Дуже не хотів би, щоб у суспільстві склалося враження, що йдеться про процеси, пов'язані з ринковим вектором здійснюваних реформ. У дійсності загроза поглиблення олігархізації породжується протилежним — недостатністю ринкових перетворень. Олігархізація має генетику, що породжена нашим минулим. Йдеться про структури, що паразитують на складнощах перехідної економіки; це найбільш консервативна сила суспільства, для якої нестабільність утворює найбільш сприятливе середовище самозбагачення. Саме тому розпочато шалені атаки не на що інше, як на економічну та політичну стабільність, що поступово утверджуються в суспільстві. І це незаперечна істина, адже олігархія не може за своїм визначенням забезпечити власне панування, по-перше, в умовах демократії та правової держави, по-друге, — нормальних ринкових відносин.
Я не збираюся на когось вказувати пальцем; конкретне уособлення олігархічних структур мене не цікавить. Я не фахівець у цьому. Я читав на сторінках газети «День», що нині в Україні «обертається» близько 100 «крупнокаліберних» фігур, які близькі до зазначеного статусу («День», 29 березня 2000 р.). Мене цікавить інше: умови і соціально- економічні передумови олігархізації економічного і політичного життя. Давайте насамперед розберемося у цих питаннях. Це конче важливо. Я не хотів би зводити олігархізацію і до такого поняття, як «лазаренківщина» — суто українського різновиду цього явища. Однак те, що «лазаренківщина» — одна з найвищих форм відповідного утворення, — це для мене є очевидним.
Я думаю, ми припустимося принципової (насамперед методологічної) помилки, якщо штучно звужуватимемо процеси олігархізації загалом, як і «лазаренківщини» зокрема, до суто кримінальних проявів i надалі продовжуватимемо сперечатися з приводу того, скільки у дійсності доларів переведено за кордон на особисті рахунки: 100 чи 800, а можливо й більше — мільйони. На мій погляд, найбільша небезпека для суспільства криється в іншому. Олігархія, однією з форм якої є «лазаренківщина», — це особливий тип «панування», який органічно поєднує у собі не лише тіньову, а й легітимну та законну владу. Типовим для олігархічного угрупування (у його зрілому стані) є насамперед наявність політичного синдикату, що поєднує в собі, як правило, друковані видання, контроль над телеканалами, має під своєю опікою відповідні політичні структури (партії, а то й блоки). Мова йде і про офіційну представленість синдикату в парламенті, про посади у центральних органах виконавчої влади та в органах місцевого самоврядування, а також про інші видимі та невидимі функціональні структури політичного спрямування, сам факт існування яких надає проблемі, що порушується, особливого звучання.
Водночас було б помилковим обмежувати офіційний сегмент олігархії лише політичними інституціями. Зрозуміло, що політична влада у цьому випадку максимально використовувалися у цілях примноження її економічного потенціалу. Мова йде про функціонування знову ж таки легітимної мережі «своїх» суб'єктів господарювання, яким надаються «надзвичайні» повноваження, пов'язані з доступом до найвигідніших ринків, зокрема ринку енергоносіїв, бюджетних видатків, держзамовлення, пільгового кредитування, в тому числі під урядові гарантії та інше.
Таким чином, йдеться не про діяльність «сірих кардиналів», що залишаються в тіні, а про прямий виклик офіційній владі, розрахований на аморфність і недієздатність останньої. Ще раз наголошую на питанні, що чекає від нас вичерпної відповіді: чи можна вважати «лазаренківщину» лише окремим епізодом у нашій дійсності, її прикрим винятком, корені якого вже остаточно підірвані? Я не пророк і цього не знаю, однак думаю, що тут ще лишається досить широке поле для серйозних узагальнень та висновків.
У своїй доповіді на науковій конференції Л.Кучма цілком слушно застеріг щодо неприпустимості ототожнення олігархії з крупним національним капіталом, який працює на інтереси економіки та суспільства загалом і потребує державної підтримки.
ПРИВАТИЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
Олігархізація має зовсім інший підтекст, реалізує себе на інших засадах. Йдеться про принципово відмінну цільову функцію — про зрощування приватного капіталу та держави, а точніше державної бюрократії (чиновництва) насамперед у суто приватних цілях. Ми говоримо про олігархізацію української економіки як вкрай небезпечний для розвитку держави процес саме у такому тлумаченні цього явища. Така позиція відповідає класичному визначенню зазначеного поняття. У старовинній Греції олігархією називали владу невеликої групи багатих людей, які у своїй діяльності керувалися суто користолюбними мотивами. Арістотель вбачав у процесі олігархізації вияв насамперед деформованості державою устрою. Мова йде про те, що на відміну від цивілізованих форм взаємодії держави з приватним капіталом, про які йшлося вище, визначальною ознакою олігархізації є зрощування приватного капіталу з управлінською бюрократією у суто корпоративних цілях. У цьому зв'язку відоме гасло: «Все, що вигідно «Дженерал моторс», вигідно і для Америки» для характеристики олігархії не підходить.
Не підходить це гасло і з інших мотивів. Йдеться про корпоративно-тіньову спрямованість олігархізації, що зумовлює реалізацію відповідних зв'язків фінансово-промислової еліти з державним апаратом, як правило, через механізми тінізації та корупції. Мова йде по суті про добре відому із світової практики, класичну за своїм змістом, ситуацію, яка зводиться до наступного: у випадку, коли сили держави і сили фінансового капіталу виявляються нерівними, коли держава поступається своєю дієздатністю, а відтак — є слабкою, «гору беруть» суто олігархічні інтереси. Зрештою отримується результат, який зводиться до процесу приватизації державної влади олігархічним капіталом. У цьому випадку державні інституції (як центрального, так і особливо місцевого рівнів) змінюють свої функціональні орієнтири: при прийнятті управлінських рішень вони все більшою мірою керуються не стільки загальнонаціональними, а, як правило, приватними олігархічними інтересами. Я не можу сказати, що ми вже увійшли у відповідну стадію олігархізації. Однак той факт, що загроза саме такого перебігу подій у нас існує, у мене не викликає сумнівів.
У цьому зв'язку не може не бентежити те, що олігархізація набуває інституційного статусу завдяки насамперед наявним суперечностям норм права, серйозним прогалинам, що мають місце у чинному законодавстві і унеможливлюють її офіційне обмеження. Коли читаєш дані про те, що на сьогоднішній день більше 50 законодавчих актів не відповідають положенням Конституції України і потребують скасування, а крім цього ще близько 100 законів — внесення відповідних змін та доповнень, то сутність проблеми, аналізу якої присвячується ця стаття, стає очевиднішою.
Добре відомо, що тіньова економіка як база олігархізації реалізує себе насамперед у сфері відносин власності. Виходячи з цього зрозумілою є значимість всебічного законодавчого забезпечення відповідної сфери. Однак майже за 10 років реформ Верховною Радою так і не утворено чіткого законодавчого врегулювання відносин власності, не забезпечено прийняття Цивільного та Господарського кодексів, нового Закону України «Про власність». Наведу такий приклад. В Україні щорічно реєструється близько 500 тис. угод, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна. Тільки в Києві операції з нерухомим майном проводять близько 500 фірм і понад 4 тис. приватних осіб. За оцінками фахівців, обіг коштів на ринку нерухомості в минулому році досяг 25 млрд. грн., а до державного бюджету мало надійти близько 1,3 млрд. грн. Проте фактично надійшло у 30 разів менше. Це свідчить про те, що левова частка ринку нерухомості знаходиться у тіньовому обороті. Все це добре відомі факти. Однак попри це прийняття Законів «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно» та «Про здійснення операцій з нерухомим майном», на чому наполягає Президент України, весь час блокується. Останній всього місяць тому не набрав необхідної кількості голосів. Такою ж мірою непрохідними у стінах нашого парламенту вважається проект закону «Про декларування майнового стану» та «Про декларування доходів», прийняття яких дало б можливість встановити цивілізований контроль за набуттям права власності і рухом капіталу. А це означає, що пропорція у зазначеній сфері між легальними та нелегальними операціями у співвідношенні 1 до 30 буде поглиблюватися. Через певний час вона предстане ще у більших параметрах.
Інший за своєю значимістю сегмент тінізації економічних відносин — банківсько-кредитна діяльність. Ми так і не маємо конче необхідного закону «Про валютне регулювання», який би міг поставити реальні перепони процесам безконтрольного відтоку капіталу. Це ще одна базова платформа олігархізації. Шість років у стінах парламенту «гуляє» відповідний законопроект, але про якусь реальну перспективу його прийняття навряд чи хто зможе сказати. Ми так і не маємо конче необхідного закону «Про кредит». І не тільки це: прийнятий ще у 1991 році Закон «Про банки і банківську діяльність» повністю втратив свою значимість. І знову ж та сама історія: три роки ведуться дебати про внесення до нього вкрай необхідних змін до доповнень, однак і тут справа поки що буксується. Більше того, лише минулого року знову ж таки після семирічних дебатів прийнято Закон «Про Національний банк України». І тут суперечливість. У цивілізованому світі незалежність Центрального банку регламентується деталізованими законодавчими нормами. У нас же і в цьому питанні вийшло все на власний манер: незалежність цієї ключової державної інституції була віддана на повний викуп банківському чиновнику.
На жаль, перелік названих проблем, які засвідчують серйозні прогалини у законотворчому процесі і мають пряме і безпосереднє відношення до поглиблення процесів олігархізації можна продовжити. Вони є переконливою демонстрацією фактичної легітимності зазначеної діяльності, адже все, що офіційно не обмежується законом, має право на існування. Олігархічний капітал використовує цю формулу повною мірою.
ГЕНЕТИЧНА СКЛАДОВА
Щоб зрозуміти особливу сприятливість підгрунтя інтенсифікації цього процесу, варто, як мені здається, насамперед враховувати генетичну складову олігархізації української економіки. Вона знову ж таки суттєво відрізняється від західних аналогів. На відміну від західної олігархії, яка завжди утверджувала свої позиції на базі вже накопиченого та сформованого промислового та фінансового капіталу, його концентрації та централізації, доморощені олігархічні структури мають іншу генетику. Їх соціальною базою (як це підтверджується і прикладом «лазаренківщини») є колишня партійно-радянська номенклатура, що вже за старих часів мала доступ до фінансових ресурсів і через тіньові механізми здійснювала фактичний контроль за ключовими сферами економічної діяльності. Зазначена номенклатура вже на самому старті трансформаційного періоду зуміла, використовуючи свій економічний та політичний вплив, надати здійснюваним реформам таких рис і системних характеристик, які б сприяли його багаторазовому примноженню. Ситуацію, про яку йдеться, можна представити таким чином: якщо у дотрансформаційний період основна турбота її діяльності визначалася гаслом: «як додати до політичної влади номенклатури власність», то тепер — «як додати до вже накопиченої власності політичну владу, щоб на цій основі примножити власність».
МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПІДВАЛИНИ
У цьому ж контексті потрібно розглядати і морально- психологічні підвалини власної олігархії. Це, з одного боку, успадкована від колишньої номенклатури зверхність у ставленні до людей, відкрита демонстрація вседозволеності та нехтування законами, з іншого — це нічим не стримана «жадоба наживи», «прагнення за будь-яких умов до збагачення». Хочу привернути у цьому зв'язку знову увагу до Макса Вебера, його видатного дослідження «Протестантська етика і дух капіталізму». Ця книга побачила світ ще у 1920 р. В ній іменитий вчений підкреслює: капіталізмові «чужі показна розкіш і марнотратство, так само як і свідома насолода владою». І далі: «Нестримна пожадливість жодною мірою не ідентична капіталізмові, тим більше його «духові»... Йому притаманний потяг до наживи, однак у рамках постійно діючого раціонально організованого капіталістичного підприємства він прагне безпосередньо відтворювати капітал, мати прибуток — тобто вимагає рентабельності». На жаль, від зазначених цінностей нас віддаляє ще дуже велика відстань. Якими б не були «респектабельними» представники доморощеної олігархії і як би не чванилися вони своїм всевладдям у дійсності — це стовідсотковий рівень «володарів» докапіталістичного світу, це вияв добуржуазного світогляду, добуржуазної етики та моралі. Іншої оцінки цього бути не може.
Конче важливо враховувати й інші максимально сприятливі чинники поглиблення олігархізації. Йдеться про соціальну необлаштованість суспільства, люмпенізацію значних верст населення, включаючи представників науково-технічної та творчої інтелігенції, їх фактичне відчуження від трансформаційних процесів, витіснення на узбіччя економічного та соціально-політичного життя. У цій ситуації поглиблюється відторження людини від держави, від її офіційної політики. Водночас примножується сформована ще за старих часів психологія меншовартості простої людини, байдужість до того, що робиться у верхніх ешелонах влади. Виявом цього стало введення в офіційну лексику поняття «маленький українець», яке уособлює людину, що сама не може розібратися у перебігу подій економічного та політичного життя і тому потребує відповідної опіки з боку насамперед недержавних угрупувань. Звідси і роль «грошового мішка» не лише у визначенні результатів виборів, а й у формуванні в державі відповідного морально-психологічного і політичного середовища, що повною мірою використовуються олігархічним капіталом у власних інтересах. Повністю поділяю у цьому зв'язку думку народного депутата України Тараса Чорновола: «Те, що навіть у західній Україні народ голосує за олігархів, продаючи свої голоси за декілька гривень, є свідченням процесу денаціоналізації культурного та мовного середовища» («Независимая газета», 27 сентября 2000).
ЗАГРОЗИ ДЛЯ ЕКОНОМІКИ
Ми винні у тому, що при здійсненні реформ не надавали цим процесам належної уваги. Вони весь час ніби-то залишалися за кадром офіційної політики. Нині ж ситуація, про яку йдеться, все більше набуває критичних обрисів. Держава ніколи не зможе утвердити свою дієздатність, реалізувати свою конструктивну місію за умов, коли зацікавлені олігархічні групи матимуть можливість визначати її політику, впливати на законодавчі органи, судову практику, центральні та місцеві управлінські інституції.
Знову приверну увагу до виступу Президента, який наголошує, що в умовах неефективних противаг діє закономірність розширеного самовідтворення олігархічного капіталу. Потрібні ефективні противаги. У цьому зв'язку здатність держави гарантувати для всіх без винятку суб'єктів господарської діяльності єдині «правила гри» розглядається як ключова ознака її дієздатності.
Реалізація таких противаг — це насамперед проблема конкурентоспроможності української економіки, а відтак — і її стабільного розвитку. Потрібно усвідомити: можливість отримання тією чи іншою фінансово- олігархічною групою неекономічних переваг веде до того, що економічні стимули зростання продуктивності праці та технічного прогресу втрачають своє значення. Така ситуація була типовою для адміністративної економіки. Ми ще дуже мало зробили, щоб її докорінно змінити.
Позначається й інше. Отримуючи зиск, насамперед від зв'язків (офіційних та неофіційних) з владою, олігархічний капітал весь час відтісняє від найбільш прибуткових сфер економічної діяльності (зокрема тих, що пов'язані з перерозподілом власності) так званих аутсайдерів — підприємницькі структури, які знаходяться на відстані від владних структур. Формується небезпечна ситуація, за якої має перспективи (виживає) лише той капітал, який, з одного боку, зрощений з державною бюрократією, з іншого — функціонує «в орбіті» олігархічних інтересів. Саме цією обставиною пояснюється надзвичайно низька вертикальна мобільність бізнесових структур: в останні роки процес трансформації малого та середнього капіталу у крупний практично призупинився, що не може не викликати серйозного занепокоєння. Це явище для прогресивного розвитку економіки є вкрай небезпечним.
Зазначене є підтвердженням ще однієї очевидної істини: попри всі декларативні заяви, олігархічні структури у дійсності не мають нічого спільного з утвердженням реальних ринкових відносин. Вони є результатом непослідовності реформ, їх системної некомплексності та незавершеності, помилок, яких ми весь час припускалися. У зв'язку з цим інтереси олігархічного капіталу прямо і безпосередньо пов'язані з протилежним — з консервацією в економіці «статусу-кво». В цьому аспекті олігархія виступає як одна з найбільш консервативних сил нашого суспільства. Вона є представником тих соціальних сил, що адаптувалися до умов квазіринкових відносин (тіньової економіки, нестабільної бюджетної системи, відсутності конкурентного середовища) і ніякою мірою не зацікавлені у подоланні відповідних деформацій. Цим визначається одна з найгостріших проблем нинішнього етапу ринкових перетворень — проведення економічної політики, яка б активно сприяла формуванню соціальних груп, що мають прямий інтерес у логічному завершенні трансформаційного процесу. Мова йде про формування сучасної, відданої національним інтересам, пострадянської буржуазії та середнього класу, які б могли стати реальною опорою держави у реалізації відповідного завдання. Всебічне обмеження олігархізації, що простежується останнім часом, породжує у кожного з нас оптимістичні надії. Особливо значущою у цьому є консолідація влади, що нині спостерігається. Однак маємо бути свідомими і того, що досягти очікуваних результатiв буде дуже непросто. Суспільство, вся прогресивна громадськість, дійсно демократична преса мають бути готові до цього, зайняти тут не суто кон'юнктурну (навіть споглядальну), а дійсно активну громадянську позицію. Я впевнений, що так воно й буде.
