Особливість сучасного етапу розвитку українського парламентаризму полягає в тому, що новообраній Верховній Раді необхідно не тільки продовжити системну розробку законодавчої бази реформ, а й визначити її нові артикуляції, пов’язані з практичною реалізацією курсу на європейську інтеграцію, входження у провідні міжнародні організації та європейські структури
Проблема єдності, консолідації українського суспільства, досягнення громадянської згоди, як свідчить вітчизняна історія, завжди була актуальною для України внаслідок її географічного і геополітичного положення, етнічного, культурного, релігійного та регіонального різноманіття. Сьогодні ця проблема знову гранично загострилася, вилившись у відкриту конфронтацію політичних сил новообраного українського парламенту, що протистоять одна одній. Показовi заяви деяких лідерів опозиційної «четвірки» про можливу організацію акцій громадянської непокори у відповідь на обрання керівництва парламенту загрожує перенести протистояння в парламенті на загальнонаціональний рівень, знову вкинувши українське суспільство в пучину дезінтеграції та нових суспільних розколів. Уже сьогодні деякі опозиційні ЗМІ — вкотре? — пророкують неминучий розпад України та пов’язанi з цим різнi соціальнi катаклізми.
Як відомо, авторитет і впливовість політичних партій вирішальним чином визначаються тим, наскільки їхня діяльність наповнена не конфронтаційним значенням, а пошуками об’єднуючих суспільство основ (історичних, стратегічних, програмних, тактичних чи гуманітарних). Тому на ескалації напруженості та загостренні протиріч можна заробити тільки тимчасовий «політичний капітал». Фракції «Єдиної України» та СДПУ(О) докладали й докладають усіх зусиль, щоб уникнути цієї конфронтаційної схеми вирішення кадрових питань у парламенті.
Адже якщо виходити з реальної розстановки політичних сил у нинішній Верховній Раді, потрібно визнати, що політично так звана «четвірка» позиціонувала себе не чіткою концепцією майбутньої політики, стратегії діяльності новообраного парламенту — питання такої стратегії ще й не ставилися на порядок денний, — а боротьбою за перерозподіл повноважень у системі внутріпарламентської і ширше — державної влади в країні. Ці очевидні цілі огортаються опозицiєю у вельми сумнівнi аргументи про необхідність зміни існуючого політичного режиму, який нібито став гальмом на шляху прогресивного розвитку суспільства і держави.
Однак, на мій погляд, перерозподіл владних повноважень між різними політичними силами є сьогодні аж ніяк не першочерговим завданням.
Особливість сучасного етапу розвитку українського парламентаризму полягає в тому, що новообраній Верховній Раді необхідно не тільки продовжити системну розробку законодавчої бази реформ, а й визначити її нові артикуляції, пов’язані з практичною реалізацією курсу на європейську інтеграцію, входження у провідні міжнародні організації та європейські структури. Це вимагає серйозної узгодженої роботи всіх комітетів і парламентських фракцій із приведення правового поля соціально-економічних і політичних перетворень, що проводяться в країні, у відповідність iз європейськими стандартами та загальноприйнятими цивілізованими нормами. А отже — єдності, злагодженості в роботі парламенту, підпорядкування вузькопартійних інтересів вирішенню загальнонаціональних завдань. Бо згода в парламенті — найважливіша умова досягнення згоди та консолідації в суспільстві, визнання того незаперечного факту, що всі очевидні та ледве окреслені досягнення сучасної України — це солідарна заслуга і правих, і лівих, і центристів однаково, як і відповідальність за невирішені проблеми, яка певною мірою лягає на всіх нас без винятку. І конструктивну солідарність із багатьма діями влади, за що так часто звинувачують об’єднаних соціал- демократів, не потрібно розуміти інакше, ніж нашу готовність взяти на себе відповідальність і забезпечити практичне вирішення назрілих суспільних проблем.
Влада ніколи не діятиме ефективно, якщо не сформовано оптимальну модель її функціонування і розвитку. Причому сформована не західними експертами, а нами самими, виходячи з власних інтересів, власного розуміння, власних традицій. Що сьогодні пропонують суспільству парламентські опозиціонери? До чого вони закликають, які орієнтири для себе визначають? Імпічмент Президенту; відставка уряду А. Кінаха (який працює не гірше, а з багатьох показників — значно краще за попередній); масові кадрові перестановки… Припустiмо, що опозиції вдалося досягти всіх цих цілей; куди «четвірка» комуністів, «Нашої України», БЮТ і СПУ поведе суспільство після цього? Поки що опозиція висунула тільки свої тактичні цілі, не вказавши стратегії суспільного розвитку, ту альтернативу, яку вона збирається реалізовувати у разі своєї перемоги.
У той же час, перехід до нової сучасної моделі демократичного розвитку був і залишається головним завданням України, яка безповоротно порвала з тоталітарним минулим. Нова модель нам потрібна не тільки тому, що ми заперечуємо колишню систему соціальних відносин, а i внаслідок того, що перехід до цієї нової моделі демократії ми здійснюємо в постіндустріальному світі, з іншою системою цінностей, різкою асинхронністю розвитку величезними геополітичними просторами, і разом з тим — із наростаючою уніфікацією системи господарювання управління, права, підвищенням їхньої ролі в системі міжнародних відносин, реальними можливостями для практичного здійснення невід’ємних прав і свобод особистості.
Соціал-демократи відстоюють ідею побудови не просто абстрактного суспільства буржуазного типу. Ми виступаємо за реалізацію в Україні моделі соціальної демократії, яка ефективно функціонує в 17 державах сучасної Європи, моделі, яка ментально, історично найбільш близька українцям. Історична перемога європейської соціал-демократії зрештою визначається не чисельністю соціал-демократичних урядів, а спадкоємністю їхньої політики, яку у разі приходу до влади змушені продовжувати з тими чи іншими корективами навіть їхні непримиренні опоненти. Бо соціал-демократичні ідеї, які міцно утвердилися в громадській свідомості, стали загальновизнаним чинником європейського розвитку.
Парадокс нинішньої ситуації в українському парламенті полягає в тому, що фракції «четвірки», які зайняли з перших днів перебування у Верховній Раді позицію деструктивної конфронтації з блоком «За єдину Україну» і СДПУ(О), прийшли до парламенту значною мірою завдяки декларуванню ними соціал-демократичних лозунгів соціальної справедливості, захисту прав трудящих, відстоювання демократичних свобод особистості, солідарної відповідальності за справи в державі та суспільстві, розуміючи, наскільки близькі ці цінності українській ментальності. Тільки одні ці лозунги супроводжували революційними маршами, інші — націоналістичною риторикою. Насправді ж виявилося, що в боротьбі за депутатські мандати й тими, й іншими керувало не стільки благородне бажання втілити декларовані принципи та ідеали в життя, скільки прагнення до реваншу, незадоволені владні амбіції, непримиренне ставлення до своїх політичних опонентів. Про кон’юнктурну підміну цінностей-цілей інструментальними цінностями, цінностями-засобами свідчить і сам факт виникнення опозиційної «четвірки», що об’єднала — вкотре! — непримиренних ідеологічних противників — комуністів і націоналістів.
Загальновідомо, що конфронтаційний стиль політичного мислення і поведінки не сприяє знаходженню розумних компромісів. Навпаки, він розколює парламент, розколює суспільство, оскільки відмітає ті загальноприйняті у світовій політичній практиці правила гри, без яких політика перетворюється на розбій. Той, що програв, повинен поступитися, навіть якщо він вважає себе правим: причини програшу потрібно шукати не в підступах більш успішних суперників, а у власних прорахунках. При цьому головною якістю політика вважається вміння правильно оцінити ситуацію, а не нарікати на обставини. Нарешті, будь-яка меншина, що програла, має право вимагати справедливості, але не реваншу. Ці нехитрі правила надто важко даються багатьом представникам української політичної еліти, особливо тим, кому не з власної волі довелося залишити владу.
Поширена думка, що парламент — дзеркало суспільства, його протиріччя — відображення суспільних конфліктів, його компроміси — перспективи суспільної консолідації. Оцінюючи нинішній український парламент, смію запевнити, що дане твердження вірне лише частково. Для того, щоб пересвідчитися в несправжньостi нинішньої право- лівої парламентської коаліції, досить спробувати уявити собі реалізацію подібної к оаліції в суспільстві. Не вдається! — і досить покласти поряд будь- яку галицьку і, скажiмо, луганську газету, щоб пересвідчитися в цьому. І саме участь комуністів у коаліції «Нашої України», БЮТ і СПУ довело ідею її створення до відвертого політичного абсурду. Бо перспективи суспільної консолідації, в основу якої було б покладено союз непримиренних ідейних противників — з області ірреального.
А ось досягнення внутріпарламентського консенсусу, на мій погляд, не тільки необхідне, а й можливе. Тільки для цього його предметом мають бути не торги та ультимативні вимоги опозиції компенсувати свій програш в обранні керівництва парламентом постами голів усіх парламентських комітетів, а назрілі проблеми реформування, вироблення суцільної та послідовної стратегії соціально-економічних і політичних перетворень у країні відповідно до вибраної моделі демократичного розвитку українського суспільства. Ось тоді можна буде ставити в практичній площині й питання про стабілізацію і вдосконалення існуючої форми державного устрою, про певну реконструкцію президентсько-парламентської республіки, її урівноваження чітким розподiлом повноважень і функцій усіх гілок влади з метою підвищення відповідальності кожної з них.
