Думки з приводу «перших плодів» помаранчевої революції неоднорідні — багато хто вже розчарувався, в багатьох ще жевріє надія. У будь-якому випадку Україна перебуває під мікроскопом світової уваги: від результатів моніторингу подій у країні багато в чому залежить розвиток держави — якщо врахувати, що одним із визначальних його чинників є солідний притік іноземних інвестицій. Поза сумнівом, такий моніторинг триває і в Росії. Звісна річ, з різною мотивацією. Якщо одні з тихою зловтішністю вичікують чергового промаху нової української влади, то інші співпереживають, сподіваючись, що «українське диво» стане стимулом для подальшого розвитку Росії. До другого «табору» російських політиків належить народний депутат Державної думи РФ Олександр ЛЕБЕДЄВ, який намагається (на відміну від багатьох своїх колег) компетентно та реалістично підходити до оцінки «постреволюційної» української дійсності. До речі, вчора стало відомо, що Національна резервна корпорація (НРК) Росії тимчасово припиняє інвестиції в економіку України. Повідомлення прес-служби НРК розповсюдив саме президент Національної інвестиційної ради Олександр Лебедєв. Це зроблено «у зв’язку зі зміною ділового клімату, спричиненою численними суперечливими заявами та діями офіційних осіб й органів влади України відносно підсумків приватизації». Припинення інвестицій холдингу стосується насамперед «готельних комплексів у Криму та Києві, розвитку іпотеки та будівництва доступного житла, банківського та страхового бізнесу».
— Нещодавно ви залишили посаду заступника комітету Держдуми у справах СНД та зі зв’язків із співвітчизниками. Одна з причин — ви були противником входження до нього Костянтина Затуліна. Чи не вважаєте свій крок необачним, враховуючи той факт, що комітет після того, як ви пішли, набув відверто «антиукраїнської» тональності?
— Тут, напевно, якась помилка. Я не залишав посади заступника голови комітету Держдуми у справах СНД, яку я займаю з початку роботи нинішнього складу парламенту. Але я справді склав свої повноваження співголови (з російської сторони) російсько-української міжпарламентської комісії та вийшов з її складу, після того як прийняли рішення про входження в неї пана Затуліна. І це було справді принципове політичне рішення, про мотиви якого я проінформував колег у Держдумі та Верховній Раді спеціальним листом. Річ не в тому, що мене особисто якось особливо зачіпає позиція цього депутата. Просто він — знаковий персонаж у російсько-українських відносинах, і я не вважаю, що його присутність — навіть як рядового члена комісії — слугуватиме розвитку міжпарламентських відносин між нашими державами.
Я не вважаю свого кроку необачним й анітрохи про це не шкодую. Я, як і раніше, є координатором групи зі зв’язків із парламентом України, до якої входять понад 100 депутатів (для порівняння — в російській частині комісії їх лише 10). А що стосується того, яку спрямованість тепер матиме робота комісії, це цілком залежить від позиції парламентаріїв, які до неї входять, у тому числі й з української сторони. Принаймні у мене є взаєморозуміння з новим співголовою комісії, першим віце-спікером нашої палати Любов’ю Сліскою.
— Чи не змінилася ваша думка про помаранчеву революцію, що відбулася в Україні? У чому ваші очікування виправдалися, а в чому — ні? Як ви оцінюєте перші сто днів українського уряду?
— Треба чітко розуміти, — на жаль, у нас багато хто досі не змирився з цим очевидним фактом, — що всі події стали не результатом якоїсь зовнішньої змови, а стали результатом потреби українського суспільства в зміні політичного режиму. І в цьому сенсі вона була історичною неминучістю. Ті цілі, які декларувала колишня опозиційна коаліція, що нині стала владою, не могли не викликати співчуття в будь-якої нормальної людини, яка поділяє демократичні цінності та бажає добра народу України. Багато з того, що заявляє нова влада, цілком виправдовує очікування, які на неї покладають. Принаймні, можна лише вітати бажання Президента й уряду в Києві зробити свою роботу зрозумілою та прозорою.
Інша річ, як декларовані ними цілі реалізовуються на практиці. На жаль, іноді на місцях ми бачимо бажання поквитатися з політичними, та й не лише політичними опонентами. Так, мені незрозуміло, кому став на перешкоді Театр російської драми ім. Лесі Українки та навіщо застосовувати проти його керівників кримінальне переслідування. Владі це авторитету не додає — так само, як і поява різних проскрипційних списків. Такі кроки радше грають на руку нової опозиції, створюючи її лідерам ореол мучеників.
— Як ви оцінюєте факт одноголосного голосування в Державній Думі за заяву «Про розвиток політичної ситуації в Україні», яку в Києві оцінили як недружній акт і втручання у внутрішні справи? Свого часу ви були одним із небагатьох політиків у Росії, які підтримали помаранчеву революцію, проте ви також проголосували за заяву Думи. Чому?
— Слід зазначити, що проект цієї заяви гуляв кабінетами Держдуми з березня місяця. Я взагалі є противником таких заяв, оскільки вважаю хибною саму практику повчань і втручання у внутрішні справи інших держав із боку наших органів державної влади. Якщо є питання, думки — їх можна висловити в спілкуванні з колегами з Верховної Ради, можна зустрітися з членами Кабінету Міністрів України, з Президентом Ющенком зрештою — він, наскільки я знаю, готовий до такого діалогу. Можна виступити в пресі або відповісти на запитання ЗМІ (що я зараз і роблю). Але офіційна заява парламенту — це політичний акт, який я вважаю просто контрпродуктивним. Невже хтось думає, що, прийнявши таку заяву, ми одразу отримаємо з Києва «Слухаюсь!» або «Дозвольте виконувати?». Навряд чи. Швидше за все, реакція буде прямо протилежною, що ми й спостерігаємо. І ті, хто її спровокував, також це добре розуміють. Їм просто треба заробити політичний капітал, або, можливо, відпрацювати гроші спонсорів.
Але в цьому випадку я проголосував «за» з двох причин. По-перше, хоча за формою мені цей документ не подобається, певну заклопотаність ситуацією в Україні, виражену в ньому, я розділяю. А по-друге, ви повинні розуміти: адже я не партизан, і працюю в певній політичній команді. Якщо, попри мою думку, було прийняте рішення, я його підтримаю. В іншому випадку треба змінювати команду.
— Існує думка, що Москва зараз обрала тактику вичікування — у що виллється українська революція? Ваш прогноз — як Росія вибудовуватиме свою політику щодо України в тому випадку, якщо українській владі не вдасться реалізувати обіцяного?
— Я вельми переконаний, що зміна влади в Україні відкрила нам унікальну можливість вибудувати відносини з чистої сторінки. Це відносини, побудовані на найнадійнішій основі, — на взаємному інтересі та взаємній вигоді. Я називаю це політикою реальних справ, або новим прагматизмом. І, як мені здається, наша влада почала реалізовувати цю політику. Сьогодні і Росія, й Україна в двосторонніх відносинах декларують свої цілі та наміри абсолютно відкрито, без колишньої фальші та демагогії. Існують об’єктивні та зрозумілі розбіжності, їх чесно визнають і шукають шляхів їхнього вирішення.
У вашому запитанні я відчуваю натяк на можливість «пограти» на внутрішньополітичному полі України, використати протиріччя як між владою й опозицією, так і в самій владі. Звісно, багато наших політтехнологів, які з ностальгією згадують торішній золотий дощ передвиборних замовлень, хотіли б, щоб він повторився. Але мушу їх розчарувати: на жаль, ті часи минули безповоротно. Українські політики пересвідчилися, що наші графи каліостро — звичайні шарлатани, і їхня присутність лише шкодить. А наша держава навряд чи ще раз піддасться на їхні «розводки». Та й сама нинішня атмосфера російсько- українських відносин цього не передбачає.
— Чому в Росії прагнення України приєднатися до ЄС та НАТО сприймається однозначно як ворожа політика? Чи можна змінити подібне бачення? Чи не вважаєте ви, що нинішня політика Росії якраз підштовхує Україну до інтеграції в західні структури?
— Особисто я жодної такої загрози в цьому прагненні України не вбачаю. Загалом ЄС і НАТО — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. І якщо вступ України до НАТО може створити нам певні складнощі в сенсі забезпечення ПРО або базування Чорноморського флоту, то інтеграцію України до Євросоюзу можна лише вітати. Хоча перспективи такої інтеграції, як ми знаємо, дуже примарні — особливо у світлі останнього катаклізму навколо загальноєвропейської конституції.
Абсолютно згоден, що кипуча діяльність багатьох наших «українологів», брязкання ультиматумами та розмови про «споконвічно наші землі» на лівому березі Дніпра дає зайвий привід українській еліті замислитися про зовнішній захист свого суверенітету. Але треба чітко розуміти, що на кожне місто знайдеться якийсь один божевільний. Просто не треба ототожнювати його думку з думкою міської влади, і тим паче всіх городян. І я, зі свого боку, постійно намагаюся переконати в цьому моїх українських друзів.
Питання про участь України в тих чи інших військово- політичних союзах — це її внутрішня справа. Але мушу зазначити, це суперечить принципу національного суверенітету. З іншого боку, треба розуміти, що, наприклад, вступ України до НАТО — це не вирішення її проблем, а саме створення нових. Адже цей крок, крім іншого, може загнати в могилу ВПК України, який сьогодні є одним із найуспішніших у світі — багато в чому завдяки кооперації з російськими оборонними виробництвами.
— За деякими даними, сьогодні, попри декларації української влади, Росія залишається єдиним великим джерелом інвестицій для України. У Росії вважають український клімат для інвестицій сприятливим? Чи йдеться про реекспорт західних інвестицій, чи ж це повертаються гроші, вивезені до Росії українськими підприємцями?
— Мені нічого не відомо про гроші, які українські підприємці вивезли до Росії. Наскільки я знаю — і російський, і український капітал протягом останніх років витікали в абсолютно іншому напрямку. І говорити про «реекспорт» відносно нашого капіталу з України також не зовсім коректно. Радше можна говорити про те, що російський капітал сьогодні шукає місця свого застосування за кордоном, й Україна в цьому сенсі є дуже цікавим майданчиком. Тому ваші дані абсолютно правильні — Росія справді є і в найближчій історичній перспективі буде найбільшим джерелом інвестицій для української економіки. Але тут якраз починаються численні «якщо».
На жаль, якщо ще кілька місяців тому я був, можна сказати, добровільним «рекламним агентом» із залучення інвестицій в Україну, сьогодні вже ніяк не можу похвалитися цим званням. Складається враження, що розмови про прозорість влади у Києві — це одна реальність, а представники цієї влади на місцях — інша. Те, що відбувається на низовому рівні, — це просто якась «махновщина». Якщо саме цей персонаж нашої спільної історії стане еталоном для наслідування, мені щиро шкода Україну. Тому що ми знаємо, як і де закінчилося його Гуляй-Поле.
Банк і корпорація, співвласником яких я є, справді були одними з піонерів освоєння українського ринку. Ми працювали чесно та прозоро, відповідно до чинних законів і процедур. Крім іншого, наприклад, побудували в Алушті пансіонат з аквапарком. Сім років тому там був пустир і руїни. Тоді, коли українські підприємці купували собі готелі в Туреччині, ми вклали в Крим 65 мільйонів доларів, і тепер «Море» — єдиний на всьому побережжі п’ятизірковий готель, у якому щороку відпочивають понад 150 тисяч росіян і українців. Але якщо за Кучми за три роки було 32 перевірки, то за три останні місяці — 49! А прокурор договорився до того, що ми, мовляв, колись мало заплатили за землю. Питається: де вони всі були, коли ми туди вкладали, коли створювали першокласний курорт? Те саме можна сказати про готель «Україна» в Києві.
Я не знаю, що це таке — просто шкідництво знахабнілих чиновників чи свідома лінія влади, спрямована на те, щоб відібрати бізнес або отримати хабарі. Якщо останнє, то краще сказати про це відкрито, щоб більше не було жодних ілюзій. Тоді буде ясно, що перспективи немає, треба згортати справи та шукати інші сфери докладання розуму та зусиль. Це не лише моя особиста думка, це настрій усіх тих, хто вкладав в українські заводи, які простоювали, та нікому досі не потрібну нерухомість. Ми ж можемо, наприклад, закрити готель, зробити з нього приватну резиденцію. Кому від цього буде краще — бюджету, місцевим жителям, відпочивальнику? І нехай ніхто не спокушається — нічого відібрати в нас не вдасться. Як і де судитися, ми добре знаємо, а якщо хтось має ілюзії стосовно цього — хай спершу познайомиться з історією нашої тяжби з банком «Креді Агріколь». Як кажуть, мертвого осла вуха!
— Свого часу ви виступали з важливими ініціативами у сфері об’єднання зусиль авіаційних підприємств Росії та України для спільного виходу на міжнародні та внутрішні ринки авіатехніки. Чи отримали ці програми підтримку нової української влади, чи авіабудівники наших країн, як і раніше, нарізно протистоятимуть конкуренції на цьому ринку?
— Коли в нашій пресі мене називають лобістом регіонального літака Ан-148, який ми робимо спільно з українськими партнерами, я анітрохи не соромлюся, а, навпаки, пишаюся таким званням. Тим паче, що після березневого візиту нашого президента до Києва повинен розділити з ним ці лаври, оскільки Володимир Володимирович високо оцінив цей проект. Я вважаю, що він має чудову перспективу не лише для російського або українського, а й для світового ринку цивільного літакобудування. З боку вашої виконавчої влади я бачу розуміння та підтримку проекту, чого, на жаль, не скажеш про наших чиновників, які примудряються прямо саботувати побажання президента. Їм, звичайно, Ан-148 нецікавий, бо він не вимагає великих бюджетних вливань, які треба «освоювати». Ось і сверблять руки пустити якийсь струмочок на «альтернативний» літак, прикриваючи свої корисливі інтереси псевдопатріотичною риторикою. Але, впевнений, здоровий глузд переможе. Тим паче, що наш літак може стати однією з тих найреальніших справ, на які спиратиметься побудова російсько-українських відносин.
— Що ви можете сказати про перспективи ЄЕП? Чи можна його створити без України та що, на вашу думку, треба зробити Росії, щоб Україна також відчула надзвичайну необхідність у такій структурі?
— ЄЕП без України — це нонсенс. По-перше, тому, що такий ЄЕП уже є, він називається ЄврАзЕС. А по-друге, і це головне, сьогодні Україна набагато більше зацікавлена в ЄЕП, ніж Росія. І це навіть не треба доводити, бо очевидно всім, у тому числі членам Кабінету Міністрів України. На жаль, ваші міністри, розуміючи це, починають на пустому місці заплутувати самі себе та оточення. Так, представник України в ЄЕП, міністр економіки Сергій Терьохін на одному із заходів, де я був присутній, недавно заявив, що його країна за те, щоб негайно оголосити зону вільної торгівлі, але проти Митного союзу. Адже одне без іншого не може існувати, оскільки подібна зона передбачає єдиний митний тариф і спільну митну політику! І подібних нестиковок у його міркуваннях безліч. Сподіваюся, все ж таки розуміння спільних інтересів зрештою розставить все на свої місця, і механізми ЄЕП почнуть функціонувати. А життя, ринок самі наповнять цю абревіатуру змістом.
