Загрози, що прозвучали нещодавно на адресу України з уст президента, міністра закордонних справ і начальника генштабу, відображають загальні для російського соціуму настрої. Такі заяви можливі лише в тій атмосфері українофобії, яка штучно насаджується у сусідній країні вже багато років. Проте, розпалювання неприязні до українців в нинішній Росії справа настільки ж легка, як і провокування антинатівської істерії — є давніми традиціями, які треба лише трохи оновити і актуалізувати. Російська культура ХIХ сторіччя, і російсько-радянська культура ХХ сторіччя має цілий комплекс таких уявлень про Україну, які істотно полегшують формування образу ворога з українців. Мова йде про багатовікову парадигму російської свідомості, яка розглядає українців як обласне відгалуження великого імперського народу, за межами якого і без якого українці самі по собі є не дещо, а ніщо. Тому існування України як суверенної і самодостатньої держави з точки зору імперської свідомості (а російська ментальність і сьогодні залишається такою) — є нонсенсом, абсурдом, скандалом, відхиленням від норми, аномалія, яка в найкоротший термін має бути виправлена, в тому числі і жорсткими «хірургічними» методами. На цьому тлі димова завіса у вигляді «братсько- сестринської» риторики виступає необхідним елементом «реал — політик» Кремля. Хоча в Україні є чимало людей, які з феноменальною наївністю сприймають цю риторику відверто демагогічної властивості за «чисту монету». Вони навіть сьогодні, коли їм «російською мовою», чітко і ясно пояснили, куди літатимуть російські ядерні ракети, які військові заходи буде вжито проти України, все одно із завзятістю китайських бовванчиків продовжують шаманське камлання на тему «братства» з Кремлем. Проте, мільйони незазомбованих українців, здатних бачити і розуміти реалії, завдяки щирим заявам Путіна — Лаврова — Балуєвського, зроблять природні висновки зі сказаного кремлівською «трійцею». «Братство і дружба» з українцями має для росіян чіткі кордони і межі: скільки завгодно любові і симпатій виключно і аж до самої державної незалежності України. На цьому пункті любов і дружба закінчуються. Для переважної більшості росіян незалежність нашої країни є «первородним гріхом» українців, страшним і непростимим. Не треба думати, що за хутором Михайлівським змирилися з існуванням української держави.
Там наше державне буття розглядають як явище випадкове і тимчасове. А ось якщо Україна вступить до НАТО — це стане закономірним і постійним. Звідси і непристойна істерика в Москві, бо в Північноатлантичному альянсі Україна вже не стане об’єктом «визвольного походу», про який мріють багато російських політиків і генералів. І незалежно від фактичного стану справ, мріяти про таке їм приємно, адже «Росія встає з колін» і настав час ставити на коліна інших. Але з натівською Україною доведеться ці мрії облишити. Адже там вже не буде України, яка ставатиме на коліна.
Не треба дивуватися тому, як стрімко вчорашні російські демократи (за винятком дуже небагатьох) перетворюються на агресивних імперських шовіністів, які прагнуть реваншу. Власне, демократія і європейські цінності у цих людей були чимось наносним, поверхневим, а давні імперські комплекси — глибинним і рідним. Демократичного в цих діячах рівно стільки, скільки за останні сторіччя було в Росії демократії. Своєрідна культура деспотизму (як у внутрішній політиці, так і у зовнішній) є основою і стрижнем російської масової культури, а точніше — культури російських мас. Так що проблема не тільки в Кремлі, не тільки в Путіні, Лаврові і Балуєвському. На жаль, вони відчувають за собою масову підтримку. А з якою ще культурою можна було збити величезну імперію «від океану до океану»? Із «Загальної декларації прав людини» імперії не створюються. Вони виникають завдяки залізу і крові, насильству і обману. І ще завдяки духу експансії, який сьогодні старанно насаджується і регенерується в Російській Федерації. Звичайно, можливості вже не ті, що були у СРСР, але прагнення ті самі, та сама імперська хіть. Символом і знаковою фігурою, що демонструє імперську дегенерацію російської демократії, її повернення до національно-деспотичного коріння, може бути відомий письменник, Нобелівський лауреат і колишній дисидент Олександр Ісайович Солженіцин. А текст, що пропонується читачу, цілком можна було б назвати «Олександр Солженіцин як дзеркало російської контрреволюції». Це в тому сенсі, як у радянського професора — історика Янова, що нині мешкає у США, який підрахував, що в історії Росії було дванадцять «перебудов», горбачовська — тринадцята, і всі ці «перебудови» закінчувалися перемогою реакційних сил, тобто контрреволюцією.
Солженіцин цікавий тим, що друга половина його життя (після повернення до Росії з еміграції в штаті Вермонт в Америці) була жорстким і послідовним спростуванням першої. Нинішній Солженіцин цілковито не схожий за своїми поглядами і деклараціями на автора «Архипелага ГУЛАГ». Іноді навіть здається, що це є дві різні людини. Досить порівняти його ставлення до України, Білорусі, Прибалтики, Казахстану в «Архипелаге» і в маніфесті «Как нам обустроить Россию». Якщо в «Архипелаге» Солженіцин писав, що було б добре, якби українці і білоруси після розпаду СРСР залишилися б разом з росіянами, але має сумнів в цьому, як він висловлюється, «після всього того, що ми їм зробили», а його погляди на соціальне і національне питання нагадує гасло ОУН-УПА: «Свобода людині! Свобода народам!», то в «Обустройстве» Олександр Ісайович зі «свободою народів» покінчив, а мова йде лише про те, щоб взяти міцніше ці народи за горло і повернути під чобіт «матінки Росії».
Річ у тім, що в «Архипелаге» йшлося про речі гіпотетичні, імовірні, але коли припущення стали реальністю, спрацювали старі, багатовікові інстинкти «тащить и не пущать». Майже всі статті, публічні виступи Солженіцина після повернення з еміграції є запереченням дисидентських ідей, лібералізму в національному питанні, запереченням всього того, що свого часу забезпечило письменнику світову репутацію гуманіста. А гучну 90-х років статтю Солженіцина правильніше було б назвати: «Як нам відновити імперію». Нині Нобелівський лауреат перебуває на узбіччі російського інтелектуального життя, бо коли він отримав необмежену можливість звертатися до російського народу, виявилося, що за великим рахунком сказати йому немає чого. Солженіцин повертався до Росії театрально, він їхав поїздом з Далекого Сходу до Москви, на станціях влаштовував «явлення народу». Коли ж він приїхав, отримав авторську передачу на телебаченні, але швиденько її прикрили, оскільки нудні проповіді швидко набридли. А запропонувати суспільству щось концептуальне, свіже, дороговказне Солженіцин виявився неспроможним. Усі проблеми Росії, на його думку, могли вирішити «земства» — куце місцеве самоврядування часів царського режиму. Але як запровадити хоча б таке у сучасній Росії — щодо цього від Олександра Ісайовича нічого зрозумілого не почули. Вся його слава залишилася в минулому, про таких людей індуси кажуть: «Змія, що пережила свою отруту».
Час від часу Солженіцин виступає зі злими і малограмотними, негідними Нобелівського лауреата інвективами проти України, Казахстану, Балтії, Європи і Америки. Цікаво, що обидва сини патріотичного тата, названі билинними російськими іменами, услід за Олександром Ісайовичем до вітчизни не приїхали, залишились на Заході.
Востаннє Солженіцин відзначився запереченням Голодомору — геноциду українського народу 1932—1933 рр. Заперечення було огульним і примітивним: ані фактів, ані доказів, ані аргументів. Останніми роками це стало типовим для Солженіцина, він цілковито «забронзовів», відчуваючи себе щонайменше пророком. Тому, він нічого не обгрунтовує, не підтверджує і не аргументує, граючи роль дельфійського оракула. Він лише проголошує істини в останній інстанції і робить це незаперечним тоном. У шиїтському ісламі такі заяви дозволені виключно особливо шановним богословам — «аятолам», прозріння яких потрібно приймати як остаточний висновок, який не піддають критиці і сумнівам. Проте, при найближчому розгляді виявляється, що О.І. Солженіцин — може припуститись помилки (не хочеться казати про невігластво або банальну брехню), а іноді і дрібного шахрайства. Наприклад, український письменник і публіцист Володимир Білінський піймав О.І. Солженіцина на наступній «спритності рук»: говорячи в одній зі своїх публікацій про землі, які нібито не належали Україні, і перераховуючи області південного сходу нашої країни, Нобелівський лауреат раптом згадав про неіснуючу... Мелітопольску, яка і не існувала. А річ у тім, що навіть у Солженіцина не повернувся язик назвати Запоріжжя неукраїнською територією. Тому метр звернув свій погляд на районний центр Запорізької області — місто Мелітополь, і вигадав «Мелітопольщину»... Правда, якщо б він не був таким невігласом в українській історії, знав би, що Мелітополь — батьківщина відомого Дмитра Донцова... Кожна публічна заява колишнього дисидента б’є по залишках його і без того підмоченого авторитету і справляє враження, у кращому разі, старечих дивацтв.
Поверхові, м’яко кажучи, знання «аятоли» у всьому, що стосується України, її мови, культури, історії давно не вражають. Досить пригадати тут його статтю, що вже називалася, про «Обустройство», де Солженіцин розкрив URBI ET ORBI, «таємницю» української мови, яка ніби була штучно створена поляками за допомогою австрійського генштабу з єдиною метою — псувати життя Росії. Після такого «прозріння», після такого лінгвістичного «відкриття», Солженіцина просто не можна сприймати серйозно, як «мислителя» Жириновського, якого він не любить. Це вже, якщо вжити вислів із сучасного російського жаргону, — «полный отстой». Мимовільно згадуєш влучний, ним же, Солженіциним, винайдений термін — «образованщина». Дійсно, «образованцу» не завадило б пам’ятати безсмертні слова героя російської сатиричної літератури Козьми Пруткова: «Не знаючи законів мови ірокезької, чи можеш ти сказати про нього щось таке, що не було б безпідставним і дурним?» Зрозуміло, що це стосується мови не тільки ірокезької.
Про ступінь необ’єктивності Солженіцина, яка часто сягає комізму, говорять і його обвинувачення на адресу української еміграції в згаданій статті. Виявляється, якщо вірити «аятолі», українська політична еміграція не боролася проти комунізму, а тільки проти Росії. По-перше, як він зумів відділити Росію від СРСР, адже реально така диференціація сталася тільки 1991 року? І якщо українська еміграція не боролася проти комунізму, то хто тоді боровся? Хто протистояв Сталіну в рядах ОУН-УПА на рідних землях, а потім на чужині, хто створив десятки комітетів і організацій антикомуністичної спрямованості, зокрема, і впливовий антибільшовицький блок народів? І якщо дійсно українська еміграція не боролася, то чому проти неї так відчайдушно боровся комуністичний режим? Чому витрачав на це мільйони, чому не гидував політичними вбивствами (Л. Ребет, С. Бандера) і провокаціями?
А втім, Солженіцин не та людина, з якою можлива чесна дискусія. Чи варто було проживати таке довге і бурхливе життя, щоб наприкінці його колишньому в’язню ГУЛАГу побрататися з «вертухаями»? Адже побратався... Заради відродження імперії, заради панування над інородцями. Він піде і далі і виправдає наймерзенніші діяння заради імперського ренесансу. Виправдає і те, про що писав російський філософ і православний священик Георгій Федотов: «Для самої Росії насильне продовження імперського буття означало б втрату надії на її власну свободу. Не може держава, яка існує терором на половині своєї території, забезпечити свободу для іншої. Як при московських царях самодержавство було ціною, сплаченою за експансію, так фашизм є єдиним ладом, здатним продовжити існування каторжної Імперії». Слова справді пророчі, про наш час, хоч автора давно немає в живих. Отже, за Федотовим, Росія має зробити вибір: або демократія, або фашизм. Здається, від демократії вже відмовилися. Хочеться сподіватися, що не остаточно... Звичайно, сперечатися з Солженіциним (з його рівнем знань про українське минуле) про Голодомор — геноцид — безглуздо. Якби нацистська Німеччина не зазнала військової поразки, то хто б там зараз визнавав Голокост? Турецька республіка досі заперечує геноцид вірменського народу 1915 р. Так що позиція Російської Федерації також не дивує. Там ще довго не будуть визнавати своєї історичної провини. Не випадково, навіть вищі керівники цієї країни закликають уберегти російських дітей від комплексу провини... Але провина — це те, що в християнській традиції називається гріхом. Прагнення начебто християнського народу і його вождів будь-якою ціною уникнути почуття гріховності — факт симптоматичний.
Адже там, де немає почуття гріха, там немає і не може бути християнської моралі. І знов разюча паралель — один політик вже говорив своєму народові: «Я позбавлю вас від химери, що іменується сумлінням». Залишається тільки сподіватися, що дуже багато людей, в тому числі і в Росії, не зможуть і не захочуть жити без цієї «химери».
Ну, а те, що «ніякого геноциду в Україні 1932—1933 рр. не було», хай Солженіцин пояснює своєму співвітчизнику, «зірці» російського телебачення Володимиру Познеру, який 1997 р. на сторінках часопису «Дружба народов» (№10, c. 139) написав наступне: «Але натомість як же ми обійшлися зі своїми власними людьми! На кореню знищили інтелігенцію — тобто самі собі відрубали мозок. Свідомо заморили голодом кілька мільйонів братів — слов’ян, українців ...»
Ось хай Солженіцин і розкаже Познеру, що нічого цього не було...
