Більш демократичним вважається прийняття шляхом всенародного референдуму деяких законодавчих актів, і насамперед — Конституції, як це було з Конституцією П’ятої Республіки у Франції.
На практиці ж, частіше за все референдум є «підпорою», виправданням для дій політичної сили (особи або партії), що виступила ініціатором проведення референдуму. Така сила є завжди, незалежно від того, хто є формальним ініціатором проведення референдуму. Наприклад, у випадку з грудневим референдумом 1991 року, ініціатором була парламентська більшість і голова ВР Леонід Кравчук, які за допомогою референдуму:
1) підтвердили обраний ними курс на самостійність України (відтоді, всі спроби «старших братів» відновити контроль над Києвом відкидалися з посиланням на «волю народу»);
2) підтвердили своє право взагалі вибирати будь-який курс (опозиція змогла «повалити» режим Л. Кравчука лише через два роки).
Це добре розуміють всі політики, інакше загрози проведення референдуму щодо довіри гілкам влади не мали б такого успіху. За допомогою самих лише цих «стимулів» Адміністрації Президента вдалося «продавити» свого часу через ВР Конституційний договір, а потім і саму Конституцію.
Така ситуація можлива через те, що референдум передбачає безпосереднє розв’язання проблем народом, але фактично вони вирішуються громадською думкою. Поняття ж «народ» і «громадська» думка нетотожні. Більше цього, при проведенні референдуму мається на увазі не просто «народ» (тобто — сукупність громадян даної держави), а деякий орган, який завжди має рацію і є виразником істини в останній інстанції. Такого «народу», безперечно, не існує. Реально існує маса людей, загальна думка яких з якоїсь проблеми може не лише бути помилковою або просто некомпетентною, але й порівняно легко піддаватися управлінню.
Вся річ тут у тому, що громадська думка є одним зі станів масової свідомості, яка, своєю чергою, характеризується суперечністю, здатністю до швидких і не завжди «виправданих» змін під впливом найрізноманітніших чинників. Подібна свідомість дійсно має доволі малу, якщо можна так висловитися, «компетентність» і стійкість. Тому впливати на громадську думку не складно, що й демонструють політичні технології, що використовуються на виборах.
У принципі ж референдум являє собою не що інше, як один із варіантів вивчення, фіксації громадської думки. Причому, якщо говорити про останнє стосовно політики, то можна виділити три способи подібної фіксації: вибори, референдум, соціологічне опитування. Схарактеризуємо коротко їх особливості.
Технологія виборів як таких передбачає роботу «від» особистих якостей кандидатів або особливостей програм і діяльності партій. Якості, які примушують громадян голосувати за того чи іншого політика, партію, сильно змінюються й часто взагалі залишаються загадкою для дослідника. При тому, що майже завжди можна передбачити, як голосуватимуть виборці, далеко не завжди можна сказати, чому саме вони так проголосують.
Вплив на результати виборів зміни формулювань питань тут незначний. Хоча й передбачається, що кандидат може отримати більше або менше число голосів у залежності від місця, яке він займає в бюлетені.
Вельми характерна ситуація з реєстрацією за ухвалою суду на останніх виборах кандидатури О. Базилюка. Не вдаючись у юридичні тонкощі тієї ситуації, цілком можна передбачити, що, очевидно, в дію вступили політичні, технологічні моменти. Якби його не було зареєстровано, то перше місце у виборчому бюлетені зайняла б Н. Вітренко.
Результати соціологічних досліджень, навпаки, досить сильно залежать від характеру формулювань, що пов’язано як із самою технологією проведення опитувань, так і зі специфікою громадської думки. Німецький соціолог Елізабет Ноель-Нойман наводить як приклад результати одного з досліджень очолюваного нею Алленсбахського інституту демоскопії.
При запитанні: «Чи вважаєте ви, що на підприємстві всі робітники повинні бути членами профспілки?», відповіли: «Я проти, це особиста справа кожного» 20% респондентів, а при формулюванні: «Чи вважаєте ви, що на підприємстві всі робітники повинні бути членами профспілки, або кожний особисто повинен вирішувати, хоче він бути членом профспілки чи ні?» число таких відповідей зросло до 70%. Таким чином, змінивши формулювання питання, ми можемо не лише «змінити» громадську думку, але нерідко й «отримати» ті дані, які необхідні дослідникові або замовникові дослідження. Що, ще раз повторимо, широко використовується у виборчих технологіях.
Референдум є проміжним варіантом цих двох підходів, оскільки він об’єднує й орієнтацію на особистість (тобто політика, котрий виступає головним ініціатором проведення референдуму), і «гру» з формулюваннями запитань. Таким чином він об’єднує й вади обох цих підходів.
Приклад: референдум про прийняття Конституції П’ятої Республіки у Франції 1958 року. На запитання:«Чи потрібна Франції нова Конституція?», «так» відповіли 79,25%, «ні» — 20,75%. Опитування громадської думки показали, що серед тих, що голосували за нову Конституцію, 32% мали на увазі саме Конституцію, 26% — президента де Голля, ще 32% — те й інше разом, 10% — важко відповісти.
Або інший приклад: після березневого 1991 року референдуму про «збереження» Союзу група українських соціологів під керівництвом В.Л. Оссовського провела детальний аналіз реального стану громадської думки в республіці з даної проблеми. І виявила, що насправді те «славнозвісне» питання містило шість «підпитань», за кожним з яких думки населення України різко відрізнялися.
Таким чином, при проведенні референдуму думка населення не тільки з’ясовується, але й одночасно формується. Уникнути цього зовсім, в принципі, неможливо. Адже це — варіант опитування. А воно належить до методів вивчення безпосередніх фактів свідомості, в процесі якого думка завжди спочатку, в певній мірі, формується вже змістом поставленого запитання, а потім фіксується.
При проведенні референдуму громадська думка формується декількома «способами».
По-перше, формулюванням запитання. Звичайно таке формулювання спеціально орієнтоване на досягнення певного (позитивного) результату. Наприклад, в питання союзного референдуму 17 березня 1991 року було закладено, як вже зазначалося, максимальну кількість позитивних характеристик «оновленого Союзу», так, щоб не залишити виборцеві вибору відносно того, голосувати «за» чи «проти». Подібним чином було сформульовано й питання українського референдуму — там потрібно було підтримати вже прийнятий законодавчий акт.
І річ далеко не завше в навмисно технологічному формулюванні запитання. Адже на відміну від звичайного соціологічного опитування референдум виключає позицію «важко відповісти», отже, провокує певну частину населення говорити «так» чи «ні», до ладу не знаючи, про що йдеться. Наприклад, наше загальнонаціональне дослідження виявило, що на запитання про двопалатний парламент 38% опитаних було важко відповісти конкретно. Отже, прийшовши на референдум, вони, як мінімум, проголосують непродумано.
По-друге, впливом особистості ініціатора. Особистість, звичайно, повинна бути досить сильною. У грудні 1991 року на підтримку незалежності виступали по суті всі сильні політики, насамперед — реальний глава держави Леонід Кравчук.
По-третє, спеціальними технологіями, які можуть походити від формулювання питань, а можуть — від якихось реальних основ політичного й громадського життя. До першого типу належить технологія, випробувана на липневому 1993 року референдумі в Росії, де єльцинськими політтехнологами було створене чудове слово «даданетда», значення якого до даного моменту втрачене. До другого типу належать всі звернення в плані агітації на протистояння індивідуального лідера проти колективного органу (звичайно — парламенту). Відомо, що в практиці суспільно-політичного життя, який би не був низький рейтинг довіри президентові, рейтинг парламенту все одно виявиться нижчим.
Не дивно, що з 1991 року в усьому пострадянському просторі єдиним невдалим виявився референдум 1992 року про запровадження поста президента в Дагестані…
То чи потрібні сьогодні референдуми в Україні? Відповідь на дане запитання аж ніяк не однозначна, вона потребує серйозного обговорення. Однак, дві речі повинні бути, з нашого погляду, враховані обов’язково.
По-перше, безперечно потрібні референдуми, при проведенні яких їх ініціаторів і організаторів дійсно цікавить позиція населення. Так у Швейцарії референдуми проводяться дуже часто, але, як правило, з абсолютно «прикладних» питань: чи треба витратити гроші муніципалітету на будівництво дороги або на ремонт житла, і подібне.
По-друге, для організації референдумів абсолютно необхідне прийняття нормального, «працюючого» закону про референдуми, який регулюватиме не лише проблеми, пов’язані з ініціативами, організацією референдумів, але й законодавчо відрегулює питання, пов’язані з залученням фахівців для чіткого опрацювання формулювань запитань, що виносяться на референдуми. З тим, щоб можна було «отримати» справжню думку населення, а не реалізувати політичну технологію.
