Гострі суперечки прихильників і супротивників розширення НАТО про доцільність такого кроку не вичерпували боротьби довкола нього. Повної єдності не було й серед прихильників розширення: яким воно має бути, а отже й кого приймати до альянсу першим.
ТРИ ВАРІАНТИ РОЗШИРЕННЯ
Одні наполягали на еволюційному варіанті. Вбачаючи головні проблеми країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) не у військовій, а в економічній та політичній площинах, вони вважали проте, що реформи вже відсунули ці країни від прірви, і НАТО слід розширювати паралельно з Європейським Союзом, приймаючи до альянсу передусім нових членів ЄС: Фінляндію, Австрію та Швецію.
Інші пропонували шлях "стратегічного реаґування", який ставив розширення НАТО в залежність від можливого різкого погіршення ситуації в Росії. За такого варіанту найкращі шанси на вступ мали б стратегічно важливі для європейської безпеки країни - передусім Польща, а також Словаччина, Румунія та країни Балтії.
Нарешті, третій варіант - "забезпечення стабільності" (за формулюванням аналітиків дослідницької корпорації РЕНД). Його прихильники вважали причиною можливої нестабільності ЦСЄ поєднання внутрішніх (як економічних, так і політичних) та зовнішніх чинників - наслідком якого може, зокрема, стати перетворення реґіону на арену суперництва Росії та Німеччини, здатної вийти з-під контролю НАТО. Відтак вони пропонували швидко закріпити вже досягнуте, подбавши про безпеку тих країн колишнього Варшавського договору, які найбільше просунулися шляхом демократичних перетворень - тобто "Вишеградської четвірки".
Залежно від вибору варіанту розширення визначалася й концепція оборони нових учасників: від переважно самооборони (за еволюційного варіанту) до повномасштабної багатонаціональної оборони ("стратегічне реаґування").
ВИБІР НА КОРИСТЬ "СТАБІЛЬНОСТІ"
На вибір шляху розширення НАТО вплинув цілий комплекс чинників. Захід прагнув закріпити свою перемогу в холодній війні; центральноєвропейці - захиститися від можливих небезпек з боку Росії та подолати розкол Європи (як це розуміли Захід та ЦСЄ); Німеччина бажала створити навколо себе "пояс безпеки"; США хотіли через НАТО контролювати процес розширення європейських інститутів. Активно діяли всілякі лобі: військово-промислове по обидва боки Атлантики, натівська бюрократія, яка стверджувала, що без розширення альянс втратить динамізм, центральноєвропейське (особливо впливове в США). Отож вирішено було на розширення ЄС не чекати. Справді, відповідати економічним критеріям ЄС виявилося для нових демократій із ЦСЄ важчим завданням, ніж військово-політичним вимогам НАТО. Розвиток же подій в Європі (зокрема Боснія) засвідчив, що НАТО і досі є єдиною структурою, здатною забезпечити безпеку у Європі силовими засобами (насамперед завдяки американській потузі). Прагнення Франції та Німеччини збільшити вагу військово-політичного Західноєвропейського Союзу, поставивши його під більший контроль ЄС, на червневому саміті в Амстердамі, де переглядався Маастрихтський договір, фактично заблокували Велика Британія та нейтральні Ірландія, Швеція, Фінляндія й Австрія.
Військової загрози з боку Росії Захід нині не вбачає, тому серед кандидатів до "першої хвилі" цілком логічно опинилися насамперед країни "Вишеградської четвірки". Створюючи завдяки їм зону безпеки навколо Німеччини, НАТО водночас мінімізує свої проблеми, пов'язані з прийняттям нових членів. Однак кандидатура Словаччини відпала через її невизначеність і зволікання з демократизацією. США виступали за прийняття до НАТО в "першій хвилі" тільки Польщі, Чехії та Угорщини. Це пояснюється фінансовими причинами, потребою виважувати свої кроки, щоб зберегти цілісність та ефективність альянсу (адже кожна прийнята країна вносить певний елемент непередбачуваності), нарешті, небажанням занадто дратувати Москву, ускладнюючи умови для "другої хвилі".
Франція та Італія активно лобіювали прийняття до НАТО також відповідно Румунії та Словенії, арґументуючи це потребою посилити південний фланг альянсу. Традиційно маючи значний вплив на Бухарест, Париж прагнув збалансувати "трійку" країн, де переважний вплив має Німеччина. Румунія серед цієї п'ятірки кандидатів за своїм стратегічним значенням і чисельністю армії поступається тільки Польщі. Крихітна 2-мільйонна Словенія з 50-тисячною армією територіально зв'яже НАТО з Угорщиною. Вона, безумовно, відповідає вимогам НАТО. Францію та Італію в їхніх домаганнях активно підтримували інші середземноморські члени НАТО. Однак наближення альянсу до буремних Балкан поряд із перевагами містить і небезпеку бути втягнутим у конфлікт, що зменшує шанси на ратифікацію рішення парламентами натівських країн, насамперед американським Конґресом, де хочуть отримати дивіденди з найменшим ризиком. А голос США, попри важливість консенсусу, є якщо не вирішальним, то найважливішим.
Данія та Норвегія, побачивши, що в їхніх протеже - країн Балтії - немає шансів потрапити до "першої хвилі", підтримати ідею "п'ятірки" відмовилися. Канцлер ФРН Коль напередодні саміту заявив, що підтримує "швидкий" вступ Румунії - проте це формулювання не означало, що вона має бути серед перших. Німеччина, підкреслює британський фахівець Джонатан Ейл із Королівського інституту об'єднаних сил, "уперше в своїй історії буде оточена дружніми країнами - то чи варто їй підтримувати ще більше розширення?"
Таким чином видається, що гору взяв варіант "забезпечення стабільності". Після розширення, якщо внутрішні проблеми нових членів альянсу спровокують кризу, НАТО просто змушена буде реаґувати. Це, мабуть, є однією із причин стриманого ставлення до кандидатури Румунії, яка розпочала реформи тільки в торішньої осені, після приходу до влади антикомуністичної опозиції. Її прийняття означало би, що додалися також елементи "стратегічного реаґування", - а на це наразі начебто немає підстав.
НАСЛІДКИ "ПЕРШОЇ ХВИЛІ"
Прийняття до НАТО Румунії заперечило б цивілізаційну концепцію Гантінґтона, згідно з якою католицький і протестантський Захід протистоїть православному Сходові (зрозуміло, де опиняється в такому разі Україна). Однак для Києва важливішим є те, що він лишається поза НАТО в компанії країн, належність яких до Європи не викликає сумніву. Товариство Румунії та Словенії важливе й для балтійських країн, які таким чином мають можливості мріяти про свою участь у "другій хвилі".
З Європейського Союзу пролунали голоси про те, що можливо прискорити початок переговорів щодо приєднання до ЄС нових членів, зокрема Словенії та Естонії - важлива компенсація тим, хто не потрапив до "першої хвилі".
Розширення НАТО на схід уже сприяло вирішенню проблем між сусідами: Румунією та Угорщиною; Україною та Румунією і Росією. Бухарест тепер заявляє про необхідність формування трикутника Польща - Румунія - Україна, який сприятиме наближенню ЦСЄ до європейських інститутів. Характерно, що новий болгарський антикомуністичний уряд шукає підтримки вступу своєї країни до НАТО в Туреччини, з якою Болгарія ще донедавна мала напружені стосунки. Прем'єр Угорщини, яка має певні проблеми в стосунках зі Словаччиною, звернувся проте до Польщі та Чехії із закликом не забувати про цю країну, сприяти її просуванню до НАТО, і знову зактивізувати "Вишеградську четвірку". Польский президент активно обстоює інтеґрацію до Європи України - попри раніші побоювання, що польскі соціалісти, на відміну від правих, не усвідомили її значення для стабільності в Європі.
У Мадриді чітко сформульовано (принаймні на рівні заяв), що процес розширення НАТО є відкритим, і його перебіг буде розглянуто на наступній зустрічі 1999 року. Отож, тоді можлива й "друга хвиля" запрошених. Особливо відзначено просування до демократії Румунії, Словенії, "держав балтійського реґіону" - поступка європейським союзникам, на яку в останній момент пішли США.
До останнього часу видавалося, що Захід обирає щодо Росії та України варіант "інституційованого переплетіння інтересів" (institutional web - за формулюванням Річарда Кюґлера з РЕНД). Це передбачає поки що мінімальне розширення НАТО, встановлення різноманітних зв'язків з Росією та Україною через НАТО, ЄС, фінансові інституції, "велику сімку".
Але чи буде стабільною система, яка не бере до уваги становище в СНД?
Захід може обрати "стратегію відкритих дверей" - поступове прийняття нових членів, у тому числі з числа держав СНД, а зрештою колись і Росії. Однак така стратегія матиме успіх тільки в тому разі, якщо Росія довірятиме Заходу й прагнутиме інетґруватися до його інституцій, а стабільна ситуація на території СНД не провокуватиме Росію на втручання. Якщо ж Москва бачитиме загрозу своїм інтересам, вона прагнутиме реінтеґрації в СНД. Тоді Захід може піти на поділ "сфер впливу" й погодитися на її "миротворчу" роль в СНД. Більшість західних експертів уже розуміє роль незалежної України для стабільності в реґіоні. Дехто пропонує роль "моста": скажімо, асоційоване членство і в структурах Заходу, і в СНД. Однак "мости" в разі конфлікту спалюють. Отож, можливі варіанти майбутньої системи європейської безпеки в умовах розширення НАТО потребують подальшого обговорення експертами та громадськістю з метою чіткого усвідомлення інтересів України та засобів їх забезпечити.
