Усі вісім років незалежності Україна живе в умовах кризи. Обвал виробництва, зумовлений неконкурентоспроможністю вітчизняних товарів, сповільнився і змінився стагнацією. Минулого року, за офіційними даними, вже було підвищення рівня виробництва. Можливо це тимчасове поліпшення, свого роду хитання рівня виробництва на «дні економічної ями». А якщо це початок очікуваного довготривалого підйому економіки, важливо зрозуміти, якими засобами він може продовжитися, з чим Україна виходить на внутрішній і світовий ринок. З аналізу спеціалізації національних економік у єдиній світовій системі спробуємо оцінити ці перспективи України.
СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК У СВІТОВІЙ СИСТЕМІ
В індустріальну епоху держави з розвиненою промисловістю прагнули індустріалізацією та інтенсифікацією сільського господарства виробляти якомога більше товарів для внутрішнього споживання та експорту. У новій постіндустріальній епосі деякі найбільш розвинені країни розпочали деіндустріалізацію економіки й експортують уже переважно не матеріальну продукцію, а знання та інформацію. Капітал перетікає у цих країнах з матеріального виробництва у сферу послуг, а також у «людський капітал»
Це дало підстави деяким економістам передбачати, що деіндустріалізація — загальна тенденція, яка може стати тотальною, охопивши всі країни, здатні розвинути «індустрію знань». Проте, видно, це не так. Тотального згортання матеріального виробництва не буде, оскільки споживання матеріальної продукції в деіндустріалізованих країнах не знизилося. Вони почили імпортувати її в обсягах, що постійно збільшують, з раніше відсталих в індустріальному плані країн, які швидко індустріалізувались. Екологічно шкідливі металургійні та хімічні заводи, потім виготовлення тканин, трикотажу, взуття і навіть збирання комп’ютерів і радіоапаратури перенесено зі США та Європи в Азію. Нам цю продукцію везуть уже не з Європи, а з Малайзії, Китаю, Туреччини. Триває не деіндустріалізація світу, а спеціалізація національних економік на постачанні тих матеріальних товарів або інформації, які вони здатні зробити якісніше і дешевше від інших. Національні економіки, доповнюючи одна одну, вже утворили єдину світову економічну систему. Її створення прискорила ліквідація автономної економічної системи соціалістичного табору.
США і якоюсь мірою ще 2—3 країни є її «мозком». Вони виробляють і продають науково-технічну продукцію та інформацію, а вивозять надлишковий капітал, накопичений внаслідок монопольного продажу їх за високою, не еквівалентною до витрат вартістю. Країни Європи й Азії з розвиненою інфраструктурою і працелюбним населенням — це «руки», які виробляють матеріальну промислову і сільськогосподарську продукцію. Країни, багаті на дефіцитну сировину або з умовами для вирощування екзотичних культур, постачають цю специфічну продукцію, часто залучаючи для її виробництва іноземних працівників. Кожна країна з цих трьох груп, займаючи певну нішу в світовій економічній системі, має ринки збуту своєї продукції, таким способом забезпечуючи населенню можливість споживати імпортовану продукцію. Окрема група — бідні країни, яким нічого продавати. Вони не входять у світову економічну систему і ведуть напівнатуральне господарство, імпортуючи товари у вигляді позик і гуманітарної допомоги. Цей розподіл якоюсь мірою умовний, окремі країни займають проміжне положення. Так Росія — постачальник дефіцитної сировини (нафти, газу), але вивозить і промислову продукцію.
МІСЦЕ УКРАЇНИ У СВІТІ ТА ЇЇ НАЙБЛИЖЧІ ЕКОНОМІЧНІ ПЕРСПЕКТИВИ
Україну, яка має поки що негативний баланс зовнішньої торгівлі, слід, хоч і з натяжкою, зарахувати до четвертої групи — бідних країн. Проте вона експортує окремі види наукоємких виробів оборонного призначення (танки, літаки, ракети). Підприємства, що їх виробляють, частково знайшли, частково шукають свої ринки. Їхні зусилля можуть і надалі забезпечити певне зростання експорту і надійну, хоч і недостатню для великої країни, нішу у світовій економічній системі. Якість іншої промислової продукції України поки що, як правило, не є високою, а відсталі технології і зношене застаріле обладнання спричинюють те, що енерговитрати на одиницю продукції у 2 — 3 рази вищі, ніж у розвинених країнах. При імпорті енергоносіїв за світовими цінами це істотно підвищує витрати виробництва. Однак частина металу та інших товарів йде на експорт. Їх конкурентоздатності сприяє більш низька, ніж в інших країнах, оплата праці. Крім того багато виробників мають приховані дотації. Влада неофіційно дозволяює їм без сплати споживати електроенергію і газ, а персонал без своєї згоди кредитує їх, не отримуючи зарплату. Перспективи такого експорту вельми сумнівні.
Не тільки розвиток експорту, а й зниження витрат на імпорт витісненням його на внутрішньому ринку є істотним для національних економік. Конкурентоздатними на внутрішньому ринку могли б стати, незважаючи на невеликі експортні перспективи, підприємства харчової і легкої промисловості, частини машинобудування, а також сільське господарство України. А базова вугільна галузь, якій приділено велику увагу, внаслідок виснаження придатних для розробки запасів, без великих дотацій не здатна конкурувати на внутрішньому ринку. Економіка диктує її інтенсивне згортання, але воно не відбувається з соціальних причин. Необхідне створення робочих місць для шахтарів. Це, в принципі, можливо за створення умов для інвестицій у гірничу промисловість: рентабельність шахтного видобутку золота в Луганській і Дніпропетровській областях, міді — в Рівненській може бути високою.
Досвід західних сусідів показав, що підняття економіки найшвидше здійснюють малий і середній бізнес. У країнах Заходу, у Польщі та країнах Балтії він дає від 40% до 60% валового продукту, у Сербії, де великі підприємства торішнім бомбардуванням зруйновано, — майже всі 100%. А в нас за горбачовської перебудови, він досяг 5—6%, потіснивши імпорт на внутрішньому ринку, але за Кравчука знизився до 4%, у 1997 році — до 3%, в 1998 —1,8%. Не виріс він минулого року, незважаючи на створення держкомітету з його захисту. Поки що на сьогоднішній слабкий малий бізнес влада дивиться лише, як на джерело затикання дірок у бюджеті. А мали б вони політичну волю звільнити його від задушливих обіймів чиновників 28 відомств, Україна могла б вийти на ринки СНД й Азії з продукцією легкої і харчової промисловостей, а з деякими виробами — у Європу. Про це багато писали, а «віз і нині там». Уряд Ющенка, на який покладали надії, поки що їх не виправдовує.
Заходи, що їх застосовує до збиткових державних підприємств виконавча влада, не є послідовними. Парламент також робить свій внесок у погіршення стану економіки, продовжуючи це і з новою більшістю. Пропозиція про зниження податку на вивіз насіння соняшника він відкинув, і рецидив протекціонізму, який знижує експортні можливості, збережено.
Все це не дає підстав вважати економічне зростання минулого року стійким. Воно може бути й короткочасним, а в тій частині, що входить до підприємств державного сектора, які мали приховані дотації через борги із зарплати і за газ, є уявним. Якщо буде припинено подальше накопичення боргів, на цих підприємствах зростання, видно, припиниться.
ВІДДАЛЕНІШІ ЕКОНОМІЧНІ ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ
Економісти, які вважають неминучою деіндустріалізацію розвинених країн, орієнтують економіку України в майбутньому на експорт науково- технічних розробок і наукоємкої продукції. Обгрунтовують вони це наявністю наукового потенціалу і нинішнім експортом окремих видів наукоємкої продукції, вироблюваної «оборонниками» колишнього СРСР. Справді, експорт науково-технічних розробок та інформації дуже вигідний і до цього бажано прагнути. Але якихось успіхів у цій сфері, крім розвитку оборонних підприємств з уже наявним запасом, поки що Україна не досягла. Те, що вони будуть навіть через 10—15 років, сумнівно — передові країни не стоятимуть на місці.
Монопольне становище у галузі науково-технічних розробок та інформації мають США. Навіть значно багатшим, ніж Україна, країнам не під силу те, за допомогою чого вони його досягли і втримують. У США давно склалися традиції «країни емігрантів», яка «купує» найкращі голови зі всього світу, забезпечуючи їм вищий, ніж на батьківщині, рівень оплати. Атомну бомбу, ракети і багато іншого створили вихідці з Європи, у розробці комп’ютерних програм брали участь програмісти із країн СНД. Можливість залучити найкращих фахівців світу виникла в США внаслідок найвищої у світі продуктивності і, відповідно, оплати праці, прекрасних умов роботи і високої якості життя. Не маючи таких умов для своїх громадян, країна не могла б створити їх і для чужих «мізків». США цього досягли в індустріальну епоху.
Проте і зараз, експортуючи науково-технічну продукцію і маючи можливість за низькими цінами ввозити сировину і різну продукцію, США здійснюють відносну, а не абсолютну деіндустріалізацію. Вони зберігають самодостатню економіку з найвищою в світі продуктивністю праці у матеріальному виробництві. Фермери, які становлять 2,7% населення, забезпечують країну основними продуктами харчування і дають більше сільськогосподарської продукції на експорт, ніж країни, де цим займається більшість населення. Гірники, яких 1,4%, забезпечують потреби країни в енергоносіях на 60—70%, у руді чорних і кольорових металів — на 50%. Не останню роль у тому, що США досягли таких успіхів, відіграє ліберальна модель суспільного і державного устрою, що дає в ринкових умовах найстрімкіше зростання продуктивності праці. Європа з її соціал-демократичною моделлю, хоч і не набагато, але відстає.
Внаслідок цього у світі склалася ситуація, за якої всі країни з відкритим суспільством, які тратять великі кошти у перспективних сферах наукових досліджень і наукоємкого виробництва, готують кадри не стільки для себе, скільки для США. Немає підстав вважати, що Україна буде винятком: за роки незалежності, коли вона стала країною відкритого суспільства, до США, а також в Ізраїль, Польщу і Росію виїхали всі вчені й інженери, які мали можливість це зробити, а приїхали до нас із країн Азії малограмотні ринкові торговці. Щоправда, раніше Україні вдавалося на тільки втрачати свої, а й залучати чужі розуми, які заклали фундамент її нинішніх експортних технологій. Хоч ракети Росії і довоєнні літаки США створювали кияни Корольов і Сікорський, але «замість» них Україна отримала авіаконструктора Антонова, конструктора ракет Янгеля, фундатора школи танкобудівників Кошкіна. Та це було в закритому суспільстві СРСР і навряд чи буде мати продовження.
За такої ситуації сподіватися, що напівфеодальний віз нашої витратної економіки, яка дісталася у спадок від СРСР, породить реактивний літак економіки постіндустріальних країн, проминувши стадію автомобіля індустріальної ринкової економіки, щонайменше, наївно. Це підтверджують не дуже, як виявилося, вдалі спроби Японії й «азійських тигрів» обійти США. А вони подавали надії більші, ніж Україна. Це ще раз підтверджує, що розподіл праці між країнами стабільний і скоро не зміниться. Зростання кількості постіндустріальних країн, які експортуватимуть знання та інформацію, не відбудеться ще й тому, що США, певна річ, активно перешкоджатимуть цьому, а їхня економічна і військова могутність — вагомий аргумент. Усе це робить перспективи України ввійти в групу постіндустріальних держав туманними.
