На відміну від Росії, в Україні влада побоюється не лівої опозиції, а правої. Як показує хід передвиборної президентської кампанії, саме проти кандидатів- правоцентристів спрямовані основні зусилля президентських штабів. Так само як і в Росії, наша влада мріє про слабку комуністичну опозицію. Саме тому ми вважаємо, що стаття відомого російського публіциста О.Гельмана, в якій розглядаються проблеми російської специфіки взаємовідносин опозиції та влади, буде цікавою і українському читачеві.
Якість влади, спрямованість і ефективність її діяльності, багато в чому залежать від якості й характеру опозиції. Сильна опозиція тримає владу під таким безперервним, не надто приємним контролем, що не рахуватися з нею, не враховувати її вимог неможливо.
Влада стає мудрішою, набирає снаги на протидію силі й завзятості опозиції. Не бажаючи того, опозиція допомагає владі впоратися зі своїми складними обов'язками якнайкраще. Нещадно критикуючи владу, вона відкриває їй очі на її недоробки, на її слабкі місця, сприяючи таким чином їх усуненню, виправленню.
Влада дає роботу опозиції, опозиція дає роботу владі.
Однак для того, щоб могла існувати така продуктивна взаємозалежність, чинній владі має протистояти тямуща, інтелектуально міцна опозиція.
Нашій новій демократичній владі щодо цього дуже не пощастило. Бо в ролі головної опозиційної сили виступають комуністи.
І в моральному, і в інтелектуальному плані це слабка опозиція. У неї нема чому вчитися, її критика влади, як правило, віддає пишномовною демагогією, має суто популістський характер.
Старі гріхи, що обтяжують цю опозицію, настільки важкі й непробачні, що будь-яке неправильне або несправедливе, корисливе діяння нової влади, якщо порівняти, виглядає невинним, нешкідливим. За комуністами стоїть таке жахливе явище, як сталінщина: репресії щодо мільйонів невинних людей, розстріли без суду й слідства десятків тисяч «ворогів народу», виселення цілих народів з рідних, обжитих місць, переслідування інакодумців, жорстока цензура текстів і вчинків.
Страшним є перелік злочинів ВКП(б) — КПРС, духовною спадкоємицею яких вважає себе КПРФ. Така опозиція не могла мати й не мала ніякої моральної сили — хоч би там що вона говорила, хоч би чим докоряла новій владі, це не сприймалося всерйоз, до цього можна було не прислухатися, цим можна було нехтувати.
Відсутність етичного авторитету в головної опозиції стала для наших реформаторів злим жартом. Це послабило їхню відповідальність за власну поведінку.
Так сталося, що етично повноцінна опозиція в нашому суспільстві, я маю на увазі передусім «Яблоко» Григорія Явлінського, була для влади безпечною, слабкою. А небезпечна, непримиренна опозиція була неавторитетною, заплямованою. Влада виявилася надто вільною: одних не боялася тому, що не поважала, інших не поважала тому, що не боялася. Звідси постає та дивна «сміливість», неприхованість, легкість, з якою нова влада вдавалася до багатьох досить серйозних вчинків і навіть злочинів.
Згадайте знамениту на весь світ коробку з-під ксерокса, напхану доларами, — символ неймовірних, нечуваних витрат на виборчу кампанію дев'яносто шостого року.
Пригадайте «книжкові справи» лідерів-реформаторів, пригадайте безліч компроматів, зокрема й останні, які, будучи огидними як метод політичного тиску, проте нерідко розкривають просто жахливі факти.
Та й такі державні діяння, як поспішна чекова приватизація, як вступ у війну з Чечнею, як масові невиплати заробітної плати й пенсій, — це все теж вчинки, які значною мірою стали можливими через слабку, неавторитетну опозицію.
Хіба могла перешкодити виникненню чеченської війни опозиція, на совісті якої афганська війна, що принесла народам Росії та Афганістану самі лише втрати й горе, й нічого більше. Та й сьогоднішні ганебні «війни» компроматів між Кремлем і мерією Москви, між «господарством» Гусінського та «господарством» Березовського є багато в чому наслідком хронічної недієздатності опозиції.
Слабка, неавторитетна опозиція вносить у штаби діючої влади певного роду безтурботність, надто завищені самооцінки, гріх гордині. І хоча будь-яка влада зазвичай рада, коли їй випадає немічна, деморалізована, забруднена опозиція, насправді така опозиція владі шкодить, є небезпечною, може погубити. Влада має молитися Всевишньому, щоб він послав їй потужну, розумну, наполегливу, навіть безжалісну опозицію. Лише така опозиція спроможна оберегти можновладців від непомірної гріховності, від злочинних зловживань, від усього того, за що рано чи пізно доводиться нести сувору відповідальність.
Виключно цікавим у цьому сенсі є досвід московської влади. Фактично керівництво Москви багато років не мало справи з серйозною, сильною опозицією. І хоча Юрій Михайлович Лужков як мер величезного міста поводиться зі своїми підлеглими суворо, перевіряє, критикує, карає, загалом його вимогливість як керівника не могла замінити, зробити непотрібною, зайвою незалежну й сильну опозицію. Це дуже яскраво виявилося, коли з'явилася «Московская альтернатива» на чолі з Сергієм Кирієнком.
Киріенко викликав непомірно різку, негативну реакцію. Це був явний перебір, виявилася нездатність столичної влади нормально сприймати опозиційну діяльність.
На честь московського керівництва, воно швидко схаменулося. Ставлення до молодого суперника Лужкова помітно змінилося. Змінилося швидко, але, на жаль, не щиро: відчувається, що в душі московського начальства зачаїлася образа на Кирієнка. А дарма. Існування московської керівної еліти поза серйозною, сильною опозицією не могло довго тривати. Роздратування положенням московської влади «поза критикою» накопичувалося, зростало. Для суспільства, де є свобода політичної боротьби, це природно.
Опозиційні дії Кирієнка, не будучи особливо небезпечними, допомогли й продовжують допомагати лідерам Москви більш ретельно, більш надійно підготуватися до майбутніх двох, навіть трьох найсерйозніших виборчих кампаній. Кирієнко влаштував московському начальству своєрідний тренінг, і слід дякувати долі, що цей урок дав Кирієнко — молодий політик-демократ, а не хтось інший, крутіший.
Слід сказати, що користь навіть від такої вельми помірної, обережної опозиції була цілком очевидна. Московський уряд, болюче реагуючи на дії опозиції, проте вдався до цілої низки заходів, зокрема й через телебачення, які полегшують москвичам подання різного роду скарг, прохань, критичних зауважень на адресу керівництва. Почастішали, судячи з телевізійних звітів, зустрічі віце-мера та міністрів столичного уряду з різними категоріями московського люду, особливо з молоддю. На московському телевізійному каналі дещо поменшало повчально-компліментарних передач за участю великих московських начальників.
Коротко кажучи, «Московская альтернатива» допомагає столичному керівництву вдосконалити свою діяльність. Поступово, крок за кроком, часом дуже важко й нервово, в Москві складається, формується продуктивна взаємозалежність між владою й опозицією. На жаль, загалом по Росії, оскільки головною опозиційною силою продовжують залишатися комуністи, взаємодія влади та опозиції набуває часто не творчого, а руйнівного характеру.
У цьому контексті вибори в Державну думу, які відбудуться в грудні, мають величезне значення. Ці вибори можуть призвести до рішучої зміни головної опозиційної сили, і якщо це станеться, якщо місце комуністів у списку опозиційних партій займуть «Яблоко», «Отечество», «Вся Россия», в цьому випадку не виключено, що після президентських виборів влітку наступного року основним опозиціонером нової влади стане «Яблоко» на чолі з Явлінським. От тоді, й це буде вперше в історії Росії, з'являться й цілком дієздатна влада, й сильна, авторитетна, впливова опозиція. Сьогодні, коли майбутні можновладці вже повним ходом готуються до виборів, ми, виборці, теж повинні починати самопідготовку, виробляти свій маневр. Я гадаю, цей маневр має бути таким: голосуючи, ми повинні потурбуватися про те, щоб не лише в перші ряди майбутньої влади, а й у перші ряди майбутньої опозиції прийшли авторитетні, розумні, порядні люди.
