Реальність і нашої політики, і наших ЗМІ така, що вся увага суспільства звернена на політичних лідерів. Ще, можливо, на штатних ораторів, промовців у телевізійних ток-шоу, які озвучують «лінію партії». Багато авторитетних та впливових у своїх політичних силах діячів залишаються практично невідомими широкій публіці. Непомітними, непублічними. Саме вони, тим часом, втілюють реальну політику своїх політичних сил.
Це — як правило, люди прагматичні, які мислять реальними, а не міфологічними категоріями. І коли вони раптом дають інтерв’ю або виступають публічно, буває нелегко приховати здивування: ось, виявляється, як по-діловому, по-державному мислять у партійних штабах. Ось тільки здивування це швидко розвіюється. У штабах можуть розробляти що завгодно, але практика, виконання залишаються звичними, тими ж, що й рік, і два тому. Прірва між ідеями та реальними діями стала однією з основних бід української політики.
Підтвердженням цього стало інтерв’ю одного з лідерів Партії регіонів Бориса Колеснікова, яке Соня Кошкіна опублікувала в газеті «Левый берег».
«Здорова конкуренція не може бути загрозою», — каже Колесніков про Сергія Тігіпка як конкурента Віктора Януковича. Домовленості про передачу голосів кандидатами, які не пройшли до другого туру виборів, — самообман. Одному лише промоушену, одній лише рекламі вірити не можна: якщо за ними не виявиться ніякого результату, то й політики зійдуть з політичної арени. Справедливо? «Так», і ще раз «так». Але так і хочеться запитати: чому ж в Україні це не так? Чому нинішня виборча кампанія була конкурсом симулякрів?
Колесніков стверджує: на відміну від Юлії Тимошенко, обіцянки Януковича не були популістськими, він казав виборцям, як і за рахунок чого виконає їх. А мені як виборцеві так і не довелося почути або прочитати хоч що-небудь конкретне: білборди, плакати і телевізійна реклама обіцяли чи не манну небесну, виступи Януковича складалися із загальних слів. «23 реформи, виписані світовими консультантами в «Програмі розвитку країни» Фонду ефективного управління Рената Ахметова», про які говорить Колесніков? Крім того, що таке існує, виборцям практично нічого не відомо. Не було в агітації жодного натяку на ці реформи. Янукович узагалі не вживав слово «реформи», а якщо і вживав, то не на них акцентував увагу, а на «стабільності» — дуже широкому понятті, щоб його можна було однозначно тлумачити. Витягнути країну з кризи може лише команда, провідні реформи, — стверджує Колесніков. Судячи з передвиборної агітації ПР, це — всього лише його власне особисте переконання.
Що потрібно Україні? Рецепт Колеснікова такий: гідний рівень життя всіх громадян, забезпечити який повинна «високооплачувана зайнятість населення». А для цього потрібні «високотехнологічні та ефективні робочі місця», для створення яких необхідне економічне зростання. Справедливо? Зрозуміло, саме цього чекає Україна ось уже дев’ятнадцятий рік — технологічного прориву, що наблизив би структуру її економіки до структури економіки високорозвинених країн. Утім, чи не переплутані причина та наслідок? Що первинне: високотехнологічні робочі місця чи економічне зростання? «Вранці — зростання, ввечері — високі технології» — виходить так? Ось тільки як досягти економічного зростання без залучення високих технологій та підвищення ефективності? Старі ресурси зростання, схоже, вичерпані.
Радянський Союз програв Заходу, бо держава виявилася менш ефективною, ніж приватний бізнес, — зазначає Колесніков і ставить завдання: «Формулювати виразні мотивації для бізнесу — вітчизняного та іноземного, залучати його до просування реформ». І знову хочеться погодитися з кожним словом. Єдине, що не дозволяє це зробити, — наша реальність. Бізнес від бізнесу відрізняється. І якщо вже говорити про реформи, то саме з бізнесу і потрібно б їх починати: люди, які звикли діяти за схемою «вкрав — продав», навряд чи здатні «просунути» реформи. Корупційний і корумпований бізнес несприйнятливий до жодних раціональних мотивацій.
«Європейські цінності, тільки не розмови про них, а просування до реального європейського рівня життя», — ось що має бути метою влади. І знову справедливо, знову саме те, чого чекає Україна. Але... Чому ж тоді ПР так виступала проти НАТО? Так, у випадку вступу в НАТО в Україні не виник би європейський спосіб життя відразу, наступного ж дня, але він був би поруч, під боком, а не на екранах телевізорів. І в керівників, і в громадян України були б наочні зразки, як потрібно жити і до чого прагнути.
Партійна модель краща, ніж мажоритарна, — ще одне переконання Колеснікова. На його думку, на виборах до Верховної Ради «краще використовувати партійні списки... чиста мажоритарка неминуче перетворюється на війну капіталів». У представників малого бізнесу, викладачів, працівників охорони здоров’я, як справедливо стверджує він, при мажоритарній системі виборів «шансів — нуль». Так, так, ще раз так. Але яка ж практика ПР? Адже ось що дивно: і ПР, і БЮТ публічно виступають за відкриті списки, а нового закону про вибори у ВР як не було, так і немає.
Здавалося б, правильні речі каже Колесніков, логічні. Ось тільки намагаєшся пригадати, як це було насправді — і в пам’яті з’являється зовсім інше. Говорить він: під час другого прем’єрства Януковича спостерігалася позитивна динаміка економічних показників. А згадується: ціни на продукти зростали і зростали, а Микола Азаров по телевізору переконував, що вони стабільні. При прем’єрові Януковичу 2007 року пройшли демократичні вибори, і Тимошенко стала прем’єр-міністром, — запевняє Колесніков. А чи заслуга це Януковича — чи все-таки Ющенка? «В Януковича чудова репутація як прем’єр-міністра», — заявляє Колесніков. І знову: серед кого репутація? В яких колах?
Колесніков пропонує віддати питання про УПА, пам’ятники та перейменування вулиць у компетенцію обласних та міських рад. Здавалося б, розумно? Вся річ у тому, що в сьогоднішній Україні символіка — це не просто символіка, а історія — це не просто історія. Українське суспільство розколене, перш за все, стосовно майбутнього країни, вибору моделі її розвитку та її місця у світі. Трактування історії, оцінка подій минулого — це, в першу чергу, пошук: що з історичної спадщини, яка дісталася нам, ми хочемо (нам необхідно) розвивати, що — виправити, а від чого й зовсім відмовитися. Тризуб на фоні серпа та молота з двоглавим орлом на верхівці — це не просто утопія, неможлива в реальності. Це — розколювання України навіть не на дві частини, а на безліч уламків, кожен з яких йтиме до своєї власної мети і матиме власні зразки для наслідування. Уявіть: у Донецьку вважають національним героєм Леніна, у Львові — Бандеру, а в Одесі — Соньку Золоту Ручку (вроджену варшав’янку, взагалі-то). Чи можна буде говорити про Україну як про єдину країну, а не просто як про набір територій під спільним, нав’язаним їм управлінням?
Національне примирення — річ непроста. Можна і необхідно домагатися примирення ветеранів Червоної (Радянської) Армії та УПА — і ті, і інші вірили, що борються за праву справу. Але неможливо приклонятися одночасно перед Бандерою та Сталіним, а тим більше поклонятися їм обом. Не можуть бути героями разом кат і жертва, брехун і обдурений, наклепник і обмовлений. Не можна бути послідовником рівною мірою Миколи Вавилова і Трофима Лисенка. Не можна виславляти індустріалізацію по-радянськи і відразу ж скаржитися на забруднене повітря: білу сорочку, мовляв, не одягнеш. Або — або. Правда одна, не може бути кілька взаємовиключних правд. Інакше — навіть не амбівалентне суспільство, а дезорієнтоване, яке нічого не розуміє і не знає, до чого прагнути. Інакше — шизофренія загальнонаціонального масштабу. Інакше — громадяни, які відвикли і відучені шукати правду і добиватися її, тупо повторюють за владою чергові її установки — інколи щиро, а частіше для вигляду, бо «так треба». Про сучасне громадянське суспільство, так само як і про демократичну державу, в таких умовах не може і йтися.
В інтерв’ю Борис Колесніков виглядає прагматичним політиком, не обтяженим ні ідеологічними догмами, ні внутріпартійною солідарністю, що розуміється прямолінійно... Але варто лише йому відійти від економічної тематики, як догми беруть гору. «Від голоду постраждали багато союзних республік. Це — провина більшовицької банди. Тоді як Ющенко намагається повісити провину за Голодомор саме на росіян», — це Колесніков про Голодомор.
Саме так подає позицію Ющенка російська пропаганда. Насправді Президент жодного разу не звинуватив ні росіян, ні кого-небудь іншого за етнічною ознакою. Більшовицька влада, комуністичний лад — ось кого звинувачує Ющенко в Голодоморі, досить послухати будь-який його виступ на цю тему. Сам Колесніков назвав цю ж владу бандою. Взаєморозуміння, навіть згода? На раціональному рівні саме так і повинне було б бути. Але Колесніков засуджує Ющенка за ті ж самі слова, які виголошує сам, лише набагато різкіше, ніж Президент. Він приписує Ющенку ототожнення комуністів із росіянами. Хай би це казали комуністи або російські ура-патріоти: вони й самі ставлять знак рівності між Росією та Сталіним. Але сам Колесніков, здавалося б, мислить інакше! Все ще подвійна логіка, подвійне сприйняття. Тут ми стикаємося з класичним стереотипним мисленням, коли факти підганяються під заздалегідь відомі висновки. Від прагматизму не залишається й сліду.
«Чому ж Віктор Андрійович не згадує про наші спільні з росіянами, за триста років спільної історії, досягнення та успіхи? — вигукує Колесніков. — У війні з Наполеоном, між іншим, третина українців брала участь». Та українці у всіх війнах імперії героїчно воювали. Добровільно чи ні брали участь українці у війні з Наполеоном? Що дала Україні перемога імперії над ним, і як би склалася її доля, якби Росія програла? Поляки, наприклад, убачали в Наполеоні свого визволителя від російського гніту, а ще реформатора. В основі цивільного права Польщі, як і Франції, до цих пір лежить Кодекс Наполеона. Українці масово проявляли героїзм у всіх авантюрах войовничої імперії. Чи варто пишатися тим, що селяни-українці віддавали свої життя за інтереси імперії то на Балканах, то на Далекому Сході, за поневолення імперією таких же селян Кавказу та Середньої Азії?
А реальні «спільні досягнення та успіхи» — чи були вони досягнуті завдяки або всупереч владі, і імперській, і радянській? Чи була, нарешті, «спільна історія» дійсно спільною, спільною історією рівноправних партнерів? Погляньте на карту України. Дим двох металургійних комбінатів застилає небо в Запоріжжі, серці української козацької історії. Два металургійні комбінати з двох сторін оточують Маріуполь, що на затишному березі теплого моря. Дніпро, втоплене у водосховищах. Чорнобиль. Розорані від краю до краю степи. Поглянути на все це саме з такого погляду Борис Колесніков, схоже, поки що не намагався.
Колесніков звинувачує «націонал-патріотів» у тому, що багато хто з них колись складав оди Леніну. Так, є й такі. Але всього кількома абзацами раніше він стверджував: з роками світогляд людей змінюється, інколи радикально. Стосувалося це судимостей Януковича. І знову подвійна логіка: світогляд лідера регіоналів змінитися може, а світогляд «націонал-патріотів» — ні. До речі, далеко не всі вони складали оди Леніну. В’ячеслав Чорновіл, наприклад, не складав. Іван Дзюба теж. А на запитання Бориса Колеснікова: «Де ж були наші націонал-патріоти, коли під час Празької весни 1968 року Натан Щаранський із соратниками, не побоявшись КДБ, вийшли на Червону площу?», можна відповісти: багато — в таборах.
Як, наприклад, Василь Стус — відомий український правозахисник, поет, істинний Герой України, що поклав своє життя за її майбутнє. До речі кажучи, як особистість Василь Стус сформувався саме на Донбасі — тут закінчив середню школу, здобув вищу освіту, працював в журналістиці. І якому, до речі, ...Донбас і досі не віддав належне.
До речі, Натан Щаранський, як і Андрій Сахаров, із повагою ставилися до українських «націонал-патріотів». Внесок українців у боротьбу з режимом був не меншим, ніж внесок росіян, бо українці тоді багато в чому були на передовій у боротьбі з радянським режимом. Можливо, це було й непомітно: адже Україна знаходилася ближче до «епіцентру». Та й сам термін «націонал-патріоти» явно запозичений із російської пропаганди і зовсім не здається стилістично нейтральним, позбавленим емоцій.
Борис Колесніков начебто і робить перший крок, але далі не йде. Ось у цьому й полягає драма «прагматичного» і «демократичного» крила Партії регіонів. Вони кажуть правильні речі, пишуть чудові програми, вони служать доказом наявності в керівництві ПР висококваліфікованих професіоналів і широко мислячих людей. Ось тільки втілюють свої програми не вони. У сьогоднішній Україні повторюється та ж сама історія, що була за часів Леоніда Кучми. Його теж оточували професіонали, широко і сучасно мислячі люди. Ось тільки їхній професіоналізм і широке мислення закінчувалися в його кабінеті: професіонали могли скільки завгодно і що завгодно писати і пропонувати, а рішення приймав він. У результаті — професіонали виявилися дискредитованими, так і не втіливши в реальність майже нічого зі своїх програм. Сьогодні повторюється та сама історія. Сучасно мислячим людям тісно в їхніх політичних силах — але куди піти, якщо в інших усе так само, і зовсім не програми розвитку країни є причиною політичного протиборства? Зовсім не ці програми цікавлять партійних лідерів у першу чергу? Професіонали в українській політиці потрібні хіба що як декорації.
Чи звернули ви увагу: Бориса Колеснікова, який вагомо, аргументовано мислить і говорить, немов підміняють, коли мова заходить про партійну політику та партійних лідерів? Висловлені ним цілі та завдання — і, головне, рівень розмови — сильно відрізняються від тих, які озвучують офіційні партійні лідери. А критики їхньої найменшої незгоди, найменшої дискусійності, висловленої прямо, в Колеснікова не знайти. Тільки заходить мова про партійну політику — і ми бачимо класичний одобрямс.
А ще професіонали з ПР намагаються поєднати непоєднуване — радянські ідеологеми з європейським вибором і європейським мисленням. Там, де починаються питання мови, історії, символіки та геополітичної орієнтації, від їхнього прагматизму не залишається й сліду, вони занурюються в царство догм. Коли у сфері вибору шляху розвитку і зразків для нього панують догми, все інше вже неважливо. Коли Україна зависла між минулим та майбутнім, між СРСР та Європою або Російською імперією та Європою, і коли це сприймається як єдиний можливий стан, ні про які реформи, мотивацію для бізнесу і подібні речі йтися не може.
