Цими днями п’ять років тому Центрвиборчком оприлюднив остаточні результати першого туру президентських виборів. За Віктора Ющенка тоді проголосували 39,87% виборців, за Віктора Януковича — 39,32%.
Ейфорії в команді Віктора Андрійовича при цьому не спостерігалося. Після оголошення результатів зааплодував, пам’ятається, лише Юрій Ключковський, а нині чинний Президент підсумки першого туру назвав перемогою демократичних сил.
Нині, незважаючи на те, що рейтинг Віктора Ющенка коливається в межах 3—5%, він також упевнено говорить про свою перемогу в ході грядущих виборів 2010 року. Опоненти Президента впевнені: така риторика при слабких рейтингових позиціях свідчить або про неготовність прийняти рішення або про те, що чинний глава держави готовий використати недемократичні, адміністративні важелі.
У контекст «теми номер один» — епідемії грипу останніми днями міцно вписалися розмови, як на державному, так і на експертному рівні, про ймовірність введення надзвичайного стану в Україні. Як підсумок — перенесення президентських виборів до весни, і отже — автоматичне продовження каденції Віктора Андрійовича.
Тим часом результати тесту на сприйняття суспільством теми НС, який по черзі провели заступник голови Секретаріату Президента Ігор Попов та секретар РНБОУ Раїса Богатирьова, схоже, не надихнули главу держави, який заявив про відсутність підстав для введення надзвичайного стану. Проте й без того було зрозуміло, що цей план із самого початку приречений на провал, адже без згоди Верховної Ради введення НС неможливе. А парламент як ніколи, в один голос каже категоричне «ні» надзвичайному стану.
У принципі, за великого бажання Президент міг би знайти обхідні шляхи (не прецедент), але він навряд чи на це піде. І ось тут варто звернути увагу на наступний нюанс: Віктор Ющенко всі ці роки не піддавався спокусам, що, напевно, забезпечили б йому другий президентський термін. А ось питання, чи не піддасться цим же спокусам новий український лідер, залишається відкритим. Безперечно, для того, щоб дати об’єктивну оцінку внутрішнім та зовнішнім політичним українським процесам у період 2005 — 2009 років, необхідно пройти певну дистанцію. Однак (що дуже важливо у переддень президентських виборів), як правило, у суспільному та експертному аналізі діяльності Президента, прем’єрів, спікерів домінують мінуси, негатив, провали.
Українці в більшості своїй добре пам’ятають помилки того або іншого лідера і дуже швидко забувають навіть про серйозні досягнення. Ось і зараз критика чинного Президента вважається чи не ознакою хорошого тону, а ось про досягнення Ющенка не говорить практично ніхто. Навіть ті, хто стояв поруч або за спиною Віктора Андрійовича на сцені морозного Майдану і бив себе в груди, розповідаючи про прихильність до курсу лідера помаранчевої революції, сьогодні опускають очі, коли йдеться, наприклад, про інтеграцію України в НАТО. І подібних прикладів безліч. Гадається, оцінку такій, з дозволу сказати, позиції, дасть час. Ми ж разом із відомими експертами спробували виділити ключові позитиви та досягнення України при президентстві Віктора Ющенка. І робимо це виключно задля отримання об’єктивної картини напередодні нових виборів нового глави держави.
«ТАКЕ ПОНЯТТЯ ЯК ГОЛОДОМОР УЖЕ НІКУДИ НЕ ЗНИКНЕ»
Віктор НЕБОЖЕНКО, керівник Соціологічної служби «Український барометр»:
— Дійсно, говорити про те, що президентство Віктора Ющенка — це виключно чорна смуга, не можна. Чорна смуга була б, якби мав місце режим особистої влади, жорсткий авторитаризм.
Одним із ключових досягнень чинного Президента є те, що він не відмовився брати участь у помаранчевій революції і чесно пройшов увесь Майдан. Найсильніші результати — це, звичайно ж, три останні місяці запеклої виборчої кампанії на фоні хвороби та участь у подіях Майдану. Але ця подія належить ні Ющенку , ні Тимошенко, а українцям. Безумовний плюс — Президент намагається бути світоглядним, ідеологічним. Це дуже цікава модель, якої не було в нас в Україні, бо завжди політики говорили або популістською мовою, або відверто трималися за владу. Ющенко ж намагається виділитися своєю ідеологічною висотою. Крім того, варто відзначити його спроби реанімації націонал-демократії та звернення до української історії. Це також дуже важливо для України як держави. Таке поняття як Голодомор вже нікуди не зникне. Однак цього, без будь-якого сумніву, не вистачає для того, щоб перемогти на нинішніх президентських виборах.
Віктор Ющенко дуже суперечливий у соціальних та національних підходах. Він лише зараз, підписавши закон про підвищення соціальних стандартів, раптом заговорив про простих людей, про те, що їх потрібно оберігати тощо. А до цього мислив як ярий націонал-демократ плюс європейського типу ліберал в економіці.
На жаль, про реформаторські досягнення Президента Ющенка говорити не доводиться. Що ми бачили? Суди, силовики (інші структури) працюють у ручному режимі, а це дуже й дуже погано.
Якщо говорити про зовнішньополітичну діяльність, то тут варто відзначити його спроби інтеграції в Європу, зближення України і НАТО. Але в Ющенка дуже сильні розбіжності між благородними словами та бажаннями і способами реалізації.
З’ясування відносин із Росією та Євросоюзом залишиться проблемою для майбутнього президента.
Він непогано розбирається в економіці, але погано розбирається в людях.
Без будь-якого сумніву, за п’ять років він серйозно виріс в інтелектуальному плані як Президент. Я вважаю, історія розставить усі крапки над «і», але очевидно, що з усіх українських президентів Ющенко — не найгірший. Проблема в тому, що політична боротьба виявилася на порядок вищою, ніж його здібності реалізовувати вірні ідеї. А його нинішні ствердження, що, мовляв, я обов’язково виграю вибори... Насправді, це сумно. Зізнаюся, коли виникає потреба про це розмовляти із західними спостерігачами, доводиться все переводити на жарт. Я розумію, що радники йому кажуть, мовляв, потрібно триматися до кінця, але краще б він тримав тему НАТО, ЧФ РФ — і тут виявляв волю. А економічна криза? Він же авторитетна людина на Заході. Але, як бачимо, йому ця тема абсолютно нецікава. Мені здається, він якось легко розлучився з Майданом. Ми ще жили ейфорією Майдану, а на нас звалився раптом гучний скандал із «любими друзями». Це було так несподівано.
Я вважаю себе досвідченим політологом, добре знаю політиків... Але якби мені сказали, що через півроку після Майдану станеться не просто конфлікт за владу біля Президента, а потворний конфлікт, що дуже сильно ударить по світлому образу лідерів помаранчевої революції, я б не повірив. Але вони на це пішли.
Він, окрім усього іншого, залишає нестабільну країну. Конституційний конфлікт, криза, скандали, жоден з яких, до речі, так і не вирішився. Починаючи зі справи Гонгадзе, і аж до 2009 року ми бачимо скандали, темпи яких збільшуються. Зверніть увагу: один скандал кожні два місяці. Я з жахом очікую, яким скандалом нам зіпсують Новий рік. А те, що так буде, не викликає сумнівів. Але це провина всіх політиків. Якби зараз Віктор Ющенко елегантно пішов, він через рік спокійно міг би очолити якийсь національний фронт, величезну фундацію тощо. Зрештою, він ще дуже молода людина, йому лише 55 років, а, наприклад, Кучма прийшов до влади у 56.
«НЕ ПІДДАВСЯ СПОКУСІ СИЛЬНОЇ ВЕРТИКАЛІ ВЛАДИ»
Юрій ЯКИМЕНКО, директор політико-правових програм Центру імені Разумкова:
— По-перше, слід зазначити, що зараз Віктор Ющенко, незважаючи на вельми несприятливі для себе політичні обставини (політичну конкуренцію, дефіцит власного політичного ресурсу) не вжив заходів, які звужують рівень демократії, свободи слова і т.п. Іноді він говорив і діяв, що називається, на межі правового поля, однак серйозно за його межі він не виходив. Президент не піддався спокусі побудови сильної владної вертикалі в перший період після виборів. Це дало можливість вияву більшого плюралізму в політичному процесі. Попри можливості, пан Ющенко не використав адміністративний ресурс на виборах. Це, з погляду розвитку демократії, безумовно, позитивно. З погляду наслідків... Тут можна оцінювати по-різному.
Тобто ключові плюси президентства Віктора Ющенка — його прихильність до демократичних норм і процедур. Кажучи про плюси, я б виділив постійне акцентування уваги на темі формування спільної ідентичності українських громадян. Якби це збігалося з прогресом в інших сферах, я вважаю, питання про другий термін виглядало б для Віктора Андрійовича значно простішим. А от у тому, що стосується здатності формувати спільну політичну команду, яка виходила б із 2004 — 2005 років, тут, на жаль, більше не зробленого, ніж зробленого. До того ж, роль Секретаріату Президента була вкрай негативною.
Якщо говорити про зовнішньополітичний чинник, тут неможливо судити однозначно — добре або однозначно погано. Були й успіхи, пов’язані з безпосередньою діяльністю Президента Ющенка, й були невдачі. Тут, мабуть, варто виділити успіхи перших років після помаранчевої революції. На хвилі ейфорії були скасовані поправки Джексона Веніка, вступ до СОТ. Було досягнуто прогресу у відносинах з Євросоюзом. Дай Боже, щоб це вилилося у формалізовані рамки. Але все це поступово «компенсувалося» в негативному значенні через внутрішньополітичні процеси, в яких Президент, на жаль, також був задіяний. Останніми роками не було єдності у зовнішній політиці України. Таким чином, доводиться констатувати, що недостатньо координувався і цей напрямок. Україна реально говорила різними голосами. А коли представники різних інститутів однієї країни озвучують різні позиції, це грає проти держави. Проте, попри конфлікти, політичні кризи й спокуси, яких зазнав Президент, він усе-таки залишився стояти на демократичних позиціях.
«НЕ ЗДАВАВ УКРАЇНСЬКІ ІНТЕРЕСИ НА КОРИСТЬ БУДЬ-ЯКОЇ ДЕРЖАВИ»
Олександр ПАЛІЙ, експерт Інституту зовнішніх відносин при МЗС України:
— Президент не зробив того, що на його місці зробили б інші, зокрема — у сфері розподілу власності на свою користь. Тобто Президент не брав участі в глибокій корупційній діяльності, до якої (в чому я абсолютно впевнений) схильні основні його опоненти. Ключові претензії до Президента (й часто вельми аргументовані) звучать не з приводу того, що він зробив, а з приводу того, чого не зробив, зважаючи на високі шанси, які йому надавалися.
Безумовне досягнення — сам факт помаранчевої революції, хоча її можливості, скажімо так, недовикористані. Разом із тим, ідеологічно ця подія абсолютно чітко вставила Україну в європейський контекст. Європейські лідери й, що важливо, народи зрозуміли, що український народ — це європейський народ, який у разі порушення його прав і свобод не сидить, склавши руки, а діє. Якщо говорити про соціальні досягнення, то, як мені здається, основним тут є надлом негативних соціальних і демографічних тенденцій, які мали місце й у 1990-х і на початку 2000-х. У всіх регіонах нашої країни зростає народжуваність, у всіх регіонах падає смертність. Наскільки це довгострокові тенденції, точно сказати не можна, але зараз такі факти є й вони, поза всяким сумнівом, пов’язані із соціальною політикою держави взагалі й Президента зокрема. Що стосується зовнішньої політики, тут слід сказати про повернення України в Європу в розумінні західних урядів і західної громадської думки. Безумовним позитивом є приєднання до СОТ і досить чіткий інституційний рух у напрямку ЄС (тут варто пригадати й угоду про асоціацію, підготовлену до підписання, зняття поправок Джексона Веніка). Позитивним фактом є виведення Україною 2005-го військ з Іраку. Тобто Президент, якого звинувачували в його проамериканському курсі, по суті, не продемонстрував жодного кроку на користь США й не на користь Україні.
У зовнішній політиці ми окреслили своє місце в Європі, але водночас не в’їхали в цю нішу фізично. Це вже завдання майбутніх президентів.
Якщо говорити про відносини з Росією, то, хоч би як прогиналася Україна, нічого не зміниться. Є дуже хороша приказка: «Москва сльозам не вірить». Москва вірить лише сильній, консолідованій позиції. Якщо українська влада досягне такої позиції, наші відносини з РФ автоматично поліпшаться.
«ПОСТАВИВ УКРАЇНСТВО В КОНТЕКСТ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ»
Костянтин МАТВІЄНКО, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардаріка»:
— Перший плюс: якщо попередні президенти — й Кравчук, і Кучма — дуже сором’язливо говорили про те, що називається українством (історію, трагедії та перемоги), то Ющенко це дійсно поставив у контекст державної політики. Тепер уже складно буде повернутися до стандартів, що стосуються досліджень історичного минулого, які мали місце при попередніх правліннях. Разом із тим, наприклад, тему вшанування пам’яті жертв Голодомору варто було б розвивати в інтернеті, це було б ефективніше. А зводити стели в стилі ХІХ століття — це навряд чи сприяє вшануванню пам’яті. Є значно сучасніші технології, про які, ймовірно, Віктор Ющенко не знає.
Можна говорити про позитивні зрушення у відносинах із Росією. Ющенко чітко поставив питання національних інтересів, чим, безумовно, викликав роздратування як РФ, так і частини українського населення. Важливо, що Віктор Ющенко не спокусився реалізувати свої повноваження (в перший рік президентства), які могли б гарантувати йому, можливо, й другий термін. Разом із тим, він не зміг сформувати своє оточення таким чином, щоб суспільство не втратило довіри до політиків узагалі. Адже всі кадри, які нам дістаються в пост’ющенківський період (хоч я не поспішав би списувати Ющенка на цих президентських виборах), — це люди, які були задіяні й у період Кучми. Він не зміг трансформувати еліту — і це його найбільший мінус. Інавгурація Ющенка була дуже й дуже представницькою. 18 президентів, глави уряду... На Україну сподівалися, якщо хочете, як на нове цивілізаційне явище. І те, що це явище виявилося пшиком, — велика заслуга Віктора Андрійовича. А те, що ми шукаємо позитиву й не знаходимо його, — якраз найкраще свідчення негативу. Хочу окремо звернути увагу на такий момент. Минулого тижня сталися три знакові події. Перша — візит Лукашенка. Але ні канали, ні газети не спромоглися показати й розповісти про реальні домовленості — це свідчення деградації українських журналістів, не більше й не менше. Є ж домовленість про кордон, є дуже цікава домовленість про космічну співпрацю з Білоруссю... Друга подія — візит Богатирьової до Молдови й Придністров’я. Фактично, український високопоставлений чиновник уперше привіз туди молдовських чиновників. Знову-таки, ні секретар РНБОУ не провела прес-конференції за підсумками візиту, ні пул журналістів, яких туди відправили за державний рахунок, не спромігся надати інформацію. Це ще один приклад деградації української журналістики. Замість якісної публіцистики — ток-шоу та політтехнології. Третя подія — заява МВФ про те, що, мовляв: усе, хлопці, матимемо з вами справу після президентських виборів. Вони втомилися від популізму всіх і вся у цій країні.
