Після прощання, яке тривало майже добу, після панахиди й відспівування в Храмі Христа Спасителя, куди попрощатися з Єльциним пришли понад 25 тисяч росіян, труна з тілом першого президента Росії під дзвін дзвонів вирушила на Новодівиче кладовище. Кортеж очолювала машина супроводу, за якою рухався катафалк, оточений почесним ескортом мотоциклістів. Позаду колони їхали машини з рідними й близькими Бориса Єльцина, а також автобуси з керівництвом РФ і представниками зарубіжних країн.
Така церемонія відбулася вперше за 113 років. Остання церемонія, яка проходила подібним чином, — це поховання Олександра III. А востаннє державні похорони Росія бачила в 1985 році: 13 березня 1985 року ховали генерального секретаря КПРС Костянтина Черненка.
Як розповів в інтерв'ю «Эхо Москвы» державний герольдмейстер Росії Георгій Вілінбахов, «похорони Бориса Миколайовича Єльцина певною мірою безпрецедентні. Не тільки тому, що ми ховали першого президента нашої країни, але вперше після революції в церемонію поховання включені в повному об'ємі всі елементи православного обряду». «І те, що труна з тілом Бориса Миколайовича знаходиться в Храмі Христа Спасителя, і те, що весь цей час проходять відповідні церковні служби, — це те, що раніше в радянські часи ніколи не включалося в офіційний протокол похоронів глави держави чи осіб, які займали високі державні посади», — зазначив академік Вілінбахов.
Єльцина поховали з усіма воїнськими почестями як колишнього верховного головнокомандуючого, зокрема, транспортування на лафеті й салютування. На кладовищі прозвучав триразовий рушничний залп, а потім — гімн Росії. Але оскільки Борис Єльцин помер, будучи вже екс- президентом, то в церемонії похоронів не були задіяні знаки глави держави — президентський штандарт і прапор.
Біля Новодівичого кладовища зібралося кілька тисяч осіб. Низка людей розтягнулася більш ніж на півкілометра. Більшість із них принесла з собою квіти. Але на самому кладовищі було близько 100 осіб — близькі родичі й друзі. Траурних промов не було. Після церемонії похоронів у Кремлі відбулися поминки й траурний прийом.
Від України в останню дорогу Бориса Єльцина проводжали прем'єр Віктор Янукович і екс-президенти Леонід Кравчук і Леонід Кучма. Останній назвав себе «соратником і однодумцем» Бориса Єльцина. Президент України Віктор Ющенко обмежився тільки тим, що залишив запис у книзі співчуття в Посольстві Російської Федерації.
На думку деяких політологів, відсутність Президента України на похоронах Єльцина — помилка. «Вважаю, Ющенко повинен був провести в останню дорогу людину, інститут імені якої він колись очолював», — сказав «Дню» Кость Бондаренко. Тієї ж думки Олесь Доній: «Ми ніколи не повинні забувати, що все-таки незалежність України була освячена в Біловезькій пущі, що Росія мирним шляхом дала згоду на нашу незалежність, і за це ми повинні бути вдячні Єльцину».
Проте політолог Вадим Карасьов вважає, що цілком достатньо було присутності прем'єр-міністра. «Діяльність Ющенка-президента не співпала з діяльністю Єльцина, а тим більше, вони не були особистими друзями. Це різні політичні покоління. Так що я не бачу необхідності поїздки Ющенка в Москву, досить прем'єр-міністра. Тим більше, що Янукович використовує цей візит для якихось конфіденційних переговорів із російським керівництвом».
Із Москви Віктор Янукович відразу ж відправився вирішувати насущні державні справи в Узбекистан.
Смерть Бориса Миколайовича — остання подія, пов'язана з ним. І, як усе в житті Єльцина, це — політика. Смерть Єльцина дає останній політичний урок Росії — урок політичного такту, поваги до пам'яті свого президента.
Єльцин дав можливість Горбачову — якого він, м'яко кажучи, терпіти не міг, — вести життя, гідне колишнього президента. Горбачов виступав, він залишався політиком. Це був принципово новий і важливий для Росії момент — із відходом глави держави не тільки не закінчується його фізичне життя, але не закінчується й суспільна, політична активність. Дуже важливий урок.
Тихо живучи у відставці у своєму маєтку, Єльцин дав (мимоволі) ще два важливі уроки.
По-перше, урок політичного такту. Він не миготів, не виступав зі статтями, коментарями — авіаносці не плавають у річці. Пішов так пішов.
По-друге, урок безпеки. Відомо, як багато хто в російському суспільстві ненавидів (і сьогодні ненавидить) Єльцина. Навіть смерть не примирила його ворогів. «Вони любити вміють тільки мертвих» — ні, це не про всіх. І мертвим мстять, і покійного норовлять брикнути — «нехай осляче копито знає».
Путін зробив вірний крок, гарантувавши безпеку Єльцину — це дає спокій майбутнім президентам. Але спокійне, безпечне, гідне життя Єльцина — це прецедент. Путін зробив вірний крок, гарантувавши безпеку Єльцину — це дає спокій майбутнім президентам, не страшно випускати поручні влади. Президент Росії нікуди не виїжджає з Росії. Люблять його в рідній країні чи ні — але йому гарантоване на батьківщині людське, гідне, шанобливе життя.
Дрібниця? Однак для президента це далеко не «дрібниця»! А значить, це й політично зовсім не «дрібниця» або така «дрібниця», яка важливіша за десяток писаних законів... Так, своєю тихою пенсією Єльцин — мимоволі — також працював на стабільність, на можливість безболісної зміни влади, зміни першої особи.
Нарешті, останній урок. Смерть Єльцина. Останні почесті непопулярному президенту. Начебто очевидний, але незвичний для Росії ритуал гідного ставлення до пам'яті президента — не створення культу (Ленін), не забуття (Хрущов). Спокійне, відкрите ставлення, коли президента можна й критикувати, але не впадати в раж, у крикливство, оберігати його гідність, а значить, і національну гідність своєї країни, свою гідність, зрештою.
Це тільки одні з багатьох уроків, які Єльцин дав за життя. Зрозуміло, що уроки далеко не головні. Але інші, політичні уроки 1991 — 99 років, із тієї ж серії.
У Росії не було досвіду політичної свободи. Не було такого досвіду і в Єльцина — секретар обкому, потім два роки бунтар, яку політичну культуру демократії, «стабільну свободу» він міг знати?!
Культурі свободи Єльцин вчився на ходу.
Багато пишуть і ще напишуть про його ставлення до свободи ЗМІ. Відомо, що в 1990-ті з цією свободою було далеко не все гаразд: олігархічні війни, інформаційний шантаж і т.д. — все це мало стосувалося ідеалів свободи й незалежності ЗМІ (проте ідеали тому й ідеали, що в повному об'ємі ніде не реалізовуються напевно). Проте в тій частині, в якій це залежало від Єльцина, незалежність ЗМІ була гарантована. «Прощав» він і критику — далеко не таку уже «лялькову» — на свою адресу. Хоча навряд чи отримував від неї великий кайф.
Набагато складнішим було його ставлення до власне політичної свободи. Єльцин розумів, що його місія — звільнення Росії. І старався щосили відповідати своїй історичній ролі. Разом із тим все його життя, всі звички радянського начальника прямо суперечили такій поведінці. Крім того, постійно виникала проблема політичної доцільності, тактики, просто виживання «тут і тепер».
Так чи інакше, але Єльцину потрібно було «подавити заколот» у 1993-му. Можна було тонше й розумніше вистроїти відносини з ВР, але коли вже дійшло до кризи, то вибору не було. Точніше, вибір був простий: або він подавить силою — або його.
Далі. Єльцину потрібно було убезпечити себе (і країну!) від повторення таких ситуацій — так з'явилася конституція, що давала президенту величезні повноваження. Нарешті, в Єльцина залишилася особиста огида до парламенту, яку він так і не зміг подолати.
Все це незборимо тягнуло Єльцина на звичні, такі прості й зручні рейки «царя Бориса». Тим більше, що туди ж завжди штовхає свита — заради власного збереження й збагачення.
Тільки враховуючи цей контекст, ми можемо зрозуміти, які зусилля робив Єльцин, щоб зберегти острівці свободи, не зісковзнути в авторитарність, зберегти, можливо, найцінніше — вільний стиль. Його не боялися публічно лаяти в Думі. Його критикували й міністри, зрозуміло, після того, як переставали бути міністрами. Відносно вільно (а то й з перебільшеннями) обговорювали його «Сім'ю» і просто його сім'ю. Єльцин, не можна сказати, щоб всю цю вільність «заохочував», але фактично, звичайно ж, заохочував — у тому значенні, що не давив. А вже давити й роздавити в його становищі було досить просто.
Прописані в законі й конституції демократичні норми — з одного боку. Вільний, точніше, не заляканий стиль щодо Єльцина — з іншого боку. Здавалося б, що ж ще потрібно для демократії? Але справжньої політичної свободи, звичайно ж, все одно не було. Не було прозорості влади, майже не було механізмів реального впливу суспільства (парламент, ЗМІ) на владу. І все-таки певний «броунівський рух свободи» був. У Москві.
«У глибині російських руд» свободою, зрозуміло, майже не пахло. Колишні секретарі обкомів, що очолювали майже всі краї та області, не відтворювали стиль Єльцина — вони трохи припорошили демократичною пудрою свої грубі зморшки радянських начальників, але, зрозуміло, ніякої реальної вільності не допускали.
Льодяна брила тільки по краєчку трохи підтанула — але в основі зберігся старий адміністративний моноліт, що йде навіть не від радянської влади, а з глибини віків... Тут Єльцин був безсилий. Так навряд чи в нього навіть було бажання всерйоз довбати цей лід — «завзятість» не входила в список доброчесностей «царя Бориса». Як з очей, так із думки. А провінція якраз на очі йому не дуже потрапляла.
Що ж заважало Єльцину перерости з бунтівника й «доброго царя» в по-справжньому вільного сучасного політика, який твердо й послідовно будує демократичне суспільство?
Заважало почуття Історії й зв'язок із народом. Цим Єльцин був сильний — він, як то кажуть, «не відривався від народу». Йдеться, зрозуміло, не про побутові зручності і звички, а про психологію, про цінності, політичну культуру.
Борис Миколайович чудово відчував, «де закінчується мистецтво й дихає Грунт і Доля». Єльцин не йшов проти російської Історії. Він рухався вздовж її силових ліній — у той момент, коли суспільство рвонулося до Свободи, він звільнив суспільство, настільки, наскільки воно могло звільнитися, наскільки воно було внутрішньо вільним. І він сам був внутрішньо вільний тією самою мірою — не більше, але й не менше.
Тому він, на відміну від дисидентів, «зайвих людей», ідеалістів свободи, користувався підтримкою Росії. І зміг багато що для неї зробити.
Це в Історії й залишиться поруч з ім'ям Бориса Миколайовича.
