характерною назвою — «Поїхали!». Автори вважають за необхідне відгородитися від світу й оголосити, що «ми — російська держава-цивілізація, відособлена й самодостатня, і вже точно не частина якої-небудь іншої цивілізації, європейської чи іншої». Загальнолюдські цінності для такої держави вторинні, тому що первинними є потужність і велич російської держави. Політичний устрій у країні вони, втім, називають демократією на тій підставі, що «вищу владу обирають на десять років». Але право обирати у них має лише служивий стан, так звана державна гвардія, членів якої направлятимуть на різні керівні ділянки — то в армію, то в спецслужби, то в федеральну або регіональні адміністрації. Одним словом, пропонується нове видання сталінських призначенців. У цій державі цілком допускається і капіталізм з усіма його атрибутами. Гарно жити не заборониш!
А яке місце відводиться у цьому проекті простому народу? Як завжди, будувати велику державу за проектом «згори», не маючи ні приватної власності, ні реальних громадянських прав. Йому не дозволено буде навіть голосувати через свою незрілість: «Адже народ і під час війни може взяти й проголосувати за капітуляцію, якщо ворог пообіцяє не чіпати нічийого майна і, навпаки, роздати всім по тисячі доларів». А що у якості батога, яким за Сталіна служили масові репресії? Замість них автори мають сучасніші засоби. Для викорінення корупції, наприклад, пропонується узаконити допити із застосуванням психотропних препаратів, коли людям «у прямому сенсі лізуть до мозку». «Неприємно, — визнають Юр’єв із Леонтьевим, — але якщо вам приховувати нічого, то вам нічого й не загрожує. Навряд чи сьогоднішнє російське суспільство буде готове прийняти таке відразу. Але це дуже вабить, оскільки вже проблему корупції, на відміну від злочинності взагалі, вирішує раз і назавжди. Чи є тут які-небудь паліативи?»
Організатори та виконавці спецоперації із введення образу Сталіна в російську суспільну свідомість досягли успіху передусім у тому, що відвернули увагу від головного у сталінізмі. А головне в ньому — це влада. Влада всеохопна та всепроникна. Влада, що підпорядковує собі суспільство й розглядає його як об’єкт своїх маніпуляцій. Деякі дії цієї влади й за Сталіна, й сьогодні за формою виглядають цілком ліберальними — наприклад, створення Громадської палати або Ради зі сприяння розвитку інститутів громадянського суспільства й правам людини при президентові. А ось використати гламур більше вийшло у нинішньої влади. Неможливо собі уявити Олександра Поскребишева, який пропонує концепцію для нового філософського журналу «Сократ», а Владислава Суркова — цілком можна!
Однак ці ліберальні прикраси ніяк не міняють самої суті влади. Немає підстав сумніватися, що кремлівська корпорація триматиметься за владу до останнього. Тим більше, що в її розпорядженні тепер і власність, яку не треба прикривати евфемізмами на кшталт «громадська» або «державна». І ніяка нова перебудова їй не потрібна. Вона вже отримала все, що хотіла. Ось із цього розуміння, на мій погляд, і слід виходити всім, хто небайдужий до майбутнього країни."
