Переклад як дзеркало й перспектива

В інформації про зустріч єврокомісара Штефана Фюле з членами Кабміну увагу привернув дрібний, але промовистий штрих. Представники Єврокомісії неабияк здивувалися, побачивши на стіні клубу Кабміну оголошення про доступні мови синхронного перекладу: «1 — русский, 2 — English». Переклад державною українською вже не передбачався. «Чи не помилилися ми країною?» — пожартував один із гостей у розмові з українським журналістом.
Звісно, з погляду українських «еліт» у тому, що відбулося, немає нічого дивного. Більшість урядовців представляють сьогодні Донбас, і з українською в них проблеми. А дипломатичний ефект — історія з мовами перекладу стала ще одним маленьким цвяшком у домовину українських європерспектив — їх не надто обходить. Можливо тому, що таких речей (на які вельми тонко реагують європейці) вони не розуміють і не відчувають.
Тож припускаю, що ця історія стала просто ще одним виявом нефаховості нинішньої влади, яка, зберігаючи каральну потугу, вже майже не здатна діяти в інтересах суспільства. (Інших таких виявів, і значно кричущих, аж надто багато: від того, що з 1 березня тяжкохворі ризикують залишитися без імпортних ліків, і до того, що в лютому по майже 90 роках мовлення з ефіру тотально зникли всі три канали державного українського радіо).
Але, безумовно, «ідеологічна» складова в історії з перекладом теж наявна. Адже незадовго перед тим урядовий проект закону «Про видавничу справу», який внесено до Верховної Ради, серед іншого скасовував норми діючого законодавства, за якими держава зобов’язана сприяти перекладу іноземної художньої та наукової літератури українською мовою. Хоч ішлося радше про декларативний момент, це викликало прогнозовано негативну реакцію громадськості: з різкою заявою виступив український ПЕН-центр.
Назвімо ще декілька прикладів із недавнього минулого. Три роки тому владарювання регіоналів почалося, зокрема, з потужної атаки на дубляж кінофільмів українською мовою (який начебто є недостатньо фаховий і обмежує права громадян). Паралельно міністр освіти Дмитро Табачник заявив був про намір замінити курс зарубіжної літератури, в якому наші школярі вивчали світову класику в українських перекладах, на новий курс, основу якого (спершу було названо цифру 75%, а потім — 60%) складали б твори російської літератури мовою оригіналу. Вже після ухвалення закону Ківалова-Колесниченка керівник системи незалежного оцінювання Ірина Зайцева публічно тішилася: кошти, заощаджені на скасуванні українського дубляжу й субтитрування, буде спрямовано на покращення викладання російської.
Від цих і схожих речей у пам’яті відразу ж спливає історична паралель: Емський акт імператора Олександра ІІ від 1876 року ще так-сяк припускав існування оригінальної літератури «на малоруському наріччі» — лише для кожної української повістини з селянського побуту дозволу треба було просити не в місцевого цензора, а в головному управлінні в Петербурзі, де цензори цієї української здебільшого не знали. Але будь-які переклади українською мовою, як і всі наукові та освітні тексти, він забороняв цілковито.
Автори Емського акту мали рацію: мова, якою перекладають Біблію, Данте й Шекспіра, справді є мовою, а не «наріччям». А носії цієї мови можуть претендувати на власну державу. Відтак із погляду імперської єдності український переклад заслуговував на заборону.
Справу царської імперії гідно продовжила радянська. Щоправда, переклад як такий вже не забороняли, але пильно стежили за тим, хто, кого і як перекладає. І періодично нищили найталановитіших українських письменників і перекладачів.
Кінцевої мети автори Емської заборони і виконавці радянських репресій таки не осягнули: український переклад у неймовірно тяжких умовах вижив і дав світові десятки яскравих імен. Сьогодні українською мовою досконало перекладено весь «канон» світової класичної літератури, нею органічно звучать телесеріали й блокбастери.
Але історія цього перекладу нагадує мартиролог. Напроти дуже багатьох провідних імен стоїть: розстріляно (як Зерова, Вороного чи Підмогильного), загинув в ув’язненні (як Драй-Хмара чи Стус), пройшов увесь жах радянських концтаборів (Борис Тен, Кочур, Мисик, Доценко, Світличний, Лісняк та багато інших), зацьковано і позбавлено можливості друкуватися (як геніального Лукаша), примусово вигнано за кордон (Фішбейн).
Варто нагадати, що перший повний корпус сонетів Шекспіра народжувався на початку 1950-х в Інтинському концтаборі, коли перекладача Дмитра Паламарчука могли розстріляти лише за зберігання англомовного оригіналу. А спонукав його там до перекладу зек Григорій Кочур, який перекладав — без підрядника, з оригіналу! — вірші з тридцяти мов, сучасних і давніх...
Але яка ж логіка в тих, хто відмовляє українському перекладові в державній підтримці сьогодні (тоді, коли всі цивілізовані держави світу свій переклад плекають і підтримують грантами, стипендіями й замовленнями)? Хто завзято вимагає усунення цього перекладу з кінотеатрів? Хто оберігає членів уряду від необхідності слухати українською мовою переклад виступу єврокомісара Шюле?
Очевидно, вона дуже проста й до болю нагадує логіку авторів Емської заборони. Розвинена нація безпосередньо спілкується з усіма народами світу своєю мовою через переклади з інших. Недорозвинена — задовольняється потужнішою чужою мовою-посередником. Очевидно, за логікою нинішніх керівників держави, такою для нас має залишатися російська. Справді, навіщо перекладати книжки, наукові трактати, фільми й інструкції українською, коли й російською сумирний малорос це пречудово прочитає...
У такій логіці державних керманичів є одна очевидна помилка, якої вони вперто не хочуть зрозуміти. «Російськомовна Україна» не має шансів не лише на європейське майбутнє (винні в тому зовсім не носії специфічного українського варіанту великої російської мови, абсолютна більшість яких зовсім не уповноважувала депутата Колесніченка виступати від їхнього імені, а те, що Росія в особі теперішніх еліт обрала собі зовсім іншу модель свого розвитку). Гіпотетична «російськомовна Україна» не має шансів взагалі на будь-яке майбутнє, відмінне від того, яке в Кремлі визначили для всієї Великої Росії від протоки Дежнєва й до Калінінграду (в минулому —Кенігсберга). І активи в такій «російськомовній Україні» буде швидко і радикально перерозподілено від сьогоднішніх власників на користь тих, на кого вкаже сам Владімір Владімірович.
Але, попри це, політику теперішньої влади скеровано саме на побудову російськомовного «государства Украина». І наслідки цієї гуманітарної політики справді сумні — поки для суспільства, а не для еліт. Як і наслідки трирічного господарювання регіоналів в усіх інших сферах життя. Утім, так і мусить бути в системі, де чи не єдиним спонукальним мотивом для «походу у владу» є особисте збагачення.
Проте не можна не помічати й іншого: українська спільнота в низці сфер демонструє доволі високу протидію цій політиці. Доведені до краю дерибаном міської землі й власності, активісти беруть штурмом Київраду. Люди по містечках і селах захищають приречені на закриття лікарні, перекриваючи автошляхи. У Донецьку (!!!) батьки продемонстрували чудеса стійкості, обороняючи україномовні школи, які потрапляють під скорочення. І таких прикладів можна наводити ще дуже багато.
І навіть українська опозиція (яку не лайне сьогодні тільки ледачий) демонструє сьогодні на диво гідну згуртованість, борючись у неймовірно тяжких умовах із тими, хто взагалі не визнає нічого, окрім грубої сили.
У мовній сфері після ухвалення закону Колесніченка — Ківалова ситуація, звісно, істотно погіршилася. Завдяки старанням керівників міністерства освіти й низки місцевих управлінь вперше в історії незалежної України скоротилася кількість учнів в україномовних класах і школах. Зникло багато «острівців» україномовності на Сході й Півдні (що пов’язано із швидкою русифікацією раніше переважно україномовних FM-станцій і реклами). У Кабміні та інших урядових установах у Києві держана мова ще є мовою письмових документів, але вже майже не є мовою реального повсякденного спілкування (на жаль, мова донецького начальника в наших умовах є однозначним еталоном для більшості його підлеглих).
Проте в сфері «громадського сектору» українська мова поки тримає позиції (або здає їх значно повільніше, аніж декому хотілося б). Тримається й український переклад. Попри прогнози, не зник остаточно український дубляж у кіно (і навіть супротивники сьогодні змушені визнати: за якістю він часто випереджає російський). Попри декларовані наміри, навіть міносвіти не зуміло поки знищити курсу зарубіжної літератури (хоч наповнення його й було погіршено, а сам предмет перейменовано на «світову літературу», щоб не акцентувати на «зарубіжності» Пушкіна і Достоєвського). Наші видавництва (причому не лише у Львові й Києві, але й у Харкові) далі масово друкують україномовні переклади художньої літератури. Нарешті, російськомовний Віктор Пінчук нещодавно оголосив про програму підтримки українських перекладів сучасних наукових лекцій.
Звичайно, працювати на український переклад сьогодні дуже непросто. Гонорари українських перекладачів у рази нижчі, аніж у їхніх російських колег, — російський переклад тримає не лише власний ринок, але й більшу частину українського. А наші ж перекладачі — люди не безталанні. Вони успішно могли б працювати й на чужу культуру. Але воліють на свою. Із почуття «псячого обов’язку», про який писав Іван Франко.
Та й мотивація щодо того, чи йти в український переклад сьогодні — значно нижча. Скажімо, навіщо нам тепер «синхроністи» високого класу, коли тутешні VIP вимагають, аби їм перекладали російською?
І все ж я б наважився не робити сьогодні катастрофічних прогнозів. Український переклад пережив Валуєвський указ, Емський циркуляр, репресії 1930—1940-х і тотальну русифікацію 1970—1980-х. І вижив, демонструючи дива конкурентоспроможності (хоча і «змагатися в бігові» часто доводилося «зі зв’язаними ногами»). І сьогодні, коли «Анна Кареніна» з Кірою Найтлі дає касові збори в українських кінотеатрах саме у блискучому українському перекладі (перекладено ж текст Тома Стоппарда, а не Льва Толстого!), це свідчить: загалом українці є більшими європейцями, аніж їхні міністри.
Та й сама Україна вже 21 рік є незалежною. Це — довше, аніж будь-коли після Батиєвої навали. І це залишає певну надію на цивілізовану правову європейську Україну. Бодай колись, у майбутньому.
На цю перспективу працює й український переклад: художній, науковий і діловий. Отже, підтримаймо його, хоча б купуючи україномовні книжки й ходячи на україномовні фільми. Адже, наразі, окрім нас із вами, підтримки йому сьогодні чекати нізвідки!