Люди добрі, коли там, де треба, вас нема, то — нас нема!
Нова книжка Євгена Сверстюка, яка щойно побачила світ у луцькому видавництві «Терен», відкривається текстом із промовистою назвою «Панове, де ваші шпаги?!». Не менш промовиста й назва самої книжки — «Не мир, а меч». Це суворе євангельське гасло відповідає основному сенсу, моральному надзавданню Сверстюкової філософсько-публіцистичної есеїстики, віддзеркалює його етичне кредо, спрямоване проти примітивізації християнського морального максималізму на створення атмосфери моральної відповідальності як самозахисного механізму, без якого неможливе гідне утвердження людини, громадянського суспільства, країни. «Не примирення з байдужими й лукавими, а меч, який обстоює мораль і честь» («Про релігію і мораль») проти «етичного мінімалізму», «морального плюралізму, де губиться всяка межа».
Одвічні моральні цінності автор сприймає як аргумент своєї життєвої стратегії. У світлі сьогоднішнього скепсису й релятивізму, «всезнання» й вседозволеності, полегшених критеріїв і споживацьких стандартів це подекуди сприймається як щось застаріле, «неформат». Проте Сверстюк усім своїм життям засвідчив твердість і рятівну силу цих позицій «шукання сенсу і сенсу шукань». Адже брак вистражданих цінностей, постійних інтелектуальних і моральних зусиль породжує безвідповідальність і яловість, веде до виродження людини. «Ні, таки зовсім не химера — правда, совість і ті чесноти, на яких досі тримався світ...».
В уявленні сучасного українського загалу склався чіткий і сталий «імідж» Сверстюка, тембр його голосу завжди впізнаваний. Нікого не дивує його блискавична реакція на кожне неподобство, відхилення від усіх і всіляких етичних норм, небажання й нездатність промовчати — натомість вічна готовність розставити належні моральні акценти. Реакція на рівні рефлексу. Рефлексу людської гідності. Це modus vivendi, спосіб мислення й почування. Сверстюкове «не можу мовчати».
Ці невеличкі за обсягом самобутні «спроби» (так А. Перепадя переклав назву славнозвісних есеїв Монтеня) дуже важливі як індикатор нашого ідеологічного й морального клімату. Волання «на розпуттях велелюдних», яке, незважаючи ні на що, завжди буває зрештою почутим.
Тематика Сверстюкових «спроб» — це діагностика нашого пострадянського, постгеноцидного соціуму. Гримаси посткомуністичної реальності, живучість колишніх ідолів і міфів. Нацизм і сталінізм як різновиди тоталітаризму — ідея, що останнім часом дедалі впевненіше проникає у свідомість загалу, а для Сверстюка є незаперечною й органічною: іще хлопчиком він писав на стінах своєї хати на Волині «Смерть Гітлеру і Сталіну» («А соціалізм процвітає», «Напівправда з Нюрнберзького процесу», «Сто українців», «Тільки не смійтеся»). Сьогоднішня українська людина — продукт розпаду тоталітаризму, тому совєтську маску легко змінює на будь-яку іншу: «Спробуй застосуй до такої людини люстрацію — вона ж і буде її проводити» («Про ідіотизм духовний». Із виступу на форумі «Тоталітаризм»).
Гострі моментальні реакції на прикрі ідеологічні чи моральні «мутації» колишніх соратників («Хто є хто на службі народу»). На нову кон’юнктуру, коли «під виглядом плюралізму на нас насувається потік приблизності, поверховості, некоректності» («У боротьбі за істину»), фальш і підміну понять («Коли посуд нечистий»), гру амбіцій і нашу задавнену хворобу «однеодногожерства» («Скурвитись — дієслово неперехідне»), патологічне україножерство — явне й приховане («Шевченко під оптичним прицілом», «Д. Табачник на службі», «Свербіж геростратівський», «Духи печерні»). Недаремно геростратівські тексти а-ля Бузина порівнює із серійним убивством: «маніяк не полює на будь-що. Один — на невинність, інший — на святість, ще інший — на красу...».
Ключова тема Сверстюкових роздумів — національно-релігійна свідомість як фундамент культури. Високе філософське наближення до Бога — Дух, а не літера. Головне, вище за канони й ритуали, — примат духу, дорога до храму. Церква, вільна від «політикування у храмі», підвладна моральному імперативу. («Дух і віра в житті українців», «Приваба вершин і спокуса безодні», «Культурно-духовні основи незалежності», «Німб над Софією Київською»).
Обстоює справжні святощі — sacrum — всупереч домінуванню profanum, коли «митрополія порізнена і використана політикумом посткомунізму». Важко переоцінити значення в цій ситуації постійної трибуни Євгена Сверстюка — унікальної релігійно-культурологічної газети «Наша віра», яку вже протягом 20-ти років видає він із групою своїх однодумців. Більшість вміщених у книзі есеїв вперше побачили світ на її сторінках. Газета розрахована на інтелектуального читача з розвиненою духовною культурою, відданого традиційним українським цінностям і водночас інтегрованого в європейський культурний простір. Газета ця кричущо недооцінена в атмосфері нашої громадянської недорозвиненості й аморфності. Тільки в такій атмосфері міг лишитися безкарним брутальний напад на її редакцію 2005 року рейдерів у рясах зі своїми поплічниками, внаслідок чого співробітників газети на чолі з редактором було викинуто з приміщення, а згодом на снігу опинилися архів і бібліотека газети.
Сверстюк замислюється над шляхами людини ІІІ тисячоліття, її перспективами й пастками, які її підстерігають. Найважливіше в цій непередбачуваній розбурханій реальності — сповідувати примат духовного над матеріальним, не втратити сутність людини, яка «вічно тягнеться до Абсолюту» («З рюкзачком на порозі ІІІ тисячоліття», «На порозі тисячоліття»), відчуття високого неба над головою. Вічне Небо — як постійна точка опертя, хай і хистка та ненадійна для прагматика й матеріаліста. Певен: «Якщо ти не схопишся за небо, у тебе нічого немає». Як не згадати Стусове:
Хапайся за кручі,
як терен колючий,
Хапайся за небо,
як яблуні цвіт.
Вважає своїм обов’язком розповісти про людей, із якими звела його доля, передусім зі своєї шістдесятницької «щопти», і не тільки про них. Про Олексу Тихого, Надію Світличну, Миколу Руденка, про Василя Стуса, не боячись закидів у міфологізації та ідеалізації: «Хоробрим віддають честь!». Адже Стус «не просто текст, а особистість, що вибудувала себе до легенди». Адже «голос відповідальності в безвідповідальному світі — це сильніше за водневу бомбу» («Вакантне місце Андрія Сахарова»).
Дуже чутливий до престижу й культурного відлуння України у світі, активно реагує на всі прояви доброзичливого ставлення чи просто об?єктивної інтерпретації української реальності і української культури зарубіжними діячами. Серед таких «друзів істини», крім, безперечно, Джеймса Мейса, цього американського індіанця з українським серцем, — Роберт Конквест, Єжи Гедройц, Ален Безансон. Вітаючи видання українською мовою книги Алена Безансона «Лихо століття. Про комунізм, нацизм та унікальність Голокосту», твердив, що «ті стоїки — правдолюби ХХ віку — є для України людьми, які заслуговують у нас почесного громадянства», людьми, «гідними п’єдесталу».
Сверстюкові подекуди дорікають за непоступливість, негнучкість, за перебори критицизму і небажання зважати на кон’юнктуру, від якої, здається, нікуди не дінешся. Що ж, право на таку позицію він виборов усією своєю життєвою поставою, «нерозмінною гідністю особи». Та якщо брати його доробок, систему поглядів як цілісність, не можна не помітити, що максималізм у нього щасливо поєднується (особливо в останні роки) зі зваженістю. Принципово уникає примітивної перестановки знаків плюс і мінус, «одноклітинної» абсолютизації, зважає на історичний контекст. Це виразно простежується у ключових для Сверстюка оцінках та інтерпретаціях, передусім Довженка, Гоголя («Чому Шевченко не Гоголь»). Адже «в недоброму і легкому слові є зерна чортополоху».
Показовою є реакція на прикрі ідеологічні мутації людей значущих, типу Солженіцина. Не спішить сліпо йти за кон’юнктурою, беззастережно приєднатися до хули, навіть коли йдеться про однозначно неприйнятні висловлювання. Так, не квапиться брати за чисту монету сумнівні «нові» факти з біографії Солженіцина, відчуваючи в них «запах звичайної кагебістської калюжі, в якій порпається кореспондент» («Солженіцина атакують блощиці»).
Гостро й болісно сприймаючи відомий непристойний випад Йосипа Бродського проти незалежної України, разом із тим у спробах реанімувати той ганебний епізод початку 1990-х відчуває не менш неприпустимі ксенофобські акценти («Небесний коваль кує, а жаба й собі...» в газеті «Дзеркало тижня» 4.09.2008). Національні пріоритети без національної нетерпимості — його гасло.
Нова книга Євгена Сверстюка дуже характерна, питома для нього. Вміщені в ній тексти за проблематикою і стилістикою відповідають духові й провідному жанрові його творчості — самобутня філософсько-публіцистична есеїстика, наскрізь перейнята особистістю автора. Виплекана культурою й розкутістю думки, цілеспрямованістю й зосередженістю на важливих етичних постулатах і ключових проблемах національного буття, що живуть у його свідомості й підсвідомості, «неначе цвяшок, в серце вбитий» (Шевченко). Вроджене чуття слова, схильність до імпровізації, афористичність — це органіка його мислення. Серед складових Сверстюкової стилістики — потужний ліричний струмінь. В інформативно-аналітичний текст, у критико-філософський розмисел вростає лірична медитація, вірш у прозі. І тут же — виразна сатирична складова, нахил до сатиричного типажу й відповідної афористичності у критиці й публіцистиці. Полюбляє алюзії з щедринськими персонажами, а то й безпосереднє звернення до його сатиричних формул на підтримку й увиразнення своїх (недаремно в 1960-ті його в наших колах називали Салтиков-Сверстюк). Лірико-сатиричне мерехтіння гоголівських образів відчувається у його своєрідних інтелектуальних фейлетонах-«мораліті» з приводу абсурдних ідеологічних і моральних ситуацій, яких у нашій дійсності, на жаль, не бракує...
Віра, Надія, Любов... Гідність, чесність, жертовність, патріотизм... Забалакані, девальвовані, заглушені, а то й осміяні, вони пробиваються крізь товщу імітацій, а іноді яскравим спалахом осяюють картину наших етичних руйновищ. Сверстюк — із тих нечисленних, хто не втомлюється нагадувати про вищі цілі, вперто не бажаючи визнати свої зусилля сізіфовими.
«Євген щораз більше нагадував спортивного суддю, що самотньо стоїть біля снаряда для стрибків у висоту, — писав Мирослав Маринович у передмові до лекції Є. Сверстюка в Українському католицькому університеті «Приваба вершин і спокуса безодні» (2005 р.). — Планку було піднято так високо, що більшість спортсменів, охочих до слави переможців, потягнулися до снарядів із більш заземленими пропозиціями... До честі пана Євгена, його рука не тягнеться, щоб понизити планку. Схоже, що він очікує на того великого стрибуна, заради якого варто чекати».
Знайшов свою «нішу» в нашій сучасній культурній ситуації. Зі своїми функціями і завданнями, учительною тенденцією — суворою й негнучкою, моральним максималізмом, право на який здобуто життям. З невтомною готовністю відкрити людям духовне світло, з жадобою, скажу так, «проповідувати» загальнолюдські істини. З певністю своєї місії, хай і видається вона декому сьогодні «старомодною»...
З нарису «Моє покликання»:
«Я знаю, від чого та алергія на слова «честь», «правда», «обов’язок». Називають цю хворобу постмодернізмом, але те ж саме було і в попередні століття. На полі чести ніколи не людно...».
