У світі складно знайти дві сусідніх держави, у яких би «гладко» складалися стосунки протягом усієї історії співіснування. Щоправда, деякі країни успішно долають будь- які конфлікти (як і в минулому, так і тепер). Іншим це вдається насилу. Відносини України та Росії в пострадянський період мали характер не особливо союзницький. (Тінь недовіри прослизала навіть у часи теплих, «безкраваткових» періодів). Можна пригадати вибухонебезпечний період у стосунках навколо Чорноморського флоту; постійні «уколи» в бік України за її відособлений зовнішньополітичний вектор; до сплеску обміну далеко не дипломатичними заявами призвела «тузлинська криза». Помаранчева революція стала свого роду новою лінією «вододілу», після якої Україна взялася за розв’язання питань у стосунках iз Росією, відкладених у довгу шухляду попередньою владою; Росія у свою чергу намагалася всіляко затягнути їх вирішення, натякаючи дуже часто на нелегітимність революційної влади. Тлом «постреволюційних» стосунків став обмін далеко не упередженими заявами з обох боків. Істерія була наявна і в Україні, і в Росії. (Хоча, на жаль, у Росії дуже часто вона підживлювалася численними політиками, експертами, журналістами).
Газета «День» завжди приділяла особливу увагу питанню розвитку співпраці України та Росії. Велику кількість матеріалів присвячено не лише нинішньому станові стосунків Києва й Москви, але й їх історичному осмисленню (одна з книг «Дві Русі», виданих у рамках нашого проекту «Бібліотека «Дня», присвячена саме цій темі). Глибокі та обґрунтовані відповіді на досить провокаційні запитання читачів російського сайту ИноСМИ.Ru нещодавно дала головний редактор «Дня» Лариса Івшина. Якраз подібні запитання й свідчили про те, що у стосунках України та Росії досі залишається дуже багато недоговореного. Чи, можливо, «недослуханого»... У рамках полеміки вашій увазі представляємо два тексти. Автор одного з них український політолог Володимир БОНДАРЕНКО розмірковує з приводу можливих дезінтеграційних процесів у Росії. Автор іншого — якийсь Костянтин із Росії, який надіслав свого листа до редакції «Дня», реагуючи на недавню статтю польського експерта Олександра Смоляра з приводу саміту «вісімки» в Санкт-Петербурзі. «День» публікує відгук Костянтина без будь-яких змін стилю й мови.
«Мені подобається, як захлинаються від заздрості»
Здрастуйте, шановна Ларисо!
Нещодавно на сайті inosmi.ru наткнувся на статтю з вашої газети, автор якої якийсь Олександр Смоляр оповідає про його бачення Росії в світлі саміту, що відкривається в Санкт-Петербурзі. Ну що сказати з цього приводу? Власне нас (росіян) не дивує ненависть деяких далеких і близьких сусідів до нашої країни, Росії. Особливо примітне те, що, ваша газета давно відома своєю антиросійською спрямованістю і я хочу лише підтримати вас у цьому плані — чим більше буде у вашій газеті статей, які захлинаються від ненависті до нас — тим більше це нас переконує в правильності політики, що проводиться нами (Росією).
І прошу вас, не потрібно говорити про те, що цей Смоляр шанований і видатний політоглядач, чи хто він там ще. Він такий же видатний і нерядовий, як мій домашній кіт, який користується авторитетом серед таких же, як він, котів у нашому дворі, а люди, в тому числі й я, його господар, не дуже з ним рахуються, коли його поведінка починає виходити за межі пристойності.
Шановна Ларисо! Мене дуже радує нинішня ситуація в Україні, кажу це без зловтіхи, кажу це тому, що моя рідна сестра одружилася і вже давно проживає в Києві. 2004-го її лихий поплутав, і вони з чоловіком підтримали «помаранчевих». Говорив я їй тоді телефоном, що НІЧОГО хорошого з цього не вийде, що буде лише гірше — так і сталося. Мене радують не провали вашої політики, якої в принципі й немає, тому й обговорювати нема чого, а радує те, що ми (росіяни) ще задовго до нинішнього вашого закономірного фіналу змогли це передбачувати...
Підбиймо підсумок. Що ми маємо, як кажуть, у сухому залишку. Ми бачимо повен крах політики пустоголових «помаранчевих». Втеча капіталу з України триває, вірніше, закінчується (майже всі вже пішли). Зростання економіки мінімальне, перспектив швидкого виходу з кризи не видно навіть на обрії. До ЄЕС Україну не прийняли і в найближчі 10 років не приймуть точно (вказали термін 2025 рік), до НАТО також не прийняли й коли приймуть невідомо, і взагалі, чи приймуть? (Почитайте інтерв’ю Буша, дане ним перед виїздом до Санкт-Петербурга). Грошей із заходу, взамін на закриття ЧАЕС і будівництво нової безпечної станції, так і не дали і вже точно не дадуть, бо Захід домігся свого — ЧАЕС закрито, а майбутнє України його хвилює остільки-оскільки, головне — загрозу знято, всі блоки ЧАЕС заглушено.
Країна (Україна) розколена на «помаранчевих» на чолі з істеричною Тимошенко і нормальних людей, які голосують за ПР. А восени настане просто колапс у сфері ПЕКу України, та потрібно буде ще й борги за газ починати гасити за 2006 рік... Загалом, найцікавіше ще попереду.
Отже... мене, як росіянина, ВЛАШТОВУЄ нинішня ситуація в Україні. Вона мені навіть починає подобатися. Мені цікаво — скільки ще бід повинно впасти на голови українців, щоб вони зрештою таки зрозуміли, що нав’язаний їм «помаранчевий» путч потрібно було душити ще там, на Майдані...
Не варто битися в істериці, тикаючи пальцем на Схід і кричати, що «ось звідтіля зараза до нас приходить!» Як показала практика, зараза прийшла в Україну з Заходу, куплена на гроші Березовського, «помаранчева братва» сама розорила вашу країну, і прем’єр-міністр Тимошенко завдала шкоди більше вашій економіці, ніж можна було мріяти ярим антиукраїнцям. Ви самі корінь ваших же бід! Тому не потрібно валити з хворої голови на здорову, як говорять у нас у Росії: «Нема чого на дзеркало нарікати!»
Мені подобається, що клуб «опущених» очолює грузин Саакашвілі, це клуб, у який увійшли всі «скривджені» Росією (вони так думають). Мені подобається дивитися, як вищить Бурджанадзе, як грузини впиваються своєю смердючою «Боржомі» і як у Голландії ловлять їхній «якісний» коньяк, від якості якого європейські лабораторії просто обімліли від жаху.... Мені подобається, як захлинаються від заздрості до Росії та її місця в сучасному світі «помаранчеві»... ЗНАЧИТЬ УСЕ МИ РОБИМО ПРАВИЛЬНО!!! Щойно твій опонент починає тебе хвалити — знай! — він тебе в чомусь ошукав і обдурив, а якщо він лопається від заздрості та злості — значить ти — молодець! І нарешті... Мене, як росіянина, повністю влаштовує наш президент Путін. Навіть за всіма викладками західних соціологів Путін має приголомшуючий рейтинг у своїй країні — понад 70%. Це говорить про те, що насправді народ згуртувався навколо свого президента й повністю його підтримує. Бажаю і вам обрати на Україні лідера, який аналогічно підтримується народом.
І тепер щодо перспектив і чесності в політиці... Як відомо, носієм влади в будь-якій демократичній державі є народ. Україна називає себе саме такою. Так спитаймо у народу України, чи хоче він такого життя, в яке його увергли «помаранчеві?» І якщо західняки злилися в екстазі масового психозу з істеричкою Тимошенко, то східні області України бажають жити, розвиватися й заробляти, маючи для цього всі передумови, але не маючи можливості розвитку через тупізм, що панує в Києві... Проведімо референдум і спитаймо, з ким хочуть бути Українці. Хто захоче бути під владою «помаранчевих», нехай оберуть собі Тимошенко і взасос iз нею цілуються на вулицях Львова й Києва. А ті області України, які не хочуть бути під п’ятою «помаранчевої» чуми, матимуть право обрати собі свого президента й жити, як вони захочуть. Це буде демократично правильний референдум і найголовніше — народ України висловить свою думку, яку спростувати буде вже неможливо.
І, до речі, раджу вам почитати аналітику на сайті www.politics.in.ua. Дуже, до речі, популярний сайт у думаючих українців і взагалі розумних людей. Запевняю вас, ви зможете багато розумного почерпнути з матеріалів вказаного веб-ресурсу. А можливо (оскільки ви «помаранчева» преса) зможете народові України виразно пояснити, чому діти Президента України Ющенка мають громадянство не України, а США. Бачся, так він сильно вірить у майбутнє своєї країни, що навіть дітям своїм не дозволив мати її громадянство... Тут уже й додати немає чого.
Знайдіть на цьому сайті та прочитайте статтю «РАСПАД: Оранжевый Голем-2», та й узагалі, почитайте аналітику на цьому сайті — принаймні вам це не зашкодить, можливо після цього ваша газета друкуватиме більш змістовні матеріали, а не публікуватиме беззубі антиросійськи спрямовані дурниці...
Період напіврозпаду Росії
Сьогодні, як і 5, і 15 років тому, перед Україною стоїть дилема вибору між Заходом і Сходом, ЄС і ЄЕП, НАТО і Ташкентським договором. Минулі парламентські вибори нікому нічого не довели, вони лише посилили плутанину геополітичних векторів. І Партія регіонів, і «НУ», і БЮТ із соціалістами не представили виборцям якоїсь переконливої концепції економічного та політичного блокування України (або ж її позаблокового статусу). У середньостроковій перспективі, через об’єктивні причини ми не зможемо приєднатися до Євросоюзу. А до союзу Росії та Білорусії — можемо у будь-який момент, але не хочемо. Логічний прорахунок такого небажання залишається за великими політичними дужками. І патріотично налаштоване населення західних українських земель, яке буцімто утримує Україну від союзу з північним сусідом, тут ні до чого. Мало хто замислюється над тим, що Україні невигідно вступати в якісь тісні інтеграційні форми співпраці з РФ лише у зв’язку з повною безперспективністю останньої як цілісного державного утворення.
Ні для кого не є таємницею, що Росія є найбільш нестабільним геополітичним утворенням у світі. За свою історію вона вже двічі розпадалася — 1917-го та 1991-го. Низка прикордонних територій РФ анексовані у сусідніх держав. Багато народів Північного Кавказу не відчувають особливої духовної близькості до росіян і не відділяються лише внаслідок трьох пунктів — російської армії, російського флоту та російської ж ядерної зброї. На південних кордонах російсько-китайський сухопутний кордон є найдовшим кордоном у світі. А складний ландшафт місцевості не дає можливості надійно перекрити цей кордон, поставити заслін незаконним мігрантам і контрабанді наркотиків з Азії. 70% території РФ непридатні для життя людини через суворі природні умови, і люди, що живуть там, є у категорії нібито «тимчасових» поселенців. Населення Росії скорочується катастрофічними темпами — майже по 1 млн. осіб на рік. Якщо так піде далі, то, як вважає відомий політик Павло Бородін, усю територію від Калінінграда до Єкатеринбурга займуть європейці, а всю азійську частину Російської Федерації захоплять китайці. Тож росіянам тільки й залишиться, що жити на невеликому клаптику території по обидва боки Уральських гір.
Слід зазначити, що жодна з перерахованих проблем не може бути достатньою підставою для твердження про наближення розвалу Росії. Швидше, йдеться про чинники-подразники, що не дають московській політичній еліті можливості розслабитися. Періодично в російських друкованих ЗМІ з’являються публікації про зловісні плани заморських держав щодо розчленування рідної землі на дрібні князівства. Згадуються прізвища Бжезинського, Сороса, Кондоліззи Райс та інших «нехороших» діячів, які сплять і бачать, як би ущемити територіальні права росіян.
Насправді Росію згублять не зовнішні вороги. Як сказав письменник О. Генрі, слабке місце будь-якого тресту, як і у яйця — в середині. Іншими словами, реальною причиною розпаду Росії можуть стати лише самі росіяни. До небезпечної точки, яку я називаю періодом інституційного напіврозпаду, РФ підійде через 30 років. До цього часу всі російські джерела нафти, включаючи й нововідкриті родовища, будуть вичерпані. Засекречена з 1993 року інформація про кількість нафтових російських запасів втратить свою актуальність. Резерви природного газу будуть витрачені приблизно наполовину, при цьому спорожніють найрентабельніші свердловини. У результаті піднімуться ціни на газ не тільки на світовому ринку, а й для внутрішніх російських споживачів. Враховуючи перевагу смертності над народжуваністю, середня щільність населення Сибіру не перевищить щільностi у західній частині пустелі Сахара — 1 людина на квадратний кілометр. У зв’язку з цим, постачання газом населених пунктів сибірських територій стане надзвичайно збитковим заходом. Запаси ж алмазів і золота (до речі, також офіційно засекречені) вичерпаються ще раніше — до 2015 року.
До ресурсно-енергетичних проблем додадуться й екологічні. Уже сьогодні значна частина сибірських лісових масивів по-варварському вирубана. Не ведеться жодних робіт для відтворювання лісу. Коли постало питання про будівництво азіатсько-тихоокеанського нафтопроводу, «зелені» забили на сполох: це скільки ж дерев піде під бензопилу для того, щоб розчистити місце для прокладки труб? У відповідь ВАТ «Транснефть», що займається проектом, зайнялося проблемою і провело відповідну експертизу. Її результат вразив навіть самих нафтовиків — шлях для труби чистий. Від Байкалу й до Амуру вирубувати вже нічого. А через 30 років можна буде говорити про катастрофу планетарного масштабу — таких величезних площ досягнуть вирубки, завалені гниючими деревами. Природний ландшафт територій Російської рівнини буде безповоротно втрачений серед звалищ промислових і побутових відходів.
В умовах наростаючої ресурсної-енергетичної кризи політична воля Білокам’яної ослабшає. Буде дедалі складніше обгрунтовувати необхідність дотацій збитковим суб’єктам РФ за рахунок прибуткових. Розрив між якістю життя в європейській і азіатській частинах Росії перетвориться на провалля. Цілковито відповідно до теорії Гумільова, слідом за інерційною фазою розвитку, що супроводиться депопуляцією, російський етнос вступить у період обскурації — морального занепаду. Низка західних областей Росії спрямує свої погляди на Євросоюз, що буде на той час геополітичним монолітом з єдиною конституцією, армією та державною системою управління. Насамперед, проявів відцентрових тенденцій слід чекати від Ленінградської та Новгородської областей. Дадуться взнаки відносно високий рівень життя їхніх жителів, вільні западницькі погляди інтелігенції пітерців і новгородців. Не можна скидати з рахунків і історичні процеси, внаслідок яких на північному заході Росії п’ять століть тому почав формуватися новий субетнос — циркумбалтійська Русь. Його розвиток, перерваний з виникненням надцентралізованої московитської імперії, з успіхом може продовжитися внаслідок падіння впливу Москви як столиці держави. Вихід з РФ декількох регіонів викличе ланцюгову реакцію розпаду, подібну до тієї, що сталася з Радянським Союзом після відділення Прибалтики. Зокрема, ймовірним є вихід з РФ донського козацтва, що володіє певною частиною самобутності й прагнення до свободи. Не забариться скористатися своїм положенням російського острівця всередині ЄС і Калінінград.
Зрозуміло, в складній моделі, що описує нестабільність Росії через 30 років, є елементи, що не піддаються прогностичному аналізу. Серед них — статус України до того часу, що залежить виключно від нас самих. Як член Євросоюзу ми могли б пасивно прискорити розпад РФ, подавши відповідний приклад російським сепаратистським регіонам. І навпаки, будучи нейтральними, ми, найвірогідніше, відтермінували б дезінтеграцію на декілька десятків років, зігравши роль своєрідного буфера між ЄС і Росією, яким ми наразі і є. Слід зауважити, що так було не завжди. Правильно вибудувавши схему свого стратегічного розвитку, Україна зможе зайняти звільнену геополітичну нішу регіонального лідера, яким іще декілька століть тому було Велике князівство литовське. Ми візьмемо на себе благородну місію центру і збирача слов’янських земель, перетворившись таким чином з об’єкта на суб’єкт великої геополітичної гри.
