Офіційне святкування річниці 23 лютого, дати ганебного розгрому матросів Дибенка під Нарвою, змушує звернути увагу на зростання іншої неорадянської традиції. Наростає кампанія очорнительства, а то й наклепу, розпочата владою РФ ще наприкінці 1999 року проти всіх громадян СРСР, які воювали проти сталінського режиму в ході Другої світової війни. Цю пісню підхоплено й нинішньою українською владою. Тому що в, здавалося б, ретроспективного ідеологічного посилання насправді є актуальна підоснова. Створення прообразу ворога, опудала «зрадника батьківщини».
Бандерівці зображуються «пращурами помаранчевих», власовці виставляються «передвісниками незгодних», і всі вони поголовно зображуються винятковими покидьками. Далі вже для внутрішнього користування розвивається мораль: російській людині потрібно слугувати своєму начальникові, яким би удавом він не був. А з чужими наддержавами співпрацює лише непотріб, який шакалить біля амбасад, як свого часу біля есесівських польових кухонь. Білі стрічки російської опозиції — це, мовляв, як білі пов’язки поліцаїв.
Найімовірніше, до пропаганди в різних формах нинішній Кремль вкладає навіть більше коштів, ніж за часів розквіту застою. Адже, на відміну від радянських часів, президент і парламентарі отримують свою владу в результаті якихось, а все ж таки виборів. А найбільш «ходові» теми в масовій свідомості українців і росіян — Друга світова війна і антиамериканізм, які нинішня влада Росії старанно зводить разом. Путін ще в своїй знаменитій Мюнхенській промові 2007 року зробив прозорий натяк на схожість зовнішньої політики США з прагненням до світового панування, тобто з експансією Третього Рейху.
Шоа, на відміну від англо-американського трактування, зображується не унікальним злочином, а, поряд, наприклад, зі спалюванням есесівцями «партизанських сіл», лише одним із проявів унікального зла — нацистської Німеччини. Гітлера ж здолала — нагадують відщепенцям — Червона армія. Далі для виборців застосовується такий конструкт: перемогу досягнуто завдяки авторитарній системі управління, чекістським загороджувальним загонам, костоломам зі СМЕРШу і господарській могутності ГУЛАГу НКВС, попередника ФСБ. Слава внутрішнім органам!
Тема нацистських звірств, і особливо Голокосту, переплетена з єврейським питанням, проблемою юдофобії грає в цьому валу чорного піару роль чи не ядерної зброї. Пропагандистська хвиля витончено йде на захід, витончено — всередині і зсередини «капіталістичних країн» (а звідти часом дбайливо ретранслюється назад в Україну та Росію). Більш незграбно агітація йде на країни СНД. Але по обидва боки мовного бар’єру до піар-забезпечення залучаються фігури світового масштабу. Чого лишень варті гучні слова Володимира Путіна канцлерові ФРН Ангелі Меркель, що Pussy Riot — антисеміти, бо повісили опудало єврея.
Увагу на маніпуляції цими темами вже звернули російські і українські публіцисти. Марк Солонін висміяв вірнопідданський характер промови президента Ізраїлю Шимона Переса на відкритті «Єврейського музею і центру толерантності» в Москві наприкінці минулого року. На своїй сторіночці він розмістив памфлет «Гостинне гетто». Після чого від своїх слів не відмовився, але статтю швиденько зняв. Ймовірно, що на чисельні прохання трудящих. Але текст доступний на інших сайтах. Солонін припустив, що Перес так само вимолював у Путіна поступки. Ймовірно, що йшлося про припинення підтримки антиізраїльських терористів та Ірану. В будь-якому разі, вважає Солонін, глава Ізраїлю забув про правило спілкування з полковником: «Не проси!»
Мойсей Фішбейн підкреслив роль ідеологічних спецоперацій при крапленні, як він висловився, «єврейської карти» в грі на користь неорадянської реакції в Україні. Поет і публіцист серед іншого звернув увагу на вдячність Дмитра Медведєва чекістському керівництву: «Не припинялися спроби розширення НАТО, у тому числі і за рахунок так званого прискореного вступу до альянсу Грузії та України. Все це, зрозуміло, вимагало чіткої і злагодженої роботи всіх спеціальних силових структур, правоохоронних органів і вельми високого рівня координації їхньої діяльності. Маю відразу сказати, що Федеральна служба безпеки в цілому успішно виконала поставлені перед нею завдання». Про рівень задіяних сил і каналів свідчить чимало.
Згадаймо про те, як колишній працівник апарату Держдуми, юрист Лев Сімкін використовував стажування в американському державному музеї Голокосту у Вашингтоні. Це, мабуть, найважливіший у світі дослідницький центр із даної проблеми. Причому з історії Другої світової війни або нацистського терору Сімкін не опублікував жодної книги, а популярність здобув завдяки розробці теми російських сектантів — емігрантів до США.
Він «уважно вивчив» у Вашингтоні ретельно дібрані і дбайливо, у тому числі через треті руки, заслані московськими архівістами на захід слідчі справи поліцаїв і охоронців концтаборів. Ймовірно, більшість із цих матеріалів — дійсно розслідування актів геноциду. Можна вважати, що справи, наприклад, козаків-фронтовиків, солдатів дивізії ВАФФЕН-СС «Галичина» або незліченних «хіві» (хліборізів і шоферів), музейники в масовому порядку і не намагалися отримати. Специфіка не та, Голокост ні до чого.
Проте, повернувшись з-за океану, Сімкін на популярному серед інтелігенції не лише в Росії, але і в Україні радіо «Эхо Москвы» діловито навісив ярлик на всіх колабораціоністів поголовно. Він добалакався до апології беріївських розправ і свавілля: «Все ж таки їх судили за конкретні злочини... І, загалом, справедливо». Хочеться додати — як у Басманному суді. Адже є очевидним, що сталінські правопорушницькі органи карали, перш за все, за нелояльність. У табори або під розстріл відправляли за сам факт «зради», після якої лише в ряді випадків була участь у воєнних злочинах. Висновок Сімкіна опосередковано суперечить і результатам досліджень фахівців, які вивчали питання на підставі основних у даному випадкові джерел — внутрішньої документації каральних інстанцій. Наприклад, роботи британця Мартіна Діна і німця Андрія Ангріка говорять про те, що посіпакам з числа радянських громадян в Голокості відводилася другорядна роль, основну «брудну роботу» робили німці.
Більше того, слова Сімкіна «я вивчив уважно близько 150 справ» викликають сумніви. Бо всі ці документи — не на папері, а в електронних копіях і на фотоплівці, і окремі справи по 36 томів. Все це повідомив сам колишній стажист на передачі. Забув сказати лишень термін стипендії. А на сайті музею було вказано: три місяці. За 90 днів нехай навіть безперервного читання просто здолати такий обсяг тексту, у тому числі рукописного, середини минулого століття навряд чи можливо. Тим більше важко встигнути зіставити все це з даними з робіт колег і опублікованих джерел, зробити виписки, копії, позначки на ксероксах, провести підрахунки і аналіз, виявити суперечності і закономірності.
Проте, в тій же програмі доктор юридичних наук Сімкін, як він сам висловився, зробив «загальні висновки», і в них упевнено затаврував узагалі все населення західної частини СРСР, з Україною, яка «вагається», і нині демократичною Прибалтикою включно: «Вразив мене ось цей масштаб того, що було (співучасті в знищенні євреїв. — А. Г.). Багато хто ж ішов до поліції добровільно... [і] старостами, бургомістрами і так далі... Розмах... був дуже великим. Ті кербуди, які складали списки і доносили, працівники адміністрації і так далі... Близько 80 мільйонів людей мешкало на цій окупованій території. І не могло це не вплинути на характер, на психологію цих людей. Коли наша армія звільнила (sic! — А. Г.) ці землі... дві Росії (sic! — А. Г.) подивилися у вічі одна одній, та, яка була під німцями і та, яка була, так би мовити, в іншій частині (не дай Боже дати паралель — «під Сталіним»! — А. Г.), то щось змінилося, і не в кращий бік змінилося в людях. Це, перш за все, звичайно, стосується того, що все ж таки на очах людей відбувалися ось ці ось жахи. Перш за все, це Голокост».
По-перше, говорити, що побачили мільйони людей в очах один одного — це брати на себе занадто багато що, така «прозорливість» схожа на містичну. По-друге, і це головне, червоноармійці ж повернулися до західної частини СРСР зовсім не з небес. Ті, хто жив під німцями в 1941—1944 рр. не був співучасником у сталінських злочинах по інший бік фронту. Згадаймо ж лишень про сприяння ситих радянських виконавців різного рівня в організації смертності з голоду в тилових районах («Все для перемоги!»), концтаборах, депортаціях народів і інших масових злочинах.
До речі, про цілі програми «Эхо Москви» «Ціна перемоги», в якій виступав не лише Сімкін, а й ряд інших експертів, більшість з яких такої ж кваліфікації і з подібними ж висновками. Давні припущення про те, що цю програму задумано для «обробки» ліберальної частини громадськості, підтвердила назва циклу передач, який розпочато наприкінці минулого року. Він плавно замістив тему війни. Програма йде щосуботи, у той же час, що й раніше, і відверто іменується «Ціна революції». Прогресивно налаштованим слухачам ненав’язливо дається зрозуміти, що собівартість будь-якої різкої соціально-політичної зміни аж занадто висока. Що російський бунт може бути лише безглуздим і нещадним. Неначе Східна Європа живе все ще за часів Пушкіна, і її населення — затуркані кріпаки. Чи на дворі — початок ХХ сторіччя, коли мало не половина населення було неписьменним.
На «історичну» опозицію й ідею будь-якої докорінної трансформації влади, особливо за допомогою зарубіжного впливу, ллється справжній вал чорного піару. Тут навмисно процитовано лише невелику частину прикладів.
Підбиваючи підсумки, слід сказати: все ж таки ця кампанія «Бий фашистських посіпак!» —скоріше добра новина. Вже якщо фахівці на зразок Сімкіна зайнялися ретроспективною боротьбою зі «зрадниками Батьківщини», значить, в бій ідуть не одні люди старики, але також жінки, діти (у тому числі сироти). Мабуть, скоро поженуть на ідеологічний фронт і інвалідів. Російський вуличний протест і українська парламентська опозиція дають прикурити, плюс імідж нинішніх господарів Росії і України на Заході впевнено знижується, влада звіріє і здійснює промах за прорахунком.
Описана незграбність пропаганди опосередковано свідчить: недалека та година, коли в Росії і Україні завершаться демократичні перетворення 1991 року. Тоді і теми Голокосту і війни викладатимуться в східноєвропейських школах і вишах, і презентуватимуться в ЗМІ не лише як зважена наука, але й у нерозривному зв’язку не з неорадянським мракобіссям, а з ліберальними цінностями.
Статтю написано завдяки стипендії Діани та Говарда Волла Центру перспективних досліджень Державного меморіального американського музею Голокосту (USHMM).
