Преса жваво пише про підготування українсько-натівського документа, що його має бути підписано в липні на саміті НАТО в Мадриді. Проте сам характер документа не обговорюється - передусім через конфіденційність переговорів. "День" звернувся до представників влади й незалежних експертів із пропозицією висловити своє бачення майбутньої угоди й оцінити її ймовірний вплив на безпеку України та європейську безпеку. Розбіжність у позиціях двох законодавців зумовлена їхньою належністю до протилежних політичних сил; погляди експертів лежать між цими полюсами.
Іван ЗАЄЦЬ, заступник голови Комісії в закордонних справах і зв'язках із СНД
Договір має бути юридично зобов'язувальним документом, із гарантіями безпеки для України. Це має бути реальна сходинка до повної інтеграції України та НАТО.
Володимир МУХІН, голова Комісії з питань оборони та державної безпеки
Це мусить бути юридичний договір. Деклараціями ми вже ситі. Росія вже гарантувала нам недоторканність кордонів після виведення ядерної зброї. А потім офіційні російські політики висувають територіальні претензії до України.
В договорі має бути чітко написано: "Україна - незалежна та позаблокова держава". Це вимога нашого законодавства.
Андрій ФІАЛКО, заступник керівника Управління зовнішньої політики Адміністрації Президента України
Документ Україна-НАТО має бути максимально конкретним і змістовним. Українська позиція в цьому питанні принципова й рішуча: національна безпека - надто важлива проблема, щоб тішитися гарними за формою, але змістовно порожніми текстами.
Найоптимальнішим варіантом було б укладення угоди про особливе партнерство - політично зобов'язувальної з юридично обов'язковими елементами. Доречно згадати, що Україна передала відповідний проект до штаб-квартири НАТО ще у вересні 1995 року.
Як відомо, Україна проголосила своєю стратегічною метою інтеграцію до провідних європейських і трансатлантичних структур. НАТО визнало нашу державу важливим чинником безпеки та стабільності в Європі. В документі Україна-НАТО сторони могли би визначитися, що це означає на практиці. На жаль, поки тривають переговори, я не можу зупинитися на цьому докладніше. Скажу лише, що завдяки наполегливим і активним зусиллям української дипломатії останнім часом удалося досягти суттєвих позитивних зрушень.
Прецедент укладення документу Україна-НАТО надзвичайно важливий. Нині відбувається одночасне розширення Європейського Союзу, Західноєвропейського Союзу та НАТО. Україна поки що не в змозі, насамперед через її економічний стан, реально претендувати на членство в них. Але те, що вона не потрапляє ні в першу, ні в другу "хвилю розширення", зовсім не означає, що ми не належимо до Європи. Ми можемо й повинні домагатися, щоб у цих процесах життєво важливі інтереси нашої держави належно враховувалися.
Документ Україна-НАТО, безперечно:
- зміцнить безпеку України на Заході й гарантуватиме наші інтереси на перехідний період розширення альянсу;
- створить необхідну інфраструктуру співпраці з НАТО у військовій, політичній, науково-технічній та інших сферах;
- зафіксує важливу геостратегічну роль України в Європі.
Принциповим є також те, що укладення документа Україна-НАТО буде вагомим прикладом подолання ліній поділу на нашому континенті, виявом довіри та поваги до відносно нового, але дедалі впливовішого члена європейської спільноти - України.
Само собою зрозуміло, в пошуках взаємоприйнятних форм співпраці ні НАТО, ні Україна не розігрують антиросійської карти. Розвиток дружніх, партнерських відносин із Росією, побудованих на загальновизнаних нормах міжнародного права, лишається для Києва одним із пріоритетів зовнішньої політики. Давно настав час припинити мислити категоріями "холодної війни" та блокового протистояння. Сумнозвісна формула "хто не з нами, той проти нас" за нинішніх умов виглядає рецидивом минулого.
Вадим ГРЕЧАНІНОВ, президент Атлантичної ради України, голова групи військових експертів Українського центру економічних і політичних досліджень, генерал-майор
Західні дипломатичні кола оцінили документ Україна-НАТО як "зовнішній вияв ідеї специфічного партнерства з Києвом". На жаль, закладену в ньому слабкість позиції України від самого початку зумовили заяви наших політиків, що угода про "партнерство" - не юридичний, а політичний документ, який обов'язкової ратифікації Верховною Радою не потребує (за теперішнього розкладу політичних сил досягти її таки справді неможливо).
Зміст документу підтверджує, що Україна може скористатися всім, що є в арсеналі відносин держав-партнерів із НАТО. Це розширення участі в програмі "Партнерство заради миру", робота у створюваній Раді атлантичного партнерства, ширша участь у багатонаціональних миротворчих силах, у тому числі й за рахунок спеціального українсько-польського батальйону. Втім, останнє, вважають українські військові фахівці й відповідальні особи Міністерства оборони, через відсутність державної програми, яка передбачала б не тільки вишкіл миротворчих контингентів, але й використання їх після повернення в інтересах українських збройних сил, має поки що для України дуже малий сенс.
Отже, перелік домовленостей невеликий, а пропозиції деяких українських політиків негайно подавати заяву про вступ до НАТО взагалі позбавляють глузду надання Україні "упривілейованого партнерства". Подавши заяву, Україна нічим не відрізнятиметься від будь-кого з теперішніх дванадцятьох кандидатів, що не претендують на такі привілеї.
Зважаючи на те, що НАТО ухвалює рішення консенсусом, Україні не слід відверто орієнтуватися в своїй політиці на одну, хай навіть найпотужнішу державу альянсу. Дбаючи про майбутній вступ до європейських інституцій, Україна повинна налагодити відносини передусім із провідними європейськими державами (Францією, Німеччиною).
Відносини між Україною та НАТО не можна розглядати без урахування стратегічних домовленостей між НАТО й Росією, які, крім іншого, передбачають, на вимогу Росії, перегляд положень договору про звичайні збройні сили в Європі. Для України в цьому найнеприємнішим є те, що на її території за рахунок української квоти можуть перебувати війська іншої держави - а саме Росії.
З огляду на всі ці обставини, документ Україна-НАТО, який планується підписати в Мадриді, покликаний, скоріше, надати Україні моральну підтримку з боку альянсу, ніж надати їй гарантії безпеки. Але як політичний акт у контексті всієї низки заходів, пов'язаних із розширенням НАТО на схід, цей документ, безумовно, зміцнює систему європейської безпеки, а також і політичний авторитет України.
Маркіян БІЛИНСЬКИЙ, директор Інституту демократії імені Пилипа Орлика
Своїм змістом договір між Україною та НАТО повинен сконкретизувати риторику альянсу про важливість України. Україні слід зажадати принаймні таких самих стартових умов і доступу до натівських інституцій, які матиме Росія. Підписання договору підтвердить або спростує натівські запевнення в тому, що від розширення ніхто не програє, що воно всім на користь, і виявить міру рішучості альянсу розвивати стосунки з Україною незалежно від стану її відносин із Росією.
В міжнародній політиці досі, як і за часів "холодної війни", панує принцип сумарного нуля: здобуток одного означає втрату його потенційного противника. Цієї філософії дотримується більшість російських політиків, і немає причини думати, що вона не чинить впливу також і на підсвідомість натівських чиновників. Мірою того, як альянс підступатиме до колишніх радянських територій, він докладатиме чимраз більше зусиль, щоб переконати Росію змиритися з розширенням. А Україна буде приречена втрачати (звичайно, в тому разі, якщо її теперішні зовнішньополітичні пріоритети - повна інтеграція в європейські трансатлантичні структури - залишаться незмінними). Отже, повне членство й активна участь в усіх можливих консультативних органах вкрай важливі, щоб стосунки між НАТО і Україною були динамічними й незалежними, здатними протидіяти будь-яким тенденціям до дисбалансу на користь Росії.
Договір - слушна нагода для України недвозначно заявити про намір вступити до НАТО. Деякі українські політики пронатівської орієнтації вважають, що це робити передчасно: нас, мовляв, ніхто там не чекає. Навпаки - такий крок (без жодних зобов'язань у часі) був би вчинком упевненого суб'єкта міжнародної політики, який готовий грати за правилами, встановленими НАТО (альянс декларує, що відкритий для всіх), і водночас визнанням ролі НАТО не просто як складника майбутньої європейської системи безпеки, але найголовнішого її чинника.
Якщо говорити про договір між НАТО й Україною як про інструмент зміцнення української безпеки, важко оцінити, що саме він дасть Україні такого, чого їй іще не дали раніше у формі запевнень і права на консультації "Партнерство заради миру" або Рада північноатлантичної співпраці. Такі організації, як НАТО, не надають гарантій безпеки державам-нечленам. Проте навіть такий консультативний статус, що його має Росія, додасть Україні впевненості. Вплив договору на європейську безпеку взагалі, найімовірніше, буде незначним: адже договір не буде органічно зв'язувати Україну з альянсом, це може зробити тільки членство. Ба більше, договір такого штибу буде непомітним за умов геополітичної стабільності й несуттєвим під час кризи. Важко припустити, що він принесе більший успіх там, де не спрацювали механізми ОБСЄ і запевнення, що їх дістала Україна від ядерних держав у Будапешті в грудні 1994 року.
Проте це не значить, що договір не буде важливим. Він стане вельми помітним кроком до налагодження органічних зв'язків між Україною та найважливішим інститутом європейської безпеки саме тоді, коли ніхто не знає напевно, якої остаточної форми вона набере по закінченні "холодної війни".
Олексій ГАРАНЬ, керівник центру політичного аналізу газети "День", кандидат історичних наук
Обговорювалися різні варіанти назви документа. Залежно від готовності Заходу піти назустріч Україні це міг би бути документ про "особливе партнерство" або ж навіть про "(стратегічне) партнерство в галузі безпеки". Очевидно, що Київ зацікавлений, аби ця угода була юридично-зобов'язувальною. Якщо західні партнери виявляться неготовими до цього, Київ міг би втішатися тим, що багато міжнародних документів (зокрема Гельсінська угода) також не є договорами, але визнані всіма сторонами й набули зобов'язувального характеру. Підписання документа головами держав і урядів країн НАТО - достатньо вагомий акт. Дозволю собі висловити думку про необов'язковість ратифікації цього документа всіма сторонами. Річ тут не тільки в неготовності парламентів усіх країн НАТО й України: як показав досвід ратифікації угоди Україна-ЄС, ця процедура може розтягнутися на кілька років, і немає сенсу гаяти час у швидкоплинній ситуації.
Неодноразові запевнення Заходу про стратегічну важливість України дістали б логічне продовження, якби було заявлено, що НАТО розглядає Україну як частину Центрально-Східної Європи, позитивно оцінює стратегічний курс Києва на інтеграцію до провідних європейських і трансатлантичних структур і не зачиняє перед ним двері. Якщо вдасться до мадридського саміту зратифікувати парафований договір із Румунією, увага української дипломатії до однієї з умов вступу до НАТО (відсутності територіальних спорів) видаватиметься вже не такою актуальною. Можна сказати, що в цьому сенсі перспектива розширення НАТО на схід зумовила для України певні позитивні наслідки.
Як відомо, підписання документа Україна-НАТО Північноатлантичний альянс узалежнив від приєднання Києва до так званого "флангового документа". Здається, Україні вдасться домогтися визнання того, що перебування іноземних військ на її території можливе лише за його згодою. На нашу думку, ці війська не слід зараховувати до української квоти.
Співпраця потребує конкретних дій. Політологи й військові оглядачі в Києві наголошують на бажаності обміну дипломатичними та військовими місіями між Києвом і Брюсселем (особливо, якщо такі заходи передбачатиме угода НАТО з Росією); створення щось на зразок постійного консультативного органу між Україною та НАТО (формування такої російсько-натівської структури Захід розглядає як одну з поступок Москві за розширення НАТО); розвитку співпраці в сферах, у яких Україна має певні здобутки, зокрема космічній, авіатранспортній (про це вже згадувалось у вересневому комюніке Україна - ЗЄС, але згадка в документі з НАТО була би вагомішою). Останнє могло б означати й замовлення для українських підприємств.
Усе це наповнило би співпрацю Україна - НАТО конкретним змістом. В інакшому разі документ, який не надаватиме гарантій безпеки, може великою мірою лишитися лише символом - але навіть у цьому разі встановлення орієнтирів на шляху України до Європи є вкрай важливими.
Олександр ДЕРГАЧОВ, завідувач кафедри політології Національного університету "Києво-Могилянська Академія", кандидат історичних наук
Ідея договору пов'язана з конкретними обставинами, які визначають і його зміст. Незважаючи на декларації Президента, Україна об'єктивно не готова до участі в європейських інтеграційних процесах і творенні нової регіональної системи безпеки на загальних засадах, отож потребує особливого підходу. Змарнувавши роки незалежного развитку, за своїми економічними та суспільно-політичними характеристиками Україна опиняється в компанії безсумнівних європейських аутсайдерів. Проте вона є не звичайним аутсайдером, а причетним до найбільшої сучасної проблеми континенту - російської. Не можучи досягти більшого, євроатлантична спільнота вважає корисним закріпити проміжний гнучкий статус нашої держави. За цих умов угода про "особливе партнерство" є фактично засобом мінімізувати втрати й зберегти здатність до майбутньої інтеграції "навздогін".
З погляду українських національних інтересів угода з НАТО має стати гарантією від будь-яких обмежень можливостей України ввійти до євроатлантичних і європейських структур. Київ об'єктивно зацікавлений у конструктивній пов'язаності його власних домовленостей з альянсом із російськими. Нові геополітичні реалії та загальноєвропейські процеси мали би відбитись і в майбутньому повномасштабному українсько-російському договорі.
Очевидно, що наші західні партнери не можуть ставитися до незреформованої, умовно демократичної країни як до повноправного учасника міжєвропейських відносин, що викликає реальний партнерський інтерес. Додаткові побоювання викликає в них перспектива виборів за умов, коли на політичній арені України зберігають міцні позиції прибічники відмови від незалежності й відновлення СРСР. Ці обставини дедалі більше позначаються на відносинах не тільки з Заходом, а й із країнами Центрально-Східної Європи.
Зовнішньополітичні проблеми України мають не дипломатичне, а загальнополітичне походження. Дається взнаки обмежена сумісність стратегій безпеки її основних партнерів. І Росія, і Захід відводять Україні у своїх стратегіях істотне, але дуже відмінне місце. А позаяк вони перебувають між собою в нестабільних малопередбачуваних взаєминах із очевидними елементами суперництва, то певна збалансованість російського та натівського військово-політичного впливу на Україну посилює її вразливість. Тимчасом як поєднування відносин із Росією та Заходом є жостким імперативом для нашої країни як сьогодні, так і на перспективу.
Тільки прискорення внутрішніх демократичних трансформацій дасть Україні змогу встигати за геополітичними змінами й стабілізувати своє міжнародне становище.
Олександр ПАВЛЮК, науковий працівник Інституту досліджень Схід-Захід, кандидат історичних наук
Угода про особливе партнерство між Україною та НАТО має оформити міжнародно-правовий та інституційний механізм практичної взаємодії України з НАТО в найближчій перспективі, який, з одного боку, зміцнював би безпеку України в умовах розширення НАТО й формування нової системи загальноєвропейської безпеки, а з іншого - правив би за додаткову зовнішню запоруку майбутньої повної інтеграції України до всіх європейських і євроатлантичних структур.
Для безпеки України важливо, щоб у цій угоді Північноатлантичний альянс однозначно визнав незалежність, територіальну цілісність і непорушність кордонів України. Зрозуміло, що тих гарантій безпеки, що поширюються на країни-члени альянсу, Україні НАТО не надасть. Проте угода могла би передбачати, що в разі зовнішньої агресії проти України країни-члени НАТО мусили б ужити певних політико-дипломатичних заходів й економічних санкцій проти агресора. Крім того, зважаючи на внесок України в ядерне роззброєння, угода могла би містити окреме положення про безпосередню військову допомогу Україні, якщо проти неї буде застосовано ядерну зброю.
Угода має закласти практичний механізм не тільки регулярних консультацій, а й можливих спільних ухвал із політичних питань і питань безпеки, що безпосередньо стосуються України. Крім того, варто обумовити взаємний обмін військовими місіями, широку військову та військово-технічну співпрацю, а також допомогу НАТО в реформуванні українських збройних сил.
З погляду майбутнього повноцінного входження України до Європи в угоді необхідно насамперед чітко зафіксувати, що після вступу до НАТО перших нових членів двері до альянсу лишатимуться відчиненими для інших країн, у тім числі й України, в разі їхнього бажання й виконання ними вступних умов. Було б також добре, якби угода містила визнання країнами-членами НАТО того, що Україна є потенційно повноправним учасником процесу загальноєвропейської інтеграції, і фіксувала підтримку альянсом бажання України інтегруватися в європейські та євроатлантичні структури.
Україна має дістати за угодою не менше практичних переваг, ніж їх отримають від НАТО в межах поглибленого "Партнерства заради миру" інші країни Центрально-Східної Європи, котрі зголосилися до членства, але не потраплять до першої хвилі розширення. Водночас особливе партнерство України з НАТО повинно відбити стратегічне значення України для європейської безпеки й ту роль, що її Україна відіграла у процесах ядерного роззброєння й нерозповсюдження та контролю над озброєннями. НАТО, зокрема, має виявити особливу увагу до інтересів України, пов`язаних з переглядом договору про звичайні озброєння в Європі, передусім із переглядом його південних флангових обмежень.
Якщо офіційному Києву вдасться домогтися бажаного й довести реалізацію своєї ідеї до логічного кінця, то майбутнє підписання угоди про особливе партнерство Україна-НАТО стане важливою перемогою української дипломатії, особливо якщо згадати, що донедавна НАТО уникала навіть самого терміну "особливе партнерство" щодо своїх відносин з Україною. Угода вже позитивно вплинула на зовнішню безпеку України: самий процес кількамісячних переговорів і постійного діалогу, прикувавши до України увагу світової спільноти, сприяв дальшому утвердженню України у світі, визнанню її ролі в новій системі європейської безпеки, зміцненню її міжнародного авторитету.
На цьому перехідному етапі угода з НАТО відповідає національним інтересам України, хоча й не дає відповіді на запитання про майбутній статус України. У довгостроковій перспективі значення угоди залежатиме великою мірою від самої України. Насамперед ідеться про те, чи стане ця угода підтвердженням зовнішньополітичної визначеності України й вагомим кроком на шляху її інтеграції в усі європейські та євроатлантичні структури (а тому угоді буде відведено важливу, але тимчасову роль у забезпеченні інтересів України на перехідному етапі), чи вона назавжди закріпить особливий статус України між Росією та НАТО, який суттєво відрізнятиметься від статусу решти країн Центрально-Східної Європи. Останнє майже напевно призведе до регіональної ізольованості України та послабить її майбутню безпеку.
Отож, угода про особливе партнерство повинна не тільки зняти (чи принаймні зменшити) занепокоєння України можливим послабленням її безпеки, але й стати своєрідною гарантією її дальшої інтеграції до Європи. Саме в такій якості угода сприятиме зміцненню як безпеки України, так і системи загальноєвропейської безпеки.
