Доктор економіки, професор Осип Мороз зі США добре знаний не лише в себе, а й в Україні. Приїжджаючи сюди неодноразово на тривалий час, він поповнив свою біографію сторінками діяльності консультанта проекту перебудови адміністрації та організації установ вищого навчання, радника Комісії з питань законодавства та законності Верховної Ради України та радника одного з відділів Кабінету Міністрів України, а також викладача менеджменту. Щойно у львівському видавництві "Універсум" побачило світ його спільне із львівським доктором економічних наук, професором Степаном Злупком дослідження "Українське селянство першої половини ХХ століття. Трагедія та героїзм". А днями Осип Мороз знову побував в Україні. Саме в цей час із ним зустрілася кореспондент "Дня".
- Пане Осипе, вам довелося бути і директором бюджету в Інституті міжнародної освіти в Нью-Йорку - установі, яка має близько 600 програм. Чи була серед них хоч одна програма, пов'язана з розвитком освіти в Україні? І чи відрізняються між собою студенти з різних держав?
- Окремої української програми, на жаль, не існувало. Колись були програми, згідно з якими приїжджали вчитися студенти з колишнього СРСР. Але ніхто особливо не з'ясовував, які саме республіки вони представляли. Тому особливостей саме українського студентства в Інституті я не спостеріг. Але то правда, що різниця культур різних народів навіть у науці дається взнаки. Наприклад, китайці на зустріч завжди приходять точно і завжди готові сприйняти інформацію. Вони переконані: якщо їм хтось про щось розповідає, то це важливо. Жителі Південної Америки з'являються на заняття з якимось болячками: то їм зуби болять, то шлунок, а то вина перепили. Коли перші дисципліновані, то другі знервовані, неуважні. Іще інша річ французи, які обов'язково трохи спізняться і часто-густо зайдуть в аудиторію не самі, а з дівчатами, які не є студентками. Утім, що було цікаво в Інституті для мене особисто - то це навіть не різниця культур у різних державах, а різне розуміння бюджету, чим він є.
- І чим же він є? Чи можна твердити, що американці й українці розуміють бюджет однаково?
- Бачите, я пізнав його як фінансовий план, а в Україні поки що розуміють бюджет як певну суму грошей. Це має своє пояснення, бо вся економіка в СРСР була побудована на детерміністичній системі. Інша річ, що така система для економіки не надається і тому зазнала краху. Але люди гадають, як і раніше, що можна друкувати чимраз більше грошей, але не підводити під них реальної бази. Інакше кажучи, щоб гроші мали вартість, треба працювати. А усвідомлення цього не завжди є. З іншого боку, за всіх систем завжди існує проблема контролю. Отже, треба створити систему, яка б себе контролювала або принаймні треба створити процес, який до цього контролю підводить. Якщо ми будемо працювати, то десятеро, двадцятеро, сотня і ціле місто знатиме, чим ми займаємося, тож і контроль ми будемо мати. Бо то вже людська особливість: невгамовне бажання чогось ліпшого. Правда, можливості обмежені. А тому треба в усьому робити раціональний вибір. А це дуже важко, особливо українцям, які звикли багато в чому покладатися якщо не на когось, то на Матір Божу чи Святого Юра і таким чином не брати на себе відповідальність.
- Отже, зі сказаного випливає, що ми ще й далі чекаємо пророка, згідно зі словами якого будемо жити і працювати?
- Не хочу бути циніком, але в Україні п'ять років пішло на те, щоб написати Конституцію. Це трохи задовго, хоча, слава Богу, в кінцевому підсумку вона є. Бачите, українському народові дуже важко створити для себе Закон, адже ми не маємо відповідної сильної традиції. Упродовж віків спиралися на провідників - чи то релігійних, чи то гетьманів, чи то вождів. Так звичайному громадянинові легше жити. З другого боку, як і більшість слов'янських народів, маємо великий потяг до далекого минулого. Чим воно віддаленіше, тим видається привабливішим. Як і книжка: чим давніша, тим начебто більш наукова. А тому проблема № 1 - впровадження Конституції в життя без зважання на те, хто що на це скаже. А світ у цілому скаже добре, бо хоче, щоб кожна нація спокійно існувала як окрема одиниця. І тут мушу згадати про одну дуже серйозну психологічну річ. У Болгарії ви побачите дуже багато пам'ятників, де буде напис: "За перемогу". В Україні теж є багато пам'ятників, але на них присвята: "Полеглим героям". Тобто якась непевність того, що можна існувати. І тому дуже важко визначити, що є важливим для України. Ті, що при владі, мали би вміти пояснити всім, і в межах держави і поза нею, яка то головна складова частина нашої нації, котра проживає в державі Україна, і як вона поєднується із загальноукраїнською цілістю, котра розсіяна майже по цілому світу.
- З огляду на таку цілість, чи відрізняється психологія українця в Україні від психології українця в Америці?
- Якась спільність, звичайно, є. Але люди, які народжуються і живуть за океаном, є трохи інакшими. Вони по-іншому поводяться і почуваються більш вільними. Коли ви їм скажете, які їхні обов'язки, вони відразу запитають про свої права. Вони знають, що має бути якийсь знак рівності між одним і другим, але бачать його не у словах, а в реаліях свого існування. В Україні ж усе спирається не на Закон, а на існуючу культуру. А вона вміщається у вислові: "Повірте мені". Тутешні українці легше дадуть себе організувати проти чогось, але за сам розв'язок проблеми вони не хочуть братися, чекаючи, що хтось інший це зробить.
- Пане Осипе, і на завершення розмови, як вам як дійсному членові світського товариства футурологів бачиться найближче майбутнє України?
- У розв'язанні ще однієї важливої проблеми - появи групи науковців, які б працювали над вивченням можливого майбутнього. Є багато людей, які вивчають минуле. Це також потрібно, але, погодьтеся, не менш потрібно знати, як жити далі. Мусять бути пошуки, мусить бути інтелектуальне зацікавлення. І було б добре найближчим часом зліквідувати боротьбу між комуністами і націоналістами. На першому плані мали би стати інтереси держави, а не партії. Колись японець найважливішим для себе вважав Японію, потім підприємство, де працював, потім родину і аж після неї себе самого. Тепер, зважаючи на рівень своєї держави, навпаки. Отже, йдеться про вартості, які українська інтелектуальна еліта зможе витворити і запропонувати до широкого вжитку.
Бесіду вела Ярина КОВАЛЬ, "День", Львів
