Тероризму стільки ж років, скільки років людському суспільству. Змінювалися часи й держави, ідеали й гасла, види зброї й способи вбивати заручників — незмінним залишався склад терористичного «тандему»: терористи і їхні жертви. Після московського кошмару вже з упевненістю можна говорити: тандем перетворився на тріаду — обов’язковим «учасником» усіх сучасних терористичних акцій стали мас-медіа. Звичайно, це не та співучасть, що закінчується, як у старій німецькій приказці — «Mit gehangen, mit gefangen», що означає «разом піймали, разом повісили». На думку авторитетних експертів, сьогодні одним з найскладніших моментів у протидії тероризму є місце, роль і поведінка ЗМІ. Ще 1986 року в доповіді спеціальної урядової групи США із боротьби з тероризмом було сказано: «Серед чинників, що сприяють зростанню інцидентів, слід відзначити успіхи терористів у отриманні широкої реклами й впливі на численну аудиторію».
Сенс (якщо в цьому випадку можна говорити про якийсь сенс) будь-якої терористичної акції — не вбивство саме по собі, а страх, який викликає це вбивство або його можливість. Тому тероризм як політична технологія потребує не просто очевидців, а заляканих свідків. І чим більше таких свідків, тим більшою стає «критична маса» страху, який перетворюється не просто на колективну емоцію, а на основний інструмент політичного впливу. У переповненому насильством світі будь-яка терористична акція, як і раніше, є сенсацією, а заради сенсацій конкуруючі між собою ЗМІ ладні на все. Під час московських подій у гонитві за увагою аудиторії телевізійні репортери та коментатори разом з технічними подробицями того, що відбувається, розголошували оперативні відомості, дані, що залишалися поза увагою терористів. Думки численних експертів, які окупували ефір, часто являли собою конкретну інформацію про можливі способи й напрямки нейтралізації терористів. А як назвати не санкціоновані штабом контртерористичної операції спроби журналістів зв’язатися з терористами? Або безвідповідальні й по суті підбурливі припущення про нібито швидкий початок штурму, що періодично звучали з телеекрана і могли спровокувати розправу над заручниками?
Навіщо багатомільйонній аудиторії обов’язково треба було знати біографію ватажка терористів? Для достовірності того, що відбувається? Телебачення не просто повідомляло про насильство, а відтворювало й тиражувало його за допомогою трансляції жаху, доставляючи його в мільйони квартир. Для чого телевізійники з професійною байдужістю цвинтарних робітників показували нам великі плани мерців на глядацьких місцях? А чи не для того нам так настирливо демонстрували обличчя людей, чиї рідні загинули в душогубці концертного залу, щоб ми відчули власну безпорадність і паралізуючий страх перед тероризмом?
Нас, глядачів, не просто залякували. Нас намагалися роз’єднати. Саме тому раптом з’явилася «інформація», слава Богу, не підхоплена українськими телеканалами, що бандити готові звільнити українських громадян і з цією метою ніби вже відокремили їх від заручників-росіян. Смерть байдужа до національності й громадянства. Турбота про порятунок тільки «своїх», яка все-таки відчувалася в ефірі, навряд чи могла сприяти подальшому зміцненню міжнаціональної згоди в Україні.
Кажуть, що всі люди вчаться на помилках: не дуже розумні — на власних, розумні — на чужих. Дуже хочеться думати, що ми всі ще (або хай навіть поки ще) розумні. Що ж нам слід зробити, щоб ми могли не боятися нашого телебачення? Можна, звичайно, постійно втовкмачувати йому, що справжня демократія має всього дві справжні цінності: свободу слова і свободу нею не користуватися. Можна сподіватися й на професійну етику, але яка етика може бути в умовах ринку, коли будь-яке людське горе стає всього лише інформаційним сюжетом? Як же протистояти властивому сучасному телебаченню тяжінню до «естетики душогубки»? Це аж ніяк не буде обмеженням громадянських прав, бо там, де панує постійний страх, не буває навіть часткової свободи. І якщо ТБ не в змозі самостійно виробити для себе хоча б якісь обмежувальні рамки, їх треба запроваджувати ззовні.
Тому в законодавчому порядку належить, з одного боку, унеможливити будь-які спроби приховати життєво важливу для населення інформацію про екстремальні ситуації — паніку й страх спричиняє не лише інформація, а й її відсутність. З другого боку, слід, на мій погляд, у законодавчому порядку жорстко обмежити, а може й виключити відкрите й широке поширення в ЗМІ інформації, яка:
— розголошує спеціальні технічні й тактичні прийоми проведення контртерористичної операції;
— може утруднити її проведення і поставити під загрозу життя та здоров’я населення, заручників і бійців спецпідрозділів;
— сприяє пропаганді ідеології тероризму, екстремізму та насильства, а також методів проведення злочинних акцій.
Навряд чи варто при цьому брати до уваги неминучі в умовах «розгнузданої» демократії докори щодо «запровадження цензури, обмеження демократичних прав і свободи інформації». До речі, цензура здійснюється не лише заборонами. Бар’єри на шляху правдивої інформації ставляться й за допомогою спотворення фактів, їхньої підміни (чутки видаються за безперечну істину, другорядне — за головне), та пустої балаканини (надмірного використання необов’язкових деталей і другорядних подробиць). Право на життя заручників і тих, хто безпосередньо вступає у двобій із терористами, незрівнянно вище за право будь-яких інших осіб на отримання й поширення інформації.
Р.S. Бичуючи бездушність ЗМІ, не варто забувати, що журналістика перетворилася на одну з найнебезпечніших соціально значущих професій, у якій особиста безпека багато в чому залежить від рівня особистого професіоналізму. Який, у свою чергу, є неможливим без відповідної виучки й підготовки. Відразу ж після Чорнобильської катастрофи керівництво та молоді викладачі факультету журналістики Київського нацiонального університету імені Т. Шевченка спробували запровадити спеціалізацію по журналістиці екстремальних ситуацій. Можливо, варто повернутися до цієї спроби, яка сьогодні є більш ніж актуальною?
