Нова для України система парламентської коаліції більшості, що на практиці ознаменувалась двома кризами поспіль, викликала до життя питання про їхнє (коаліцій) застосування і швидко народила тезу про непридатність, а тому — про потребу скасувати такий принцип формування уряду. Чи дійсно варто рубонути з плеча, як ми в Україні любимо, і — до дідька всю ту коаліціаду? Варто поміркувати, адже, ствердимо, некоаліційний спосіб формування уряду призводить до складнощів у політичному процесі. Радше має йтися про розширення варіантів виходу з урядових криз, які цілком можуть мати місце поряд із кризами парламентських коаліцій, про роль внутрішньопартійної демократії та про роль домовленостей у політиці.
Навіть нефахівцю ясно, що коаліція парламентської більшості, як власне будь-який інший спосіб формування уряду, має свої переваги і недоліки. Серед мінімуму переваг — реальні важелі політичного впливу в партій, отримана ними можливість проводити інтереси тих груп, що становлять соціальну базу партії (в українських умовах — територіальну), опора виконавчої влади на більшість у законодавчому органі, вища за звичайну стійкість уряду (можна лишень уявити собі, скільки би часу протримався в Україні будь-який із урядів, якби формувався парламентською меншістю!). Серед потенційних ризиків — відсутність конституційного регулювання процедур у випадках урядових криз, зокрема, процедури ротації глави уряду в разі його неспроможності виконувати свої обов’язки або в разі зміни партійного лідера. А тим часом Конституція має передбачати способи розв’язання гіпотетичних кризових ситуацій. Заміна у 2007-му Тоні Блера на посаді прем’єр-міністра Великої Британії особою Гордона Брауна стала передбачуваним порятунком для лейбористів, способом продовжувати проводити власну лінію без зміни уряду, а можливим — завдяки демократичному характеру партійного і політичного життя Британії. Такого роду процедура у деяких випадках могла б придатися до розв’язання урядових криз у нашій політичній системі. Та чи чекають її в українській політичній системі, де правлять бал партії іншої природи, й їхні запити не здатна обмежити чинна Конституція?
Із приходом в українську політику в другій половині 90-х міцних бізнесменів, які здобули свій капітал не за чашкою кави, в ній оселився притаманний бізнесу того часу характер поведінки. Партії стали організовуватись як «підприємства претендентів» з відповідною структурою та менеджментом. Життєвий цикл таких партій став залежати не від стійкості та затребуваності принципів платформи, а від циклів фінансової спроможності власника. Підхід до партії як власності дуже швидко був поширений на підхід до держави як власності, а способи набуття власності — на способи набуття влади. Такому типу політичної поведінки притаманна успішність авторитарного лідерства, а підживлювати ці амбіції в соціально заклопотаній, податливій до популізму та навіювання Україні, де кожному споживачеві популізму водночас мариться потреба у «сильній руці», неважко. Й тоді виникає міраж, що весь світ — «в кишені», й потрібно лише відкинути обридливе нудне моралізаторство й переступити через правила. Коли правил немає — то просто складно їхати, коли ними нехтують — це рух по «зустрічній», коли всі опиняються під однаковим ризиком.
Не секрет, що конфлікт в українському парламенті корениться не стільки в недосконалості процедури приведення уряду та буцімто складності утримання більшості у парламенті, скільки в намірі «солдатів» невідкладно стати «генералами», просто-напросто переписавши з іншими «дідами» статут: змінивши по ходу конституційне регулювання системи влади у державі. Першим тоді зламалося дане партнерам по коаліції слово, демонструючи усьому суспільству, що мати справу з трастами й монополіями, що перейшли з 90-х у політику і набули виду партій, — річ ненадійна.
Криза довіри розгорнулась, коли грандіозний бізнес-план перерозподілу влади, що просувався на парламентській біржі, невчасно для нього наразився на принципово інший підхід до розуміння політичного партнерства. І вже не суть важливим є юридичний статус коаліційної угоди, як і суперечки про нього, які розводяться, щоб спробувати довести, що підписані керівниками політичних сил зобов’язання нічого не варті аж до заперечення самого факту існування домовленостей. (Убивча теза: «немає коаліції — немає й угоди» наштовхує на сумнів, чи слід визнавати заповіт, якщо укладач віддав Богу душу.) Свого часу одну із угод, в якій мені випало виступити контрагентом, було гарантовано на підручному клаптику аркуша, але ніхто зі сторін не сумнівався у тому, що контракт буде укладено й виконано. Подібного роду прикладів доста в житті кожного, але не так багато в політиці. Якщо у політичній культурі розлого таким «маневрам», як недотримання Конституції, невиконання законів та ігнорування указів, то чи надто хтось дослухатиметься до саме такого документа, як коаліційна угода, лише тому, що він набуде рангу закону чи бодай постанови парламенту? Здається, в такому разі він годитиметься лише для того, щоб можна було довго і безперспективно судитися.
Політика не тільки змушує до вибору суспільство, а й всередині свого власного поля створює ситуації вибору, які зрештою формують сталі правила, що отримують статус неписаних традицій, як-от, наприклад, у британському парламенті таким є неформальне правило проводити консультації між представниками проурядової партії та парламентської опозиції з усіх питань парламентського життя, що мають назву «звичні шляхи». На ті шляхи ніхто нікого не затягує, просто історично склалося, що політика там стала професійним ділом джентльменів, а тому є справою честі.
Україна також починає йти шляхом укладання нових правил у політиці, відстоюваних заради відповідальної поведінки політиків. Остання парламентська криза, яка, відповідно до вимог Конституції України, поки не буде інших, мусить розв’язатися виключно через позачергові вибори, є насправді кризою росту, а тому серед її плодів мають бути і здорові. Зрозуміло, не скоро, але на українській політичній ниві отримує шанс усталитися стара, як світ, неписана традиція «сказано — зав’язано». Тоді парламентських колізій, породжуваних нинішньою парадигмою «господарів свого слова», стане набагато менше.