Кілька років тому на сторінках «Дня» була дискусія про етноцентризм, зокрема в журналістиці. Тоді ж один з дописувачів газети зауважив, що саме він (етноцентризм) є згубою для ЗМІ: його жертвами стали кілька видань, серед яких називали «Літературну Україну». Такі судження є цілком закономірними для постколоніального суспільства, яке в спричиненій руйнуванням фальшивих ієрархій суєті інколи навіть переплутує демократизацію з десакралізацією. Однак після публікацій в данській газеті «Юлландс-постен» та інших європейських виданнях карикатур на пророка Магомета стало зрозуміло, що ця проблема має значно ширшу проекцію і глибше ментальне коріння.
Передусім впадає у вічі те, що реакція мусульман Індонезії, Сирії чи Лівану не є адекватною. Це нагадує ортегівський бунт мас, які вимагають хліба і водночас трощать пекарні. За спаленням національних прапорів і зруйнованням посольств кількох європейських країн простежуємо нерозуміння статусу (призначення) впливових ЗМІ Заходу, багато з яких уже давно перетворилися в транснаціональні інститути, а отже, в автономні від культивованої у будь-якій національній культурі відповідальності перед унікальністю та різноманітністю. Одним з наслідків цієї відповідальності є смирення й повага у процесі пізнання та інтерпретації символів інших народів. Її ж відсутність спричиняє аргументаційну провокативність, експериментування на самоповазі інших. Малювати мішені на власній хаті, а то й чолі, якось не зовсім безпечно. Це — властивість тимчасового мешканця, який ховається за чужим фасадом і спиною. Так створюють ідеальну позицію для стрільби по чужих символах, яку ведуть на нібито універсальних засадах плюралізму, демократичності та позарелігійності, а рикошетить по національних інтересах і може позначитися й на ставленні до християнського світу загалом. Таке траплялося не раз. Саме колоніальна поведінка так званих вихідців з християнського світу спричинила підозріле ставлення до християнства навіть у такої величної постаті як індус Махатма Ганді...
Посилена фальшивим солідаризмом преси у тиражуванні образливих карикатур безкарність ЗМІ має солідне прикриття у вигляді хвилі псевдосвободи слова, законів, декларацій. Ще з часів Великої французької революції уособлена в риторичному злі підлість остаточно отримує концептуальне оформлення, яке у певному сенсі легалізує, наприклад, масове приниження, а то й винищення народів. Але ж, як казав один з найбільших правозахисників Богдан Кістяківський, право не може бути поставлене поруч з такими духовними цінностями, як наукова істина, моральна досконалість, релігійна святиня... Сьогодні в журналістській практиці ширма для осквернення зіткана з елементів позитивістської доктрини, серед яких чільне місце займає деритуалізація (скептицизм щодо віри, традиційних символів, високих ідей, героїзму). Як наслідок, маємо глузливе трактування принципових для національної та релігійної гідності понять.
Натомість здоровий етноцентризм є передумовою міжнаціональної взаємоповаги та взаємопізнання. Всесвітньо відомий польський журналіст Ришард Капусціньський у книзі «Автопортрет репортера» (2004) згадує такий епізод. Перед тим, як поїхати в Іран для висвітлення ісламської революції 1979 року, він знайомився з цією країною за допомогою блискучих репортажів американського журналіста Френсіса Фітджеральда, в яких було все, крім... релігії — Хомейні, ісламу. Коли Капусціньський приїхав до Ірану, одразу відчув вагу релігійної стихії — побачити це дозволила його польськість. Журналіст, який відчуває глибини власної культури, закорінений у неї, ніколи не спрощуватиме чужих реальностей, не трактуватиме принизливо інші народи та їх надбання. Це розуміння — основа справжньої аргументаційної коректності.
