Тісне сусідство з Росією, на яке ми приречені незалежно від волі наших лідерів, залишає Україні лише два варіанти розвитку: опинитись у цілковитій залежності від своєї сусідки (що, враховуючи російські традиції та менталітет, рано чи пізно призведе до ліквідації України як держави) - або стати їй серйозною противагою в регіоні. Ціла низка чинників (географічне розташування й зумовлені ним особливості комунікацій, історичні напрямки економічних, політичних і культурних контактів, нарешті, сучасні проблеми європейської економічної та політичної інтеграції, декларовані темпи якої часом ставлять під сумнів навіть у західноєвропейських країнах) схиляє до думки, що головні стратегічні інтереси України лежать нині в пострадянському геополітичному просторі. І вона цілком може, поступово трансформуючись у стійкий центр сили та впливу, упорядкувати розбалансовану політичну рівновагу в регіоні, стати гарантом його стабільного й передбачуваного розвитку.
Хоч як це парадоксально, найсуттєвішу роль у поступовому перетворенні нашої держави з об'єкта на суб'єкт міжнародної політики в регіоні має відіграти Росія: тільки вміле використання російського фактора дозволить усунути безпосередню військову загрозу національній безпеці України, мінімізувати можливості економічного і політичного тиску на неї, не допустити реінтеграції пострадянського політичного простору під проводом Росії тощо.
Неупереджене зіставлення місць України та Росії у світовій системі координат, аналіз економічної та політичної ситуації всередині обох держав і довкола них підказують такий алгоритм зовнішньополітичних дій України в російському напрямку.
Насамперед ми повинні переконливо продемонструвати політичну волю до нормалізації наших відносин. Вивести їх із глухого кута взаємних погроз, образ і непорозуміння може тільки укладення широкомасштабного політичного договору про дружбу, рівноправність та непорушність кордонів. Слушна нагода для його підписання - візит до Києва президента РФ.
Ні для кого не таємниця, що необхідність (і давня готовність) для України зробити такий крок зумовлена передусім значною економічною залежністю від Росії: на неї припадає близько половини нашого зовнішнього товарообігу, звідти надходить 90% енергоносіїв, що їх споживає Україна, від постачання з Росії залежить виробництво 67% кінцевого продукту українських підприємств (в той час як від українського постачання - відповідно лише 1%).
З іншого боку, безсумнівна символічність майбутньої угоди України з НАТО, та й узагалі відносин із нею в найближчій перспективі змушують шукати надійніших гарантій безпеки.
Останнім часом сталися деякі зміни в російській зовнішньополітичній лінії щодо України. Наприкінці березня на закритому засіданні Ради голів держав СНД Єльцин фактично визнав нерівноправність міждержавних стосунків у Співдружності. Він також наголосив (безперечно, адресуючи свої слова Україні), що зовнішньополітичний курс Росії визначає лише Президент, і не слід брати до уваги невиважені заяви тих, хто "ще не навчився користуватися свободою, не відчуває відповідальності". Російська сторона вирішила також не пов'язувати питання політичного договору з проблемою Чорноморського Флоту.
Тим часом відомий ліберал Отто Лацис закликав у газеті "Известия" "відповідальніше діяти щодо сусідньої слов'янської держави - України". Невдовзі інший часопис - "Независимая газета" (серед симпатиків нашої державності не помічена) - вмістив статтю директора Інституту політики Росії В.Миронова, де він твердить, що "головним випробуванням російської еліти на зрілість є ставлення до України" і що "Росії не треба ні Криму, ані Севастополя, ні Чорноморського Флоту - Росії потрібна союзницька, дружня Україна". Можливо, російську суспільну думку поступово готують до певної корекції зовнішньополітичного курсу.
Все це (разом із активізацією російської дипломатії у східному напрямку) може означати, що певна частина російських правлячих кіл усвідомила (особливо завдяки невтішним для Москви результатам російсько-натівського "рандеву") неспроможність Росії самотужки повернути собі колишній вплив на європейському континенті й шукає союзників.
Отже, максимально використавши нинішню ситуацію, Україна має нагоду нарешті юридично закріпити рівноправне з Росією політичне існування.
Наступним нашим кроком після визначення базових підходів має бути поступове скерування українсько-російських відносин у бік тісного економічного взаємопроникнення, що матиме на меті зліквідувати наявний дисбаланс у міждержавних економічних взаємовідносинах, поглибити виробничу кооперацію, координувати окремі елементи експортної політики, зберегти й розширити величезний ринок збуту української продукції (твердження про те, буцімто його невибагливість законсервує технологічну відсталість вітчизняної економіки, спростовує зростання інтересу до нього економічно розвинених країн Заходу і Сходу: відносна дешевизна товару не завжди є синонімом його низької якості).
Втім, зважуючи позитивні сценарії можливого розвитку українсько-російських відносин, не забуваймо й про політичний рахунок за зближення, який, імовірно, буде виставлено Україні. Києву доведеться виявити максимум дипломатичної майстерності, скеровуючи цей процес таким чином, аби він не завдав шкоди нашій національній безпеці. Не маючи амбіцій світового лідера, Україна повинна визнати наявність російських геостратегічних інтересів і показати готовність до розумного компромісу (наприклад, дати ясно зрозуміти росіянам, що Київ не використовуватиме факт укладення базового міждержавного договору як додатковий "козир" у стосунках із НАТО).
Тривкий економічний інтерес Росії до України (зумовлений, наприклад, тим, що на "Укргазпром" припадає сьогодні 48% всього експорту РАТ "Газпром") поєднується зі зростанням політичного інтересу. Базуючи на цьому свою конструктивну позицію та узгодивши правила гри, що не суперечитимуть національній безпеці обох країн, Київ поступово примирить Москву і з істотним впливом, що має на нього Захід, і з власною самостійною політикою в пострадянському регіоні.
Створення диверсифікованої системи закупівлі енергоносіїв, специфіка українсько-білоруських взаємин, а також активна співпраця з тими державами, які вбачають в Україні стабільний центр економічної та політичної ваги в пострадянській частині Європи, що сприяє їхньому власному незалежному розвиткові (Польщею, країнами Балтії, Грузією, Азербайджаном, Узбекистаном, Туркменистаном) - усе це вберігатиме нашого головного партнера від спокуси тиску на Київ.
З іншого боку, будь-який із варіантів українсько-російського зближення вимагатиме від України найпильнішої уваги до західного напрямку дипломатичної активності. Досвід останніх років свідчить: цінність українського феномена для Заходу полягає передусім у його самобутності, його географічній, економічній, політичній, культурній унікальності. США та країни ЄС зацікавлені в тому, щоб "європейський" потенціал України зреалізувався саме в регіоні колишнього СРСР, тим самим закріплюючи тут відносно стабільний баланс сил та рухому рівновагу. Тому запорукою утвердження України як рівноправного партнера Росії (а можливо, і синхронізації економічної співпраці обох країн із ЄС, у якій Росія зацікавлена сьогодні не менше від України) є нинішнє стратегічне партнерство України з США, її численні політичні контакти з європейськими організаціями та окремими країнами, а також наша присутність у Центрально-Східній Європі, де поглиблюється взаємовигідна співпраця в рамках Центральноєвропейської ініціативи та CEFTA.
Час покаже, чи готові сьогодні Україна та Росія зробити вирішальні кроки назустріч одна одній. Чи повірить Київ, що Росія вже справді облишила наміри так чи інакше поглинути Україну, і чи певна Москва, що Україна за слушної нагоди не "зрадить" Росію на користь Заходу.
Але безперечно одне: необхідно якнайшвидше відійти від небезпечної формули взаємовідносин, коли дві сусідні великі держави домагаються ілюзорних тактичних перемог, невпинно наближаючи обопільну стратегічну поразку.
