У тому, що в Україні не йдуть реформи, не нормалізується ситуація, неухильно падає рівень життя громадян, її Президент Леонід Кучма схильний звинувачувати Верховну Раду. 1995 року вона була винна в тому, що не ухвалювала закону про владу; 1996-го - не виявила готовності беззастережно та швидко підтримати поганий проект нової Конституції; навесні 1997-го - зволікала з ухваленням непідготовленого бюджету на базі неухвалених податкових законів, а влітку замахнулася скоригувати конституційні норми з урахуванням вітчизняних реалій. Що вже казати про те, що всі ці роки ВР була надміру "лівою", а її діяльність занадто "заполітизованою", що, на думку Президента, призводить до її "нежиттєздатності" і до роботи з "досить низьким коефіцієнтом корисної дії".
Головні претензії Леоніда Кучми до нинішнього парламенту він міг би однаковою, якщо не більшою мірою переадресувати всьому українському народові. Навіть залишаючи без уваги неабияку "конфліктогенність", що її вносять у парламентське життя сам Президент і його численні прибічники у ВР, слід визнати, що надмірна політизація Верховної Ради - лише відбиток політичної та соціально-економічної напруженості в українському суспільстві. Загальна одностайність можлива лише в тоталітарній державі, позаяк навіть у сталих державах із давніми демократичними традиціями планомірна законодавча робота реґулярно переривається кризами та скандалами. Те, що український парламент, попри все, спроможний ухвалювати компромісні й узгоджені рішення - диво, і ставитися до цього варто було б дбайливо.
Натомість Президент вважає можливим постійно третирувати парламент, і навіть чиновники президентської адміністрації з гнітючою реґулярністю вдаються до більш-менш явних образ і погроз на адресу найвищого законодавчого органу. Усе це свідчить, що Президент і його найближчі співробітники просто не розуміють, у чому полягає роль парламенту в демократичній державі, а також, і це ще гірше, інтенсивно накидають своє нерозуміння загалові.
Головна функція парламенту - представляти основні політичні, соціальні, реґіональні тощо громадські групи. Ступінь репрезентативності великою мірою залежить від виборчої системи (найадекватнішою вважають пропорційну), але навіть мажоритарні вибори на засадах загального, прямого й рівного голосування дають відносно точний зріз суспільства. Законодавство - лише один із механізмів здійснення парламентом своєї головної функції. У кризові періоди, на етапах реструктуризації суспільства і створення державних інституцій, реалізація представницьких і узгоджувальних завдань парламенту стає справою надзвичайно складною й особливо делікатною. Не дарма розробку базисних державотворчих законів найчастіше передовіряли спеціальному органові (Конституційним чи Законодавчим Зборам, Конституціанті тощо), потому виносячи на загальнонаціональний референдум.
З представницької функції парламенту неминуче випливає необхідність реґулярної ротації його складу. Позаяк змінюються й самі парламентарі й суспільство, обрані 1994 року депутати не можуть представляти народ України "довічно". За всіма демократичними канонами, відразу після ухвалення в червні 1996 року нової Конституції мало би відбутися переобрання влади - і парламенту, і Президента. Політологи вважають, що взаємна згода сторін відмовитися від дострокових виборів зіграла неабияку роль в ухваленні Основного закону. Крім безперечної турботи про стабільність у державі, мабуть, відіграла свою роль і стривоженість законодавців щодо власного "місця під сонцем". Утім, тоді, завдяки певній загальній ейфорії, суспільство сприйняло таке рішення загалом прихильно.
Проте недавня Президентова пропозиція ще на рік подовжити повноваження нинішньої ВР не лише аморальна, вона серйозно загрожує радикальною деформацією владних структур в Україні. Після березня 1998 року нинішні депутати втратять представницькі повноваження, а парламент, як державний орган, - природну леґітимність. Його подальше існування визначатиметься винятково відносинами з Президентом Леонідом Кучмою й ні про яку реальну самостійність депутатів при цьому не може бути й мови.
Слід особливо відзначити ще одну важливу функцію Верховної Ради - завдяки її існуванню здійснюється право громадян на інформацію. ВР - єдина із владних структур, що діє у відносно відкритому режимі. З прес-служб Кабінету Міністрів, міністерств і відомств, усіляких адміністрацій тощо просочується лише ретельно дозована й належно препарована інформація, а про "найсвятіше" - Адміністрацію Президента, - де заховано таємниці найнесподіваніших рішень та ініціатив, годі й говорити. За таких умов парламентські засідання - відкрита книга, де можна побачити справжній рух кланових, партійних і приватних інтересів, справжнє, а не деклароване ставлення народних обранців до ключових проблем. І то йдеться не тільки про парламентарів, а про представницьку владу загалом. Аналіз парламентських голосувань говорить про реальну позицію далеко більше, ніж найзадушевніші декларації. Хто, приміром, поставить під сумнів Президентову прихильність до нового виборчого закону, слухаючи реґулярні заяви Леоніда Кучми? Лише той, хто знає, як голосувала в цьому питанні парламентська група "Конституційний центр". Позицію Павла Лазаренка можна простежити (принаймні можна було простежити раніше) за маневрами "Єдності", позицію голови ВР Олександра Мороза - за голосуванням об'єднаної фракції СПУ/СелПУ тощо.
Ясна річ, інформаційна відкритість парламенту має значення лише за умови, що депутати залишаються більш-менш незалежними або, принаймні, залежними від різних політичних та економічних впливів. Коли над парламентом тяжітиме один політик - Президент, то й це "вікно у владу" виявиться зачиненим.
Можливо, це "жертвування парламентською демократією" справді необхідне? У кризові періоди постає гостра потреба в радикальних, часто вкрай непопулярних діях. Через розмаїття представлених у парламенті поглядів на характер проблем і способи їх розв'язання законодавчий орган фізично не спроможний узяти на себе таку відповідальність. Але парламент України двічі свідомо ухвалював серйозне звуження своїх прав, передовіряючи їх конкретному реформаторові. Вперше - Верховна Рада ХII скликання надала надзвичайні повноваження урядові прем'єр-міністра Леоніда Кучми (в 1992-93 роках), а згодом уже нинішня ВР пішла на підписання безпрецедентного Конституційного договору, який розширив уже президентські прероґативи знов-таки Кучми (1995-96). І не провина парламенту, а біда України, що рішучості реформатора стало тільки на боротьбу з ВР і порушення норм Конституційного договору.
В постійному протистоянні Леонідові Кучмі інтереси парламенту, як структури, до останнього часу об'єктивно збігалися з завданнями розбудови в Україні громадянського суспільства. Президентова пропозиція подовжити повноваження (надзвичайно спокуслива пропозиція, від якої важко відмовитися) ставить під загрозу саме існування парламентаризму в Україні. Від рішеннь, що їх ухвалять депутати на серпневих засіданнях, залежить не лише доля 415 народних обранців 1994 року. Їхні ухвали великою мірою визначать дальший розвиток України.
