Історія вчить нас пам’ятати її уроки, й вона ж змушує нас платити за безпам’ятність. Так, 2014 р. мав стати річницею двох подій. Першою подією був 1814 р., коли лідери провідних європейських держав створили систему, що дала Європі відносний мир (він переривався лише короткими війнами). Другою подією був 1914 р., коли європейський «концерт» розпався і Європа увійшла, того не помітивши, в найкривавішу війну у своїй тодішній історії. Ці річниці мали стати предметом історичних дискусій і суперечок про те, чому сталося те, що сталося. Але вийшло так, що ці річниці стали підтвердженням того, що лідери й політичні еліти так і не навчилися розуміти історію і засвоювати уроки з минулого.
Підтвердження цього — російська війна проти України й те, як на цю війну реагує світ. Анексувавши Крим і порушивши повоєнні кордони в Європі, а потім розпочавши військові дії на території України, Росія фактично зруйнувала не лише світовий порядок, що встановився після падіння СРСР, а й підірвала цілу систему міжнародних домовленостей, які довгий час скріплювали європейське поле: домовленості між Росією і Україною; Будапештський меморандум ядерних держав, що гарантує Україні територіальну цілісність у якості без’ядерного актора; Гельсінські угоди; ялтинсько-потсдамські домовленості, суттю яких було консенсусне розділення сфер впливу; нарешті, Вестфальську систему, яка робила акцент на суверенітеті держав. Не менш важливо те, що багато хто розуміє, що договірно-правове забезпечення світових правил гри зруйнувалося, але визнавати цього не хоче, бо доведеться починати реагувати на те, що відбувається. А от реагувати не хочеться й немає розуміння, як саме реагувати, не піддаючи загрозі свої інтереси.
Коли не хочеш реагувати на те, що відбувається, починаєш створювати міфи або змушуєш себе вірити в міфи, які тобі послужливо пропонують інші. Так, ця війна вже обросла вигаданими приводами, абсурдність яких очевидна; але багато хто їх використовує, бо ці «приводи» виправдовують їхню байдужість або інші, ще менш привабливі мотиви. Подивіться на найпопулярніші виправдання російської агресії, які пропонують російські пропагандисти і які незрідка використовуються на Заході. Ось найпопулярніший міф: Росія була «загнана в кут» і мусила реагувати на загрозу входження України до НАТО. Дозвольте: яке входження України до НАТО, якщо 2008 р. Захід уже відмовив Києву в такій перспективі; а саме НАТО останніми роками одряхліло настільки, що здавалося, альянс довго не протягне. Більше того, західні лідери, включаючи Обаму, останніми роками, здається, турбувалися лише про одне — як би не засмутити президента Путіна! А ось іще один міф: Росія не могла спокійно дивитися на українських націоналістів, які захопили владу в Києві! А чому тоді Кремль спокійно продовжує поглядати на російських націоналістів і навіть сам розігрує етнічну карту? І ще: Росія мала гарантувати федералізацію України, яка б забезпечила права російськомовних. Але ж Кремль знищив російський федералізм і його не хвилюють права російських громадян. Словом, суть цієї невитіюватої міфології зрозуміла й навіть якось незручно спостерігати, коли її відтворюють, здавалося б, недурні експерти.
Тим часом, починаєш усвідомлювати, що ця війна (втім як і багато інших) була запрограмована прагненням одних розв’язувати свої проблеми через звернення до сили; спробами інших не звертати уваги на перших; неготовністю третіх до захисту державних інтересів. Виникла сукупність чинників, які штовхали тих, хто готовий застосувати силу, до того, щоб вони її застосували або створювали для цього сприятливий грунт.
Поза сумнівом, зіграв свою роль той факт, що після завершення холодної війни й зникнення СРСР Захід втратив драйв і прагнення збереження своїх принципів, розслабився й увірував у кінець історії й безповоротність свого тріумфалізму. Світ увійшов у епоху постмодернізму, коли цінності перестали щось означати й настала епоха прагматизму й деідеологізації. Стирання граней між принципами знайшло своє віддзеркалення, зокрема, в тому, що авторитарна Росія стала членом Ради Європи й стала вчити ліберальні демократії, як розуміти демократію. Болото постмодернізму створило грунт для імітацій, політичних фейків, готовності забути про принципи в ім’я вигоди. Ця ситуація створила виняткові можливості не лише для виживання російського самодержавства, а й зростання його самовпевненості, агресивності, віри в «захід Європи» й прагнення заповнити виниклу нішу.
Епоха деідеологізації й втрати ціннісного виміру, «акомодації» до авторитаризму й допуск його представників у структури західного суспільства могла б тривати ще довго, якби Кремль не відчув потреби вийти з цього театру, повернувшись до традиційної для російського самодержавства форми виживання — «Фортеці в облозі». Мабуть, Російська влада відчула, що стан самозаспокоєння, інтеграції правлячої еліти в Захід, збереження особистих свобод громадян стає небезпечним і може призвести до втрати контролю над суспільством. Вихід москвичів на вулицю в 2011—2012 рр. став для Кремля тривожним сигналом. Путін негайно почав зусилля з переведення Російської системи у формат заборони західної цивілізації. Зауважу: це сталося до Майдану — впродовж 2012—2013 рр. На момент Майдану Кремль уже почав жити в парадигмі боротьби з ворогом. Українські події дали Кремлю можливість перейти у військовий режим і відкрито повернутися до мілітаризації як способу консолідації суспільства довкола влади, а також промацати здатність Заходу стримати нову російську агресивність. Двадцять років самозаспокоєння Заходу, його політики потурання кремлівському авторитаризму, нездатності ліберальних демократій сформулювати свою траєкторію й впоратися з власними проблемами створили для Кремля відмінне поле для експерименту.
Коротше, сталося поєднання кількох чинників, які створили можливість для російської агресії: втрата ліберальною цивілізацією свого нормативного змісту й здатності захищати свої принципи; поступове вичерпання мирних способів самозбереження Російського самодержавства; революція в Україні, що викликала громадянське протистояння в цій країні й ослаблення української держави.
У цій ситуації анексія Криму стала, мабуть, особистим рішенням Володимира Путіна, який, скориставшись слабкістю України, «кримнашизмом» підкріпив військово-патріотичну мобілізацію, до якої він був уже готовий і яку він почав би здійснювати в будь-якому разі. А тут такий привід! Тож ми маємо справу із суб’єктивним втіленням об’єктивної логіки російського самодержавства, причому на стадії його деградації й загнивання. Якщо хочете: Путін став персоніфікатором цієї логіки.
Анексія Криму потягнула за собою й інше, зокрема й війну на українському сході. Але давайте чітко скажемо: ця війна навряд чи була б можлива в разі жорсткої реакції Заходу й міжнародних інститутів на факт анексії Криму (розгляд українських подій у контексті потурання Заходу війні Росії з Грузією й анексії Москвою частини грузинської території також цілком виправданий). Нарешті, ця війна навряд чи була можлива, якби Захід не виявив повної розгубленості на першому етапі агресії й готовності розглядати її як «внутрішньоукраїнський конфлікт».
Сам факт того, що ця війна так і не визнана як така з боку міжнародних інститутів, робить її ще цинічнішою й важчою для завершення. Адже досі немає чіткого розуміння — де війна, а де мир. І саме перемир’я є лише формою продовження війни. Феномен такої неоголошеної й невизнаної війни сьогодні створює величезну й іще неусвідомлену світом загрозу для міжнародної стабільності та безпеки, ставши прецедентом змішення станів війни й миру.
Ми лише починаємо усвідомлювати можливі наслідки цієї війни для України, для Росії, для всієї системи світового порядку. Ми ще не цілком усвідомлюємо ці наслідки й ті тектонічні зрушення, які викличе ця війна. Адже ми ще не знаємо, як її остаточно завершити і як жити з тим, що стане її спадщиною. Поки можу лише сказати, що ця війна стала обгрунтуванням для переходу Росії до військово-патріотичної консолідації й мілітаристської парадигми виживання, що, можливо, означає перехід російського самодержавства в стадію агонії. У будь-якому разі Росія вже почала жити в іншому вимірі, відчуваючи кінець цілої епохи й тимчасовість нинішнього політичного устрою. Щоправда, поки не зрозуміло, що буде, коли самодержавство почне руйнуватися, і які сили й процеси ця подія викличе...
Війни завжди мають наслідки, багато яких починаєш усвідомлювати вже через роки після їх завершення.
