Учора у Львові для учнів однієї з гімназій провели урок пам’яті «Перша радянська окупація Західної України (1939—1941 рр.)», повідомляє сайт «Майдан-ІНФОРМ». Організатори заняття — Західно-Український центр історичних досліджень, управління культури Львівської міської ради та Меморіальний музей жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» — показали молоді документальну стрічку «Золотий вересень», в основу якої лягли спогади очевидців подій, представників українського, польського, єврейського народів, які тоді проживали в Галичині. Окрім цього, перед учнями виступив і голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих Петро Франко. За словами директора Меморіального музею жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Тараса Чолія, подібні уроки будуть проведені у кожній школі міста. «Учні із захопленням беруть участь в наших уроках, адже вони мають змогу доторкнутися до «живої» історії, почути розповіді та поспілкуватися з очевидцями подій», — говорить пан Тарас.
КОМЕНТАР
Леонід ЗАШКІЛЬНЯК, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка:
— Я думаю, що насамперед ці події мають бути відображеними у шкільних підручниках, тому що в нас у країні функціонує багато стереотипів, становлених у попередні часи, в яких говориться про «золотий вересень», про возз’єднання українських земель та інші подібні речі пропагандистського плану. Щодо обговорення цієї події у шкільному середовищі, то я не думаю, що це є привід для якихось відзначень чи урочистостей. Це, швидше, має бути розмова в межах шкільного уроку про ці події, які не є для нас такими веселими й радісними. Я думаю, що такі події треба подавати з різних точок зору: може бути російська, польська, німецька, наприклад, точка зору, але мусить бути й українська. Вивчати цей період потрібно безперечно, бо інакше як розказувати про те, що сталося у 1939-му році перед початком Другої світової війни?
ДОВIДКА «Дня»
Документальна стрічка «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939—1941 років» режисера Тараса Химича створена на замовлення Західноукраїнського центру історичних досліджень. У радянські часи вересень 1939 року було прийнято називати «золотим». Радянські історики мотивували це тим, що саме тоді дві частини України було об’єднано одним кордоном. Проте про ціну цього об’єднання точаться гострі дискусії. 17 вересня 1939 року багатомільйонна Червона армія за наказом наркома оборони Ворошилова розпочала так званий Визвольний похід. За десять днів Західна Україна і Західна Білорусія були окуповані радянськими військами, після чого було прийнято рішення про перехід українських земель від Польщі до СРСР у Львові. Це було виконання таємних домовленостей між Радянським Союзом і Німеччиною в межах пакту Молотова — Ріббентропа. Як відомо, воєнні дії спричини мільйонні жертви як серед військових, так і серед мирного населення, а багатонаціональне населення Галичини, особливо українці, поляки і євреї, які складали більшість, дуже болісно сприйняло насильницьку «радянізацію».
Як писав в «Дні» історик Станіслав Кульчицький, «радянізація» Західної України мала дві сторони. Перша з них святкова: підвищення життєвого рівня населення, ліквідація безробіття, наділення селян землею. Заявки підприємств у устаткуванні негайно задовольнялися промисловими центрами східних областей. Майже півмільйона безземельних і малоземельних селян одержали у користування понад мільйон гектарів поміщицької землі, десятки тисяч коней і корів та інше майно. 40 тисяч корів селяни закупили в колгоспах східних областей на позички з державного бюджету. Саме всі ці заходи радянської влада широко висвітлювалися засобами масової інформації, аби закріпилася легенда про «золотий вересень».
Та була й інша, тіньова сторона «радянізації». Керівники СРСР прийняли рішення видалити з краю усіх осіб небажаного соціального походження, національності й умонастрою. Добре натреновані чекісти виконали відповідально завдання.
Статистика репресій незабаром стала широко відомою. 22 червня 1941 року радянський і польський народи опинилися по один бік барикад. Москва відновила дипломатичні відносини з польським урядом в еміграції і тепло вітала польського посла С. Кота. Той попросив списки усіх депортованих польських громадян безвідносно до їх національності, а потім почав їздити по місцях заслання. Заступник наркома закордонних справ Вишинський повідомив, що кількість депортованих, становила в 1941 році 338 тисяч чоловік. Методом суцільного опитування жертв депортації співробітники С. Кота, а потім польські історики, які йшли по їхніх слідах, встановили більш реальну цифру — понад мільйон чоловік.
