Проаналізувавши результат виборів-2007, можна дійти висновку: вони не лише не розв’язали наявної в країні проблеми, а, навпаки, поглибили їх. Тому що виборами їх і не розв’язати. На мій погляд, починати слід з громадської дискусії про актуальні проблеми, які існують сьогодні в Україні.
Для цього спочатку треба визначитися, яку країну ми будуємо і як ми визначаємо її місце в сучасному світі. А також зрозуміти, яку все-таки політичну систему ми хочемо: парламентсько-президентську чи президентсько-парламентську?
Якщо згадати світовий досвід, то, наприклад, в Іспанії політичні сили, що протистоять одна одній, у жовтні 1977 р. пактом Монклоа започатковували суспільне примирення. Таким чином, формально, але на загальнодержавному рівні відбулося офіційне примирення «республіканців» і «франкістів», які в 30-х роках вбивали одне одного. Чому ми не можемо досягти того ж у сучасній Україні?
Якщо ми дійсно хочемо досягти «єдності України», то почати треба з «політичної єдності». Політики мають перестати бачити у своїх опонентах ворогів, не ділити Україну за «кольоровою» ознакою, а робити все для її об’єднання й процвітання, саме для цього люди їх обирали. Новообрані депутати від НУ-НС, БЮТ, блоку Володимира Литвина та Компартії — це насамперед, наші колеги по парламенту, за якими, як і за нами — мільйони виборців.
Моя позиція насамперед як відповідального громадянина: Україні потрібна широка коаліція Партії регіонів і «Нашої України — Народної самооборони». І головна причина навіть не в тому, що Партія регіонів і НУ-НС — політичні сили з правою ліберальною орієнтацією. Річ у вирішенні найважливіших для країни задач, і цьому не повинні заважати передвиборна риторика й амбіції окремо взятих політиків.
Давайте поговоримо про стратегічне та пріоритетне завдання України, яке декларують усі без винятку політики — вступ до Євросоюзу. Я вважаю, що несистемність вітчизняної євроінтеграційної політики, дитячий «єврооптимізм» або відвертий європесимізм повинні залишитися в минулому. Потрібна абсолютно чітка й виразна політика.
А для цього потрібно правильно сформулювати питання. Чому в заявах відповідальних чиновників відчувається як мінімум дезорієнтація і розгубленість? Невже ейфорія 2004-го свого часу так охопила Президента та його команду, що вони апріорі розраховували на «дружнє ставлення» ЄС? Варто процитувати інтерв’ю Президента українській службі Бі-Бі-Сі 26 січня 2005-го: «Україна може подати заявку на членство в ЄС уже за декілька тижнів».
А реалії такі: Президент і його команда виявилися непідготовленими до переговорів з професійним і жорстким партнером. У цієї команди не було стратегії ЄС-Україна. Більше того, саме за Президента В. Ющенка ми отримали сигнали, яких не було за попередньої влади: «Україні варто утриматися від подання заявки на вступ до Євросоюзу, щоб уникнути відмови» — слова єврокомісара із зовнішніх зв’язків Беніти Ферреро-Вальднер (з травня 2005 р.).
Але все це вже історія. Сьогодні ні в Секретаріаті Президента, ні в Кабміні, ні в недіючому парламенті справа не йде далі демагогії й перманентних прогнозів.
Тому нам необхідно:
а) вивчити правила «євроінтеграційної гри»;
б) звірити наші стратегічні цілі з тим, чого хоче ЄС;
в) оцінити ефективність наших методів.
Хочу посперечатися з досить поширеною думкою, що нібито стан економіки є визначальним у вступі до ЄС. Це «квазіаргумент», яким пояснюють передчасність подання заявки про вступ до ЄС.
У Договорі про запровадження конституції для Європи, який має замінити Договір про ЄС, сказано: «ЄС відкритий європейським державам, що поважають його цінності». А саме: повагу до людської гідності, свободу, демократію, рівність, верховенство права, дотримання прав людини, особливо тих, хто належить до меншин. Про економіку жодного слова!
Тобто або у нас не вистачає політичної волі і фахівців, які б пояснювали керівництву держави, що для початку переговорів досить першого Копенгагенського критерію, або наша держава не гарантує основних громадянських прав, і тому не подає заявку до ЄС.
Перебуваючи в перманентських політконфліктах, держоргани просто не встигають це розуміти. Нам треба якомога швидше адаптувати наше законодавство до «єесівського», тобто збірки документів, розроблених Радою Європи, ОБСЄ та Євросоюзом.
Парламент схвалив лише близько тридцяти з них. Якщо у попередні роки парламент давав згоду в середньому на чотири угоди щороку, то за таких темпів на решту 143 угоди знадобиться 35 років! До того ж, українські закони «пістрявіють» помилками й часто суперечать самі собі. У Євросоюзі надають особливого значення якості правових актів. Рада ЄС прийняла чіткі вимоги до них: вони зрозумілі, оптимальні за обсягом, недвозначні, без надмірних скорочень, без незрозумілих посилань на інші тексти. Українським законодавцям слід навчитися писати закони по-європейському.
На думку експертів, для входження в правове поле ЄС Україні потрібні нові нормативно-правові акти або внесення змін в майже чотири тисячі вже ухвалених законів. Фактично це створення принципово нового законодавства. Чому в жодній доповіді вищих державних осіб немає жодного прикладу повної імплементації ратифікованих конвенцій у національне законодавство? Інтеграція України в правове поле ЄС потребує адаптації близько 80% єврозаконодавства. Гармонізація українського законодавства з європейським правом — це, на жаль, рівень декларацій і побажань. На сьогоднішній день ухвалено дуже мало правових актів, що відповідають вимогам ЄС, регулюють, наприклад, підприємницьку діяльність і інвестиції, поточні платежі i капітал, конкуренцію й захист прав власності. Про це «волають» юристи, експерти у справах ЄС, але їх не чують. На жаль, це не проблеми зі слухом, це проблеми з розумінням. І ми дивуємося, що в Європі Україну всерйоз не сприймають, а лише ввічливо усміхаються заявам про наші європрагнення.
Але не драматизуватимемо ситуацію. Не все так складно, як може здатися на перший погляд, просто треба професійно підійти до цього питання й доручити його вирішення фахівцям.
Для країн Центральної Європи та Балтії першим кроком у напрямку ЄС було беззастережне прийняття вимог викладеного в так званій «Білій Книзі ЄС» (сукупність цінностей і досягнень Європи, які не дискутуються, не є предметом обговорення або переговорів з ЄС).
На наступному етапі ЄС і держави-кандидати дійшли згоди щодо відповідності національних законодавств країн-кандидатів acquis communautaire. Потім країни-кандидати буквально «виторгувували» у ЄС перехідні періоди для імплементації зауважень ЄС до національних законодавств. Чому так не чинить Україна?
Ось завдання на 5—6 років у європейському напрямку нашої країни.
1. Вступити до СОТ. Умови дискутуються, але сама тема, здається, вже не є предметом гострих політичних дискусій і не викликає сумнівів у більшості громадян. Чимало майбутніх депутатів, вважаючи пріоритетом вступ України до СОТ, «за» досягнення оптимального балансу інтересів вітчизняного товаровиробника й необхідності нашої країни у вільній торгівлі. Адже після того, як Україна почне жити за правилами СОТ, ми не повинні допустити, щоб «лягли», наприклад, вітчизняні легка й харчова промисловість. Що можливо, враховуючи експансію, наприклад, китайських товарів. Після вступу до СОТ ми — частина світового ринку. Давайте не забувати цього.
2. Укласти з ЄС Угоду про зону вільної торгівлі, із зазначенням конкретних граничних термінів її створення, що відкриє європерспективу України.
3. Досягти відповідності України першому копенгагенському критерію, тобто переконати європейців, що ми поважаємо цінності ЄС.
4. Подати офіційну заявку про вступ до ЄС.
5. Отримати від ЄС офіційний статус країни-кандидата.
Слід пам’ятати, що ЄС не створює зону вільної торгівлі з країною, що не є членом СОТ. Наш вступ до СОТ — обов’язкова умова інтеграції до ЄС.
Парламенту й Кабміну слід опрацювати правову базу регіональних чинників зовнішньоекономічної діяльності щодо форм інтеграції українських ринків і капіталів в економічний простір ЄС.
Українська політеліта має пам’ятати, що вона інтегрується в ЄС разом зі своїм народом. Усі інтеграційні й законодавчі кроки, за допомогою ЗМІ, держава зобов’язана йому пояснювати. Адже громадськість, по суті, не знає змісту євроконвенцій із захисту громадянських прав.
Наша юридична практика доводить: неможливо забезпечувати громадянські права, які невідомі або не оприлюднені для громадськості. Видання журналу «Європейський бюлетень» або проведення раз на рік Дня Європи — явно недостатньо. Роз’яснювальна робота щодо нашої європейської політики є незадовільною через її неузгодженість у середовищі представників органів влади. Якщо це не зміниться, то ситуацією скористаються політики-дилетанти, які маніпулюватимуть непоінформованим пересічним українцем. Залишаться демагогія, популізм, заяви на мітингах і як результат закріплення України в «чорному списку» ЄС.
Чи можливо досягнути реальних успіхів у євроінтеграції? Так, якщо законодавці не заважатимуть один одному проводити проєвропейські закони. Законодавці можуть і мають працювати разом, якщо хоча б частково їхні цілі збігаються. Наприклад, щодо ЄС. Я не бачу істотних розбіжностей між позиціями Партії регіонів і НУ-НС у цьому питанні. Це один з аргументів на користь можливої «широкої» коаліції.
У нас полюбляють посилання на міжнародний досвід. Найвідоміший приклад — з недалекого минулого Німеччини. Що об’єднало 2005-го дві партії з малосумісною соціальною й політичною орієнтацією — ХДС-ХСС і СДПГ? Спочатку після оприлюднення результату виборів відбулися переговори партійних лідерів — ХДС-ХСС (Ангела Меркель ) і СДПГ (Франц Мюнтеферінг). Ще близько двох тижнів тривав пошук другорядних компромісів. Результат — ХДС-ХСС «отримав», зокрема, Міністерство внутрішніх справ, СДПГ поміж іншого — посаду віце-канцлера. Питання: чому в Україні вже навіть діти знають про «коаліціаду», а в Німеччині ніхто не говорить про «канцлеріаду»? Німецькі політики зрозуміли, що знайдений варіант влади — без альтернативний. ХДС-ХСС набрала 35,2%, СДПГ — 34,3%. Пригадаємо ще один приклад «широкої коаліції» в Німеччині. Коаліція ХДС-ХСС і СДПГ була в 1966— 1969 рр., при канцлері Курті Кізінгері. Урок з німецької ситуації для України очевидний: амбіції окремих політиків у певний момент мають стати другорядними. Німцям теж було складно вес ти переговори через істотні розбіжності політичних програм, але вони змогли домовитися! Тому ми за «широку» коаліцію, вважаючи її в нинішніх умовах єдиною оптимальною. Ми не за коаліцію задля коаліції, а за «широку» коаліцію під конкретні цілі, зокрема, для євроінтеграції. Слово — за нашими опонентами, і, можливо, союзниками. Тепер їхня черга наводити аргументи.
