У дитинстві я щиро захоплювався літературою про індіанців. Імпонувала їхня непідробна схожість із нашими запорожцями: і щодо волелюбності, і кмітливості, і природженого розуміння природи, й навіть неперевершеного вміння давати одне одному влучні прізвиська... Дивина, але багато років по тому, гортаючи посмертну книжку Джеймса Мейса, усвідомив, що, виявляється, був такий нащадок корінного населення американського континенту, котрий усім серцем перейнявся трагічною історією мого українського народу, як я колись — його. Щоправда, моє ставлення до індіанців залишилося десь у сфері — хай і світлих, — але суто дитячих емоцій, а його — закарбувалося в наукових та публіцистичних працях, що допомагають українцям, попри пережитий геноцид, усвідомити себе як націю.
Власне, книжку Джеймса Мейса (як повелося з доби Тарасових «Гайдамаків») читати почав із післямови, витончено зробленої його дружиною — Наталією Дзюбенко-Мейс. І не помилився. З такою невимовною любов’ю вона представила дану «дещицю його доробку», що відразу ж закортіло перечитати все до останньої крапки.
«Ваші мертві вибрали мене...» — підручник патріотизму і трепетного ставлення до власної історії для всіх свідомих і особливо несвідомих українців. Зразок того, яких вершин людського духу можна досягти, коли до справи берешся фахово, відповідально, з усією душею.
«Глухе мовчання отримав Джеймс за свою працю й з боку західних вчених та, зрештою, і від України», — з гіркотою сказано у згаданій післямові. Утім, погоджуючись із даним твердженням, постійно ловив себе на думці, що чимало з Мейсових висновків (особливо тих, що стосуються Голодомору 1932—1933 років) останнім часом не просто озвучено — його ж словами! — на найвищому державному рівні, а й донесено до свідомості вітчизняного та світового загалу, втілено у творах літератури, кіно, монументального мистецтва, виставках, музеях та незворотно запущеному процесі розсекречення все нових архівних матеріалів.
Наприклад, таких, як ось це листування (зберігається в одній із кримінальних справ в управлінні СБ України в Кіровоградській області) зразка 1933 року. Тоді був засуджений на три роки виправно-трудових таборів за антирадянську агітацію військовослужбовець Василь Дзіна. У ході допиту цей син хлібороба відверто заявив слідчому, що невдоволення почав виявляти після прочитання листів від рідних із села Боски Добровеличківського району (географічний центр України; чорнозем, узятий звідти, виставлено в Парижі як зразок такого типу грунтів; нині — Кіровоградська область). «Брат Іван писав, — цитуємо документ, — що померла дитина, а сестра Марія описувала тяжке життя в колгоспі, що їй живеться погано, голодує, і не лише одна вона, але всі колгоспники голодують... Повідомила, що житель села Юріївки Іван К. зарізав жінку, котра попросилася до нього переночувати і з’їв її... робив з неї ковбасу... Інша сестра Тетяна просила вислати в конверті хоча б крихту хліба, щоб вона його побачила, бо в колгоспі — немає. Всі ці листи так на мене вплинули, що у мене склалася думка, що всі колгоспники голодують... До того, ще перебуваючи вдома до призову до Робітничо-селянської червоної армії, неодноразово бачив, як люди їли дохлих коней...»
До справи долучено також лист сестри Василя Дзіни Марії до брата від 20 червня 1933 року: «...Васю, в мене малярія... щоб ти мене бачив, яка я худа. Знаєш, Васю, хвора, а їсти нема, то ми спасаємось житом з городу. Те тільки почало жовтіть... Голова артілі робить, що сам хоче. Саша пішов, каже: «Дайте для мене молока, бо нічого цілий день не їла». А він каже: «Нехай вмирає...» Нарешті процитуємо лист сестри Тетяни від 24 квітня 1933 року: «Васю, я була засватана... тільки не пішла. Наші усі порадились, що такий голод... то я відмовила. Знаєш, як голодний, то не цікавить нічого. Просто страх один, оце тобі іде чоловік, упав, умер. Через нього переступають, лежить три дні, поки заховають. Вася, то шість, то сім в одну яму кидають кожного дня. Знаєш, як ото один рік сильно коні іздихали, отак цей рік люди мруть. Вася, якби ти побачив, як люди лопатами копають степ, так коло лопати упав і вмер...»
На превеликий жаль (у даному разі не можна не погодитися з висловлюванням Мейса щодо подібних оприлюднень), «ті, хто не хоче вірити, що це було, просто не вірять. Їх жодні факти, жодні документи не зможуть переконати».
Але тішить те, що, хай уже після смерті Мейса, побачила світ багатотомна (по областях) «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні» з нескінченними списками жертв, про які має пам’ятати кожен із нас. Значною мірою в цьому і його, Мейса, заслуга.
Дещо перефразувавши Д. Мейса, можемо сказати, що наші мертві вибрали саме його не лише для того, щоб він усьому світу розповів правду про Голодомор як геноцид проти українського народу. «Проблеми сучасної України, — зробив висновок науковець, — є проблемами країни, в якої ще залишилися психологічні й фізичні шрами геноциду, і не тільки на людях, які пережили страшенне зло сталінізму, а на всій нації, яка була настільки покалічена, що, коли здобула незалежність, єдиними наявними структурами державності у країні були ті, що формувалися протягом післясталінського періоду. Кадри цих структур призначалися людьми, які були одночасно продуктами і жертвами цієї системи». Отже, він дав ще й поштовх для осмислення України як постгеноцидного суспільства. Пояснив, чому ми — нацменшина у власній країні.
Хочеться вірити, що віднині ніякої «тиші у відповідь на його запрошення до розмови», просто не може бути. Він справді «вижив і навіть перетворився на певну постійну деталь на українській інтелектуальній сцені».
Зрозуміло, що всім, хто досі зовсім нічого не чув про Джеймса Мейса (навіть не читав свого часу його колонок у газеті «День»), варто ознайомитися з «Автобіографією», якою починається видання. Знаково, що вона зводиться не до простого переліку дат і подій на кшталт «народився», «навчався» (хоч і це є), а розповідає про «особистий інтелектуальний пошук»! Допомагає читачам швидше збагнути суть загадки: як колись звичайний провінційний американський юнак не просто зацікавився Україною (ще й досі, на жаль, далеко не всі у світі чули про існування такої держави), а, без перебільшення, перетворився на її своєрідного світоча! Як від усвідомлення «дороги сліз» рідного племені черокі прийшов до розуміння — «на глибокому людському та емоційному рівнях» — трагедії такого, здавалося б, далекого українського народу. В цьому плані його першим добрим ангелом-наставником став викладач Мічиганського університету Роман Шпорлюк, котрий зумів назавжди зацікавити свого студента Україною та українською мовою. (Виявляється, що радянських та американських студентів-істориків поєднувало, — можу підтвердити з власного досвіду навчання в Дніпропетровському університеті в 70-х роках, — особливий інтерес до ранньої радянської історіографії. «Принаймні, — пише Д. Мейс, — в двадцятих роках двадцятого століття історики мали змогу шукати відповіді і обговорювати проблеми»). Цікаво, що першою україномовною книжкою, прочитаною молодим Мейсом, була праця Панаса Феденка «Український рух ХХ століття».
У життєписі та інших творах спростовується усталене твердження комуністичної пропаганди про те, що західні вчені тільки й думали, як би підтримати та роздмухати ідею штучного голоду початку тридцятих в Україні. Виявляється, все було якраз навпаки. До висновків Мейса ставлення тамтешніх служителів Кліо було не просто насторожене й прохолодне, а відверто вороже. Вони вважали все українське чимось заплямованим. Чого варта лише назва однієї з тамтешніх книжок, яка заперечувала висновки титанічної роботи Д. Мейса: «Голод, обман і фашизм: міф про український геноцид від Гітлера до Гарварда»? Як вдалося прорвати цю пелену нерозуміння, чому вона виникла й ким підтримувалася, детально й емоційно розповідається в багатьох творах, уміщених до цього видання. «Українці повинні відбудувати і повернути те, — наполягав Мейс, — що вони втратили, навіть якщо їм коштуватиме це величезних зусиль і часу»! Тому неодмінно треба прочитати його «Повість про двох журналістів», де йдеться про нечесно зароблену Пулітцерівську премію. Про те, що «в Москві знали й іноземні дипломати, й іноземні кореспонденти» про українську трагедію 1932—1933 років, але більшість із них, йдучи на зговір із власним сумлінням, мовчали. «Вся історія із заперечення злочинів режиму... — одна з найсумніших в історії американської вільної преси, так само, як Голодомор був, безумовно, найсумнішою сторінкою в історії нації, чия поява на карті світу була настільки несподіваною, що була навіть досить популярною книжка англійською мовою «Українці: неждана нація».
Цього дивного американця, який жив і творив для України, постійно переслідувало «відчуття чогось невиконаного, чогось, що неминуче треба зробити». От би нам так! А то, як і раніше, нашу історію продовжують — хай і з благословення Божого — писати боплани та алепські. Добре, що хоч такі іноземці-одинаки (до їхнього числа, безумовно, належить і Д. Мейс) вряди-годи переймаються нашими проблемами та розповідають світові, які ми хороші та потрібні людству. «Я не можу оговтатись від враження, — зауважує Мейс, — що цю землю охопила трагедія біблейських масштабів». І докладно описує політичні та інші причини Голодомору в Україні. «Мені хочеться, — пояснював Мейс, — хоч якоюсь мірою спокутувати величезну провину західної науки перед українськими науковцями і американського народу перед українським народом. ...Час на повен голос сказати, що західна наука дуже завинила перед Україною».
Звертаючись до української діаспори, він говорив парадоксальні речі: «Українська справа вмерла. Натомість існує жива Україна, де потрібно вирішувати безліч проблем... Україна — це держава, народ, де існують великі проблеми. Ці проблеми необхідно вирішувати».
Зауважимо, що особливістю творів Д. Мейса є афористичність мови, влучність висловів: «в Україні все можливе»; «знання заслуговує на свято»; «одна з головних цілей знання — лікувати»; «історія як ексгумація»; «розколи як генеральний феномен українського політичного руху»; «якщо в тебе немає аргументів, аби спростувати певну концепцію, ти вдаєшся до висміювання її»; «Україна — багата держава. Просто люди бідні»; «Україну не можна врятувати від українців» (про вибори 1999 року); «освіта — це єдина річ, яку ніхто ніколи не зможе в тебе відібрати» тощо. Він сміливо вводив в ужиток слова, яким (як йому здавалося) не було відповідника в українській мові, але вони були на часі. Як ось — малапропізм. (Виявляється, у Шередіана була така-собі героїня, міс Малапроп, яка володіла дивним мистецтвом використання слів у такий спосіб, що ставало абсолютно зрозуміло, що вона не мала жодного уявлення, про що говорить.) Для сучасної України це надзвичайно актуальний термін! Чи не завдяки легкій руці Мейса значного поширення набув і досі розхожий термін гонгазгейт?
Здається, статті, написані з приводу різних подій протягом 1993—2004 років, зовсім не втратили актуальності й залишилися такими ж злободенними, якщо не більше. «В Україні чимало говорять про важку спадщину тоталітаризму й геноциду, але реальних кроків до її щасливого майбутнього робиться дуже мало». Хіба не так? Або: «Як могло статися, що саме питання існування незалежної України навіть у самій Україні виявилось дискусійним?», запитує та відразу ж відповідає: «Геноцид!»
Здається, немає такого злободенного питання, на яке б жваво не відгукнувся Мейс. Хай то проблема національної еліти чи жіночого питання, «валуєвського синдрому» чи клептократії, Чорнобиля чи кримських татар, інвестиційного клімату чи громадянського суспільства.
Розвиваючи думку Володимира Винниченка про те, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання, Д. Мейс створив блискучу працю «Ленін без України, або Дмитро Волкогонов як дзеркало російської демократії». Повірте, вона цікава не лише для професійних істориків чи політологів, хоч і вони відкриють для себе багато нового. «...Не було Леніна без України, — резюмує Мейс. — Але нехай буде майбутня Україна без Леніна! Для України ленінізм був, є і завжди буде експансією російської великодержавної ідеї. І якщо порозуміння між Україною та Росією коли-небудь буде досягнуто, то тільки через повну, а не дозовану, як у Волкогонова, правду про Леніна та Україну».
Взагалі, Д. Мейс надзвичайно відповідальна людина. Він належав до тих, хто історію вважав наукою точною. «Коли ви про щось пишете, — пояснював він, — то несете відповідальність за зміст. З цієї причини зазвичай краще обмежитись тим, про що ви знаєте». «Для історика, — вважав він, — точність є не чеснотою, а обов’язком».
Можливо, у чомусь він був пророком. Адже навіть задовго до цьогорічних газових пристрастей, що охопили всю Європу, писав: «Набагато більшу стурбованість має викликати здача в оренду газопроводу «Союз» російському Газпрому. Енергоресурси швидко перетворяться на суть геополітики ХХІ століття».
«Я, — наполягав Мейс, — не письменник і не критик, а лише історик за освітою, аналітик політичних реалій і педагог за покликанням («найбільшу радість мені приносить викладання в Києво-Могилянській академії»), публіцист через обставини». Проте на сторінках літературного інтернет-видання про його творчість говоримо не випадково. І не лише тому, що, за вищенаведеним визначенням, скромність справжнього літературного ерудита, який розумівся на світовій класиці (Вільям Шекспір, Едгар По, Марк Твен, Джордж Оруел...) і глибоко розбирався в українському літературному процесі від Тараса Шевченка до поетичної групи «Бу-ба-бу». У працях Д. Мейса не менше, коли не більше, стурбованості за стан української мови, ніж у багатьох нині сущих літераторів та державних мужів, покликаних стояти на сторожі слова. «...Важка й сумна спадщина минулого, — зауважує автор, — зневажання своєї мови й культури, постійне загравання перед кимось сильнішим, багатшим, чи то росіянин, чи представник якогось куцого фонду з Америки...» або «Ніхто не має нічого проти російської культури чи мови, але доки українська мова залишатиметься другорядною в очах самих українців, ця нація ніколи не буде єдиною». Його хвилює, що «мало хто купує книжки українською мовою» та вживає її (мову) в побуті. Йому болить, що «сьогодні в Україні інформаційний простір навіть слабший, ніж за радянських часів». Утім, «чужинець» дуже делікатно ставить найгостріші питання, розуміючи, що «ніхто не може вирішувати за українців, як вони мають говорити й писати, крім самих українців». Наголошував, що «хоч я живу за межами Сполучених Штатів, я залишаюсь американцем».
Є в книжці чимало непересічних роздумів щодо творчості представників «розстріляного відродження». «Масовий терор проти української культури, — на думку Мейса, — безсумнівна ознака наміру знищення української національної ідентичності... Можна було прочитати Булгакова, але було викреслено ціле покоління української літератури, представники якого писали не гірше за представників російського «Серебряного века»: Хвильовий, Яновський, молоді Сосюра та Тичина, переклади з античної літератури Зерова, — все можливе й неможливе було зроблено, щоб «викоренити», знищити національне коріння не лише української культури, а навіть мови, основні інтелектуальні цеглини духовного розвитку будь-якої спільноти, і того, що залишилося, — стало замало, щоб стати повноцінним членом світової спільноти націй». Не дивно, що саме під час Голодомору Сталін повселюдно розіслав указівки негайно припинити українізацію. Українське культурне відродження захлинулося кров’ю. «Хто знає, скількох шекспірів, гете, толстих, достоєвських, дворжаків, міцкевичів могла б народити українська земля, якби не злочини сталінського періоду?» — з гіркотою зауважує Мейс.
У книжці є влучні згадки про І. Драча, І. Дзюбу, Є. Сверстюка, О. Гончара (він, «як «чорну Іліаду» українського народу, читав гарвардський тритомник спогадів свідків Голодомору»; «камінчики в город Гончара залишили в мене неприємний присмак»), В. Маняка («Володя»). Дуже небайдужі некрологи з приводу втрати С. Павличко, Р. Андріяшика («першим написав правду про ОУН-УПА»), П. Яцика. Були в Д. Мейса свої улюбленці й серед нинішнього покоління красного письменства, зокрема, Олександр Ірванець («з найдотепніших людей у сучасному українському літературному процесі...»). До речі, себе він називав «другом багатьох видатних сучасних українських письменників, як живих, так і покійних». Знайшов навіть що сказати й з приводу дурисвітства Бузини: «Якщо ти в Польщі пишеш про Адама Міцкевича як про перевертня, хтось, найімовірніше, спробує натовкти тобі пику».
І насамкінець хочеться ще раз послухати живий голос Джеймса Мейса: «Я не народився українцем, але, здається, цей народ мене прийняв, і я разом з ним намагався зробити внесок у нашу національну культуру, через неї — у світову культуру, через неї — в загальну спадщину людства..»
Будемо сподіватися, що це йому вдалося.
Джеймс Мейс «Ваші мертві вибрали мене...» За загальною редакцією Лариси Івшиної. («Бібліотека газети «День»). Видавництво ЗАТ «Українська прес-група». — Київ 2008
