27 січня 1944 року жителі великого й славетного міста на Неві нарешті почули по радіо заповітні слова, що на них вони чекали 900 страшних днів і ночей ворожої облоги (якщо рахувати з 7 вересня 1941 року, коли гітлерівські війська вийшли до передмість другої столиці Росії): «Блокаду знято. Ленінград вільний!». І, звичайно, живі згадували своїх загиблих друзів й рідних.
Ціна цієї перемоги є такою колосальною, що її дуже важко осягнути нам, сьогоднішнім. Важко осягнути, як люди знаходили в собі сили вистояти, не коритись ворогові (передовсім — духовно!) за жахливих умов голодної й смертельно холодної першої блокадної зими 1941/1942 років — так, важко, якщо тільки вважати високі слова «патріотизм», «любов до Вітчизни» порожнім звуком, віддаючи перевагу лише одному — «індивідуальним цінностям», простіше кажучи, необмеженому егоїзму. За найскромнішими підрахунками, лише оця люта голодна, морозна зима 1942 року забрала життя 40% ленінградців (реальна цифра, є, вочевидь, більшою). Ми рішуче засудили заідеологізовані міфи тоталітарної доби; але неприпустимим цинізмом було б оголошення міфом героїзму ленінградців, які, може, інтуїтивно відчували, що Гітлер, у разі здобуття міста, наказав раз і назавжди знищити його й саму пам’ять про Ленінград, створивши на його місці гігантське штучне озеро (цей факт підтверджується оприлюдненими свого часу секретними нацистськими документами). Не міфом, а страшною правдою є щоденник 13-річної ленінградської дівчини Тані Савічевої — це, власне, невеличкі аркушики паперу, де в хронологічному порядку розповідається про жахливу «страту голодом», а потім — приголомшливий епілог: «Мама умерла... (дата). Тетя умерла... (дата). Сестренка умерла... (дата). Савичевы умерли. Умерли все. Осталась одна Таня» (Таня Савічева теж незабаром померла від голоду й виснаження. Узагалі, за вражаючею силою у світовій антифашистській літературі цей щоденник, оригінал якого зберігається на Піскарьовському меморіальному кладовищі в Санкт-Петербурзі, можна порівняти хіба що з «Щоденником» Анни Франк, єврейської дівчини, замученої нацистами).
Отже, і героїзм, і патріотична боротьба із загарбником не на життя, а на смерть (і це попри неймовірні помилки радянського вищого командування, попри те, що Сталін, за деякими спогадами, вагався певний час: а чи не віддати це місто німцям «зі стратегічних міркувань», — втім, ця ідея була швидко відкинута) — все це висока і свята правда. Але не вся правда! Правдою є й те, що формальний керівник ленінградської парторганізації Андрій Жданов, виявившись ганебним боягузом, гніву Сталіна побоювався значно більше, ніж безславної поразки, пиячив й влаштовував «бенкети» під час жахливого голоду (оці «риси керівника» є характерними для представників тоталітарної системи!). Правдою є те, що один із реальних керівників оборони Ленінграда, другий секретар міськкому партії Олексій Кузнєцов, постать яскрава й талановита (він відправив сім’ю з блокадного міста восени 1941 року в Челябінськ, але залишив із собою чотирирічного сина, аби показати ленінградцям: місто буде захищатися, не капітулює; саме йому розгублений Сталін писав записки: «Алексей, держись, Родина тебя не забудет!»), — оцей Кузнєцов згодом був закатований у сталінських катівнях в році 1949-му: його страшно били, зламали хребет, потім за сфабрикованим звинуваченням розстріляли...
Отака складна й неймовірно багатогранна правда історії. Нам, українцям, не можна бути байдужими до історії Ленінграда — Санкт-Петербурга. І тому, що Петро І будував свою імперську столицю буквально на кістках українців («День» не раз писав про це; згадаємо, як в Шевченковій поемі «Сон» нащадки замучених у петербурзьких болотах десятків тисяч козаків шлють прокляття людоїду-царю). І тому, що Петербург — це місто, де побачило світ перше видання «Кобзаря» — взагалі, тема «роль українців у петербурзькій імперській культурі» є обширною й неозорою).
Є ще один — ймовірно, найважливіший аспект проблеми. Зараз доведено, що Голодомор 1932—1933 років був свідомим і добре спланованим злочином Сталіна та його сатрапів. Але порівняймо: і Гітлер, як свідчать документи, відчувши, що взяти Ленінград «з ходу» не вдається, вирішив знищити ленінградців голодом, заблокувавши всі життєві артерії постачання міста (повною мірою йому це не вдалося, на щастя, зробити). Оці дві людські трагедії глобального Голоду — обидві заздалегідь продумані, чудово організовані двома тиранами — волають до совісті людства: подібне не повинно повторитися. Ніколи й ніде. Пам’ять про це потрібна живим.
