Як відомо, на сьогодні в Україні зареєстровано 138 політичних партій. У березневих виборах 2006 року брали участь 45 суб’єктів виборчої кампанії, а прохідний трьохпроцентний бар’єр, як відомо, подолали лише п’ять політичних сил.
Відверто дивує пасивна поведінка політичних партій, які не потрапили до парламенту п’ятого скликання. Багато лідерів таких політичних об’єднань, зокрема екс-спікер ВР Володимир Литвин (Народна партія), Юрій Костенко (Українська народна партія), Наталія Вітренко (Прогресивна соціалістична партія), Олег Тягнибок (ВО «Свобода») і багато інших, якраз після формування правлячої парламентської коаліції та затвердження на прем’єрській посаді Віктора Януковича заявили про свою опозиційність: хто до коаліції, хто до Президента, а хто й до парламентської опозиції. Між тим, незважаючи на велику кількість приводів для критики сильних, масових акцій позапарламентської опозиції, які б запам’яталися, в країні не було досить давно. Схоже, партії, що не зуміли подолати прохідний бар’єр, знаходяться в політичній сплячці. Очевидно, прокинуться вони лише 2011 року перед новими парламентськими виборами. Чи є серед ста з лишком політичних об’єднань партія, яка може претендувати на роль серйозної позапарламентської опозиції, та чому, власне кажучи, позапарламентські політичні структури ведуть спосіб життя за принципом: від виборів до виборів? На ці та інші запитання «Дню» відповів директор Центру соціальних досліджень «Софія» Андрій ЄРМОЛАЄВ.
— Андрію , чому, на ваш погляд, коли на владному кораблі — шторм, за бортом — цілковитий спокій?
— Я вважаю, що зараз потрібно говорити про свого роду перехідний період партійного будівництва. Це пов’язано з тим, що перші повноцінні партійні вибори стали своєрідним тестом на партійність усіх заявлених юридично організацій. Не секрет, що тривалий час (враховуючи, що політична система не спиралася на партії протягом останніх 15 років) більшість партійних проектів були пов’язані з амбіціями окремих політичних і бізнес-груп та існували як своєрідні іміджеві контори або невеликі електоральні машинки, які забезпечували статус одного або кількох політиків.
Партійна модель політичної системи передбачає, навпаки, наявність розвиненої організації з виразною ідеологією та соціальним інтересом. Тому в стані кризи опинилися всі без виключення політичні проекти, до речі, навіть ті, які пройшли до парламенту.
— А який вихід із цієї кризи?
— Парламентські партії отримали реальну можливість вибудовувати загальнонаціональну вертикаль, що, власне, зараз і відбувається на основі консолідації депутатських корпусів. Крім того, вони завдяки задіянності до активної законодавчої діяльності та спираючись на механізм політичної відповідальності, який, до речі, має відношення як до діяльності правлячих сил, так і до діяльності опозиційних фракцій, мають змогу зайнятися проблемою ідеологічної ідентифікації. Тобто перебудуванням своїх програм і пропозицій суспільству з врахуванням та спираючись на електоральні інтереси.
А от позапарламентські партії в цьому плані опинилися поза грою, тому що в них надто маленький досвід позапарламентської роботи, тим більше, цей досвід пов’язаний саме з допартійною політичною системою. Ще один не менш важливий момент — ідеологічне обличчя тих політичних сил, які залишилися за кадром у парламенті. Чому це важливо? Передусім тому, що в Раді зараз представлено весь класичний спектр відомих нам політичних сил. Там є праві, ліві, є сили, які тяжіють до політичного центру, та й ідеологічний центр досить широкий. Тобто, за великим рахунком, у парламенті зараз представлено весь джентльменський набір класичних і посткласичних ідеологічних течій. Тим більше, що в більшості парламентських партій також існує свого роду ідеологічне різноманіття: є свої внутрішні фронди, і це створює проблему позапарламентським силам, тому що їм дуже складно себе позиціонувати.
— Тобто позапарламентська опозиційна ніша, на ваш погляд, є безперспективною й непідйомною?
— Для того щоб організувати опозиційну діяльність, необхідно кілька важливих умов. Це чітка ідеологічна ідентичність, яка дозволяє себе відпозиціонувати від існуючої влади. Але якщо у складі влади представлений весь спектр, то відрізнятися вельми складно. Другий момент, який необхідний для успішної опозиційної діяльності, — наявність альтернативних нинішній владі соціальних настроїв, які взагалі протиставляють себе тому спектру, який представлений в парламенті (це також складно). Ну і останній аспект — наявність власної позитивної програми. А позитивна програма — це не текст на папері, це, передусім, раціоналізація тих самих опозиційних інтересів, наявних у суспільстві. Враховуючи, що боротьба за протестний настрій реалізується парламентськими силами, то позапарламентські гравці опиняються в ролі таких же спостерігачів, як, власне, і пересічні жителі країни.
— Що може стати основою позапарламентської опозиційної діяльності?
— Найбільш перспективним, на мій погляд, є напрям співробітництва позапарламентських сил з парламентськими. Такі альянси, як позапарламентських сил із правлячими, так і позапарламентських сил з опозиційними фракціями, можуть дати поштовх узагалі позапарламентському життю як такому. Така своєрідна концентрація, централізація політичного капіталу на санітарній смузі. Тому що якесь особливе, відмінне від представницької влади політичне життя мені здається зараз надто складним хоча б із тієї простої причини, що представницька влада в нинішньому парламенті репрезентована досить широким політичним та ідеологічним спектром. З цим доводиться рахуватися всім, хто залишився за рамками представницької влади як такої. Тож якоїсь особливої, самостійної ролі я не вбачаю, а вбачаю перспективу в налагодженні організаційного співробітництва на позапарламентському підґрунті тих, хто за парламентським бортом, і тих, хто опинився на борту.
І на завершення хотів би зазначити: нічого страшного в кількості зареєстрованих партійних брендів немає. Ми ж, коли аналізуємо політичне життя, не аналізуємо діяльність 130 з копійками партій, ми аналізуємо діяльність тих організацій, які реально існують і здійснюють суспільно- резонансні політичні акції та виступають з чітко окресленими ініціативами.
