Енергетика в Україні — більше, ніж просто галузь економіки, оскільки в ній сконцентровано не лише економічні, але й політичні, і соціальні проблеми держави. Вирішити їх можливо лише комплексно й тільки після того, як буде створено і реалізовано цілісну програму реформування самої енергетики, вважає керівник Асоціації незалежних постачальників електроенергії, лідер Конституційно-демократичної спілки Олена Золотарьова.
— Олено Леонідівно, останнім часом багато кажуть про проблему «тіньової приватизації» енергетики. Наскільки, на ваш погляд, ситуація небезпечна для енергетики та держави?
— «Тіньова приватизація» — це тільки штамп. Реально йдеться про аукціонний продаж фінансово неспроможних підприємств (не лише в енергетиці, але й у інших галузях). Причому, продаж відбувається легально і законно — відповідно до вимог фінансової та судової систем. У нашому незавершеному законодавчому полі така форма приватизації — цілком об’єктивний процес. Подобається нам це чи ні, але те, що відбувається треба сприймати як реальність, з якою не має сенсу боротися: державна бюрократія в будь-якому випадку не зможе перемогти ринкові механізми, але, намагаючись адміністративно «забороняти і не пускати», держава може програти час і втратити контроль над ситуацією.
На мій погляд, єдине розумне, що зараз може зробити держава, — це вибудувати законодавчі норми таким чином, щоб економічні процеси, які підуть за «тіньовою приватизацією», сприяли б формуванню нормальних цивілізованих ринкових відносин. Адже нові власники, отримуючи підприємство, що вже фактично збанкрутувало, знають, що і як треба зробити, щоб воно працювало ефективно. Інакше навіщо їм ці підприємства? Щоб викинути гроші на вітер? Звичайно, ні. Вони хочуть працювати. Держава повинна визначити чіткі законодавчі рамки цієї діяльності, й все стане на свої місця.
Зовсім інше питання — чому така ситуація стала можливою, чому українська приватизація «пішла не в те русло».
— Чому?
— Тому що держава в особі чиновництва довгий час займалися не своєю справою — замість того, щоб розробити стратегію розвитку галузі, спрогнозувати всі можливі ризики і змоделювати варіанти реагування на ситуацію, виконавча влада сконцентрувала свою увагу на розподілі фінансових потоків у галузі, а ринкове регулювання використала формально, не вибудовуючи цілісної системи.
Як відомо, в електроенергетиці всі кошти централізуються, а алгоритм їх перерозподілу між усіма учасниками енергоринку порушувався так часто, що надзвичайні ситуації при розподілі грошей стали нормою, а нормальний алгоритм розподілу коштів — надзвичайною ситуацією. Це призвело, зокрема, до накопичення підприємствами боргів і подальшої «тіньової приватизації».
Чи хтось відповів за створення «боргової піраміди»? Ніхто. «Відповідальні особи» навіть думки не припускали, що в якийсь момент підконтрольна їм і «обвішана боргами» власність може законно, але без відома і схвалення «галузевого начальства» перейти до рук нового власника. Це сталося, і чиновники запанікували. У них же шаблонне, «схвалене керівництвом», уявлення про те, що, коли, і як треба робити. І раптом вони зіткнулися з позаштатною ситуацією і не змогли на неї адекватно відреагувати, тому що звикли до командно-адміністративних методів і ніяк не повірять у дієздатність ринкових механізмів. А «тіньова приватизація» — це, по суті справи, результат роботи тих ринкових інструментів, які було створено спочатку при реформуванні української економіки. У тих сферах, де ринкові механізми існують, вони, природно, діють і, цілком логічно, підпорядковують собі ті сфери, які досі залишаються «командно- адміністративними». Це закономірний процес.
— Але «розпродаж» власності на аукціонах може призвести до того, що держава втратить контроль над стратегічною галуззю. Зрештою, небезпечно й те, що енергетика може припинити своє існування як цілісна система…
— Нічого подібного. Хто б не купив «енерговласність», він зобов’язаний буде підкорятися тим правилам роботи, які диктує держава. Інакше неможливо: адже не можна, не підкоряючись загальним правилам, «складувати» вироблену електростанцією енергію. Окрім того, діяльність учасників енергоринку підлягає ліцензуванню. А порушення встановлених державою правил гри веде до позбавлення ліцензії, а потім, відповідно, до відчуження власності. Чи зацікавлений у цьому новий власник? Ні. Йому потрібна працююча компанія, а не скільки-небудь кілометрів проводу. З іншого боку, держава може керувати стратегічною галуззю за допомогою податкової, тарифної, ліцензійної політики.
Так що «тіньова приватизація» відрізняється від «нормальної» лише механізмом продажу власності: вона відбувається не в рамках підготованої Кабінетом Міністрів і Фондом держмайна програми. І це означає лише те, що перед власником не було поставлено певних інвестиційних завдань, а план розвитку проданих на аукціонах підприємств розробляється без узгодження з державною стратегією.
— А чи є в держави відповідна стратегія?
— У тому то й річ, що цілісної стратегії немає. У нас є закон «Про електроенергетику», але вже декілька років припадає пилом законопроект «Про основи функціонування оптового ринку електроенергії». Робилися спроби розробити стратегію розвитку галузі, але кожного разу вони загрузали в суперечках і дискусіях… Про яку стратегію можна говорити, якщо чиновники, заборонивши рік тому негрошові форми розрахунків у енергетиці, навіть не подумали про абсолютно закономірний розвиток подій: накопичення боргів — банкрутство — продаж власності на аукціонах. Тепер американські консультанти рекомендують нам, як реструктуризувати «енергоборги», щоб вивести енергетику з кризи. Абсолютно здорова ідея, але чому ми самі не можемо вирішити цю проблему, чому наші чиновники не можуть вирішувати без підказок зі сторони?
Розробляти стратегію повинно Мінпаливенерго. Щось колись зробили — визначили план і спосіб приватизації обленерго — і на цьому зупинилися. У результаті електроенергетика виявилася посередині між ринком і старою командною системою. У цієї «недореформованості», у відсутності цілісної програми функціонування й розвитку галузі криються причини безлічі проблем. Скажімо, аукціонний продаж енергетичної інфраструктури відбувається законно, але держбюджет від такої «тіньової приватизації» не отримує жодної копійки. Навіть борги підприємств-банкрутів покриваються не повністю. І це — не проблема і не злий намір нових власників відносно держави, це, знову ж, прорахунок урядовців.
— Як ви вважаєте, чи новий уряд здатний дати енергетиці стабільні та цивілізовані правила гри?
— Гадаю, новому урядові доведеться нелегко. Треба буде виявити твердість і політичну волю, щоб змінити ситуацію. Адже в кожній країні, де здійснювалося системне реформування енергетики, ціни на електроенергію різко зростали — це факт. Чи готові ми до цього в Україні? Або — як уникнути підвищення цін? Це — соціальний аспект проблеми. Але є ще й політичні, і лобістські аспекти, які ускладнюватимуть роботу уряду. Наприклад, днями в електронних ЗМІ з’явилася інформація про те, що держпідприємство «Енергоринок» може бути перетворене на якесь акціонерне товариство, а магістральні лінії електропередач — передано на 99 років у концесію. Але ж є очевидним, що, коли таку ідею буде реалізовано, то держава втратить контроль над енергетикою. Мережі будуть у руках невідомого власника, а політика Національної комісії регулювання енергетики конфліктуватиме з політикою нового «АТ». Безперечно, ця і багато інших подібних ідей виникають не самі собою, їх лобіюють досить впливові сили. Тобто, урядові треба буде не просто провести системні реформи, але, можливо, протистояти тим фінансово-політичним групам, які в реформах не зацікавлені. Адже уряд — це не лише міністри. Це ще й величезний і неповороткий бюрократичний апарат, про який я вже говорила.
— Олено Леонідівно, чи є світло в кінці цього тунелю?
— Я відповім так: якщо держава не сформує умов для нормального розвитку галузі, то ринок сам їх створить. Нещодавно Центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова з власної ініціативи розробив цілісну програму перетворень в електроенергетиці. Я брала участь у обговоренні цього документа і можу сказати, що програма може стати основою державної стратегії. Хоч, звичайно, її треба допрацьовувати, вкладати в неї не лише знання, але і гроші. Але важливішим є сам факт зацікавленості не державного і не спеціалізованого дослідного центру даною проблемою. Це свідчить про те, що внутрішньому бізнесові набридла ситуація невизначеності, тому він, не чекаючи кроків з боку держави, сам ініціює створення стабільних і прийнятних правил гри. Риночник сам думає про своє майбутнє. І це стосується, безперечно, не лише енергетики, але й багатьох інших галузей.
Власне, склалася ситуація, коли бізнес у ролі того, що біжить, а держава — того, що наздоганяє. І поки держава не створить необхідні закони, не визначить прозорих умов і стратегії функціонування галузі, а намагатиметься здійснювати контроль «за свистком», їй не наздогнати ринок. Те, що робиться «за свистком», завжди запізнюватиметься, тому що «свисток» — це імпульс, котрий гальмує.
