8 січня (за старим стилем, історики вважають, що правильніше — 18 січня, за новим стилем) минула чергова річниця Переяславської угоди 1654 року між Московією та Україною. Ця, безумовно знакова подія в історії двох братніх слов’янських народів-сусідів витлумачувалася раніше й зараз сприймається з різних позицій — від захвату й беззаперечного схвалення до повного неприйняття дій козачої старшини, що «пішла на службу до московського царя». Але більшість вітчизняних істориків все ж таки оцінюють Переяславську Раду й угоду, підписану в березні того ж року на основі усної присяги, радше як договір двох сторін (хоча й нерівноправних), а не тільки як присягу України «на вірність московському білому царю».
І зараз не заважає відтворити вельми цікаві обставини, за яких відбувалася 348 років тому Переяславська Рада. Перебіг подій під час першого етапу (1648 — 1653 рр.) Визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, попри гучні перемоги (під Жовтими Водами, Корсунем, Зборовом, Батогом...) й не менш гучну трагічну поразку від польсько- литовської армії на полі під Берестечком, виявив одну закономірність: уряд Гетьманщини так і не знайшов союзників, на яких можна було б спиратися в боротьбі за державну незалежність. Кримський хан постійно підступно зраджував Богдана Хмельницького в найбільш важливі моменти битв; молдовський господар був залежною фігурою в руках польського короля, турецького султана й тих же кримських татар. Москва ж перебувала ніби над сутичкою і очікувала часу, щоб втрутитися в конфлікт, який виснажив усіх його «гравців».
Чи був вибір у Богдана Хмельницького? Мабуть і ні; на кінець 1653 року, на шостий рік війни саме Москва стала тією силою, на яку можна було б з деякими застереженнями покладатися. В будь-якому разі про повернення під руку польського короля не могло бути й мови — занадто далеко зайшло криваве протистояння між українцями й поляками, чималу роль в якому відігравали міжконфесійні суперечки (багато десятиліть продовжувалися страшенні утиски, що зазнавало православ’я в Україні; католицька церква заповзято «вогнем і мечем» доводила свою зверхність). До кого ж треба було йти «під руку» Б.Хмельницькому? Чи може до турецького султана, чи кримського хана — гнобителів православних? Безумовно, той факт, що «білий цар» був однієї віри з українцями, відіграв свою роль — більшість (але — не абсолютна, як нам тлумачили в радянські часи!) наших співвітчизників підтримала Переяславську Угоду. А де той місток, за яким майже рівноправне партнерство стає нагадувати скоріш відношення пана й кріпака? Саме недалекоглядність козацької верхівки, яка не розраховувала повною мірою на всі верстви населення країни (як, наприклад, Вільгельм Оранський в Нідерландах і швейцарські кантони у своїй багатовіковій боротьбі за незалежність — символічно що у 1648 р. ці нації були визнані по всій Європі за Вестфальським миром), призвела до майбутньої поразки ідеї незалежності. Гетьман і його уряд вже почували себе спадковими володарями, бачили лише себе, а не народ, гарантами державності. Через це їм і не вистачало віри в здатність самої України здобути омріяну свободу; натомість постійні пошуки «руки» того чи іншого іноземного володаря, який міг би гарантувати цю державність, пронизують наступні десятиліття після Переяслава й справедливо названі в народі Руїною.
1 жовтня 1653 року Земський собор прийняв рішення про включення України до складу Московської держави. 9 жовтня того ж року з Москви вирушило велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним, окольничим Іваном Олфер’євим і думним дяком Ілларіоном Лопухіним. У переддень Нового, 1654 року посольство прибуло до Переяслава. Наступного дня приїхав й Богдан Хмельницький, на протязі тижня – полковники, старшини, козаки. 8 січня гетьман виклав присутнім стан справ у війні з Річчю Посполитою й зажадав від присутніх вибрати з чотирьох володарів – султана (царя) турецького, хана кримського, царя московського, короля польського. Були перераховані всі образи, від яких потерпали православні українці: «про утиски з боку польських панів і згадувати нема потреби».., «турецький цар – бусурман, і ви самі знаєте, яких утисків зазнають брати наші від невірних», «кримський хан також бусурман; ми з необхідності було завели дружбу з ним і через те зазнали нестерпних бід, полону і нещадного пролиття християнської крові».
Отже гетьманський уряд зажадав отримати захисту й союзу з православним монархом, який «одного з нами грецького благочестя; ми з православ’ям Великої Русі єдино тіло церкви...». Умови договору мали таку суть (за М.Костомаровим): «...Вся Україна, козацька земля (приблизно в межах Зборівського договору), що займала теперішні губернії: Полтавську, Київську, Чернігівську, більшу частину Волинської і Подільської, приєднується під назвою Малої Русі до Московської держави з правом зберігати особливий свій суд, управління, обрання гетьмана вільними людьми, право останнього приймати послів і підтримувати стосунки з іноземними державами (крім кримського хана та польського короля), недоторканість прав шляхетського, духовного і міщанського станів. Данина (податки) царю повинна сплачуватись без втручання московських збирачів. Кількість реєстрових козаків збільшується до шістдесяти тисяч, але дозволялося мати і більше охочих козаків».
Але старшинська нарада, – додамо, що на ній були присутніми лише представники козаків Київського, Брацлавського, Чернігівського полків та міщан Переяслава, – після зачитування царської грамоти воліла, щоб московські посли присягнули «за свого царя так, як польські королі при обранні своєму на престол». Бутурлін відповів: «польські королі невірні, несамодержавні, не дотримуються своєї присяги, а царське слово непорушне». Багато хто з істориків вважає, що саме свобода Московії від присяги стала одним iз головних чинників майбутньої руйнації паростків української державності.
Тверда позиція «посольських людей» принесла результат. Бутурлін двічі стверджував: «царское слово переменно не бывает». Старшиною і гетьманом ці слова були витлумачені як присяга; з українського боку її прийняли 8 січня лише 284 особи. Б.Хмельницькому від імені царя було вручено грамоту й знаки гетьманської влади — булаву, шапку, корогву. Після цього московські посли побували у 117 містах і містечках України для отримання присяги від населення на вірність царю (за їхніми даними присягу склало 127328 осіб чоловічої статі). Але були й ті, хто не визнали влади Москви — славний полковник Іван Богун, чотири козацькі полки, більшість українського духовенства на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим і архімандритом Києво-Печерського монастиря Йосипом Тризною, частина міщан Києва, Переяслава, Чорнобиля. А вже 12 березня до Москви прибуло посольство Б.Хмельницького для переговорів про визначення статусу Війська Запорозького. Лише 27 березня українське посольство отримало підтвердження «23-х статей Богдана Хмельницкого» (так звані «Березневі статті»). Але діяли ці статті лише до 1659 року (оригінали їх щезли того ж року й до цього часу не знайдені), коли новий гетьман Юрась Хмельницький підписав Переяславські статті, що фактично дезавіювали Переяславську Угоду 1654 року. Про справжню автономію було й годі говорити.
Так, союз з Москвою був на той час необхідною передумовою для виходу з польської залежності, тим більше, що цар підтверджував, гарантував державні права України. Але кожна зі сторін вкладала в статті Договору 1654 року свій власний зміст, щоб використати його у власних інтересах. Гору взяла та сторона, що була більш агресивною, наполегливою й далекоглядною. Старшина недооцінила «старшого брата» — крім присяги, Україна залишалася ж рівноправним суб’єктом Договору. Безумовно в очах старшини головною перевагою союзу з Москвою була саме військова допомога останньої.
Наслідком перемоги дипломатії євразійського типу стало фактичне поглинення у XVIII столітті України, її прав і свобод московськими царями і царицями. Олексій Михайлович розпочав цей процес, а Петро I і Катерина II покінчили з рештками незалежності України. І «допомогли» їм представники української еліти, що дбали лише про свої егоїстичні інтереси. В першу чергу вони будували станову, ієрархічну державу на противагу демократичним устремлінням Запорозької Січі.
