Передусім криза торкнулася фінансової та кредитно-грошової
сфер, які, хоч як це парадоксально, досі вважалися в Україні відносно благополучними,
стрімко перекинувшись відтак на всі інші сфери економіки. І оскільки не
викликає сумнівів те, що вона викликана глибинними причинами, очевидно:
недостатньо вжити короткочасних «пожежних» заходів, якщо ми хочемо уникнути
повторення таких самих подій у майбутньому. Ми повинні розробити систему
державного антикризового регулювання, що охоплює заходи надзвичайного,
короткострокового характеру, середньострокові і ті, що будуть орієнтовані
на довгострокову перспективу.
КРОКИ, ЯКІ НЕ МОЖНА ВІДКЛАСТИ
Що нам необхідно найближчим часом? Припинивши стрімке падіння
гривні і по суті здійснивши її серйозну девальвацію, не дати «зірватися»
курсу і в майбутньому. Для цього в найкоротші строки, один-два місяці,
потрібно продовжити вельми жорсткі кроки, деякі з яких уже зроблено урядом,
скажімо, істотно обмежений і централізований валютний ринок.
Але цього замало. Ми повинні:
— гарантувати збереження вкладів населення, скажімо, ввівши
дворівневу відсоткову ставку — нижчу для тих, хто забирає свій вклад, і
вищу для тих, хто зберігає гроші на рахунку або поповнює вклад;
— жорстко скоротити всі виплати з держбюджету, крім соціальних,
до вироблення середньострокової програми боротьби з кризою і оголосивши
мораторій на всі заходи, особливо дорогі, незалежно від джерел фінансування,
якщо вони не пов’язані зі здоров’ям і життям людей;
— припинити видання гарантій уряду щодо кредитів приватним
фірмам.
СЕРЕДНЬОСТРОКОВІ ЗАХОДИ
Середньострокові заходи повинні бути розраховані на рік-два
й орієнтовані на інституційні перетворення в бюджетній і банківській сферах,
докорінні зміни в податковій системі.
Скажімо, кризу держбюджету не дозволити за рахунок механічного
скорочення бюджетних витрат, це можна зробити лише створенням програм ефективного
використання коштів бюджету. Важливо не просто розробити заходи з вибивання
боргів з великих платників податків, а створити механізм, який не дозволяв
би нагромаджувати ці борги в майбутньому. Тому, на мій погляд, абсолютно
виправдано було б у разі нездатності уряду оплачувати постачену йому продукцію
чи послуги і неможливість цивілізованим шляхом оформити заборгованість
держави, що виникає, включати механізм керованої емісії. Природно, емісія
має бути контрольованою, і тут можливі різні важелі впливу на Нацбанк і
уряд, аж до відставки уряду в разі досягнення критичного рівня емісії.
Поза сумнівами, серйозних змін вимагає робота Національного
банку. Його головним завданням сьогодні стала монетарно-регулююча функція.
Але криза переконливо продемонструвала: цього недостатньо в перехідній
системі. Національний банк повинен об’єднувати інтереси реального виробництва,
податкові інтереси бюджету і зовнішньоторгового балансу. А це, у свою чергу,
передбачає створення механізмів грошової підтримки банків, що працюють
з реальним сектором, і підприємств, робота яких ефективна з погляду підтримки
балансу товарної і грошової маси, нарощування експорту. Такі механізми
можуть, наприклад, виразитись у наданні рефінансованих кредитів банкам,
що здійснюють реальні інвестиційні програми вексельного кредитування промисловості
(за досвідом деяких країн, скажімо, Німеччини).
Не менш складне завдання створити механізми акумулювання
і перерозподілу інвестиційних коштів у перехідній економіці. Де шукати
джерела цих коштів? На самих підприємствах. Тому нам не обійтися без санації
підприємств, спрямованої на відновлення їх здатності до самофінансування
відтворюваного процесу і переклад цього процесу на інноваційну основу.
Для цього держава повинна надати підтримку формуванню інфраструктури інноваційної
сфери: просуванню наукових і освітніх послуг на ринок, сприяти формуванню
наукових консалтингових структур, венчурних фондів і фірм, спеціалізованих
інноваційних банків, банку реконструкції та розвитку, фінансово-промислових
груп.
«ПЕРЕЗРІЛІ» ПИТАННЯ
Для запуску механізму економічного росту, поза сумнівами,
необхідно реформувати систему оподаткування. Для цього слід:
— перейти від суто фіскального принципу її побудови до
принципу податкового партнерства;
— забезпечити несуперечливість податкового і мотиваційного
механізмів у реальному секторі економіки;
— диференціювати податки для стимулювання інноваційних
процесів і витіснення екологічно шкідливих і застарілих технологій;
— переорієнтувати нашу систему з оподаткування виробництва
на оподаткування споживання та майно громадян.
Наприклад, давно, як кажуть, «перезріло» питання про ПДВ.
Відомо, що в країнах з розвиненою економікою цей податок слугує інструментом
захисту економіки від «перегрівання», обмежуючи надмірну економічну активність.
Навіщо нам ПДВ, якщо проблеми «перегрівання» економіки, м’яко кажучи, в
Україні немає? В умовах економічного спаду ПДВ у нас по суті перетворився
на акциз практично на всі види товарів і послуг, що стягується з кінцевого
споживача і знижує конкурентоспроможність вітчизняної продукції.
Грамотна податкова політика допомогла б нам значною мірою
вирішити дуже гостру проблему зайнятості. Відомо, що спад виробництва перевищив
50 відсотків. По суті, відбувається розбазарювання найціннішого капіталу
країни — її трудових ресурсів. Щоб зупинити цей процес, з одного боку,
потрібно максимально знизити ціну праці без збитків для рівня життя трудящих,
а з іншого — стимулювати інвестиції у відносно трудомісткі виробництва
без збитків для ефективності народного господарства. Для цього досить,
по-перше, зняти все податкове навантаження із заробітної плати: ПДВ, прибутковий
податок (у межах гарантованого мінімуму), різні нарахування і відрахування,
що в сукупності подвоюють сьогодні ціну праці для роботодавців, і, по-друге,
взяти курс на збереження, а ще краще — на примноження соціальних виплат
і пільг, які одержують трудящі в негрошовій формі: безплатне житло, пільги
на житлові та комунальні послуги, безплатна медична допомога та освіта.
НЕТРАДИЦІЙНІ ПІДХОДИ
Економіка — не та сфера, де без розбору можна експериментувати.
І все ж, коли не дають результату випробувані методи, варто звернутися
до нових. Тим паче, що відносно нове для України, вже добре відоме у світі.
Чому б, скажімо, нам не заснувати спеціалізований україно-американський
(або швейцарський, французький чи німецький) інвестиційний банк для роботи
з валютними коштами фізичних осіб — громадян України? Він може бути організований
на паритетних засадах урядом України і США (Швейцарії, Франції, Німеччини)
з рівним представництвом від країн-учасниць у раді директорів і правлінні
банку. Приватні вклади громадян України будуть гарантовані урядом Сполучених
Штатів (або названих вище країн) і в цьому сенсі вони будуть надійнішими,
ніж готівкові долари. Не менш як половина активів банку повинна використовуватися
в українській економіці, частина може бути розміщена в інвестиційні проекти,
що пройшли міжнародну експертизу і схвалені українською і американською
стороною. Прибуток банку розподіляється українською і американською стороною.
Це дасть можливість водночас вирішити кілька дуже гострих проблем: населення
матиме змогу надійно й прибутково вкласти готівкову валюту, іноземці —
матимуть доступ до закритого раніше для них бізнесу при збереженні за ними
повного контролю розміщення коштів, а українська економіка — доступ до
великих інвестиційних ресурсів — заощаджень населення, скоротить відплив
капіталу за кордон.
Дамокловим мечем навис над економікою України величезний
державний борг. Не рятує конверсія ОВДП в облігації з виплатою доходу в
наступному столітті? Чому б у такому разі нам не розплатитися за борги
нерухомістю, участю кредиторів у капіталі, нарешті, землею, природно, ухваливши
відповідний закон про землю? Чому б не обміняти державні борги на інвестиційні
гарантії, передавши боргові зобов’язання від українського уряду до нових
конкурентоспроможних іноземних інвесторів?
Схема могла б бути такою. МВФ випускає для компанії гарантійний
сертифікат на повну суму інвестицій. Інвестор може погасити сертифікат
при втраті інвестицій у результаті дій українського уряду. В цьому випадку
МВФ додасть цю суму до сукупного зовнішнього боргу України. А якщо всі
сторони дотримуються взаємних зобов’язань, інвестор, звільнений від українських
внутрішніх податків, буде зобов’язаний виплачувати фіксовані платежі в
рахунок погашення українського зовнішнього боргу. Таким чином, платежі
обминуть недієздатну українську податкову систему і надходитимуть до кредиторів
безпосередньо від міжнародних інвесторів, що виробляють і продають свою
продукцію в Україні.
ІНВЕСТУЙТЕ В НАУКУ І ЛЮДИНУ!
Довгострокові заходи повинні бути розраховані на перспективу
набагато тривалішу, ніж на рік чи два, і спрямовані на запуск механізмів
економічного росту країни.
Загалом вироблення довгострокових заходів — це серйозна,
копітка робота над вивченням провідних тенденцій світового розвитку і адаптація
їх до наших умов і реалій. Кращі стратеги провідних країн світу зайняті
сьогодні такою роботою, і в результаті ставка робиться, як правило, на
інформаційну сферу і фундаментальні наукові дослідження. США, Японія, інші
країни-лідери ідуть шляхом відкриттів, які приведуть до нових, ще невідомих
технологій. По суті вся економіка стає не просто інноваційною, а технологічною,
науковою і інформаційною. І проблема вибору найважливіших напрямів у науці,
техніці і технологіях сьогодні — це по суті головне завдання, яке належить
вирішити, розробляючи довгострокові заходи розвитку країни. А поряд з наукою
ми повинні нарешті почати реально інвестувати в людину, щоб отримати інтелектуальний
продукт для експорту. Грубо кажучи, весь світ прагне до того, щоб виховувати
і селекціонувати висококласних фахівців, які дають країні можливість експортувати
комп’ютерні програми, а не залізну руду і метал. А ми досі чомусь наполегливо
прагнемо до зворотного.
Підбиваючи підсумки, зазначимо: сьогодні важливо виробити
чітку тактику дій на всіх етапах подолання кризи, і жорстко дотримуватися
її. Ухвалити рішення і... виконати їх. Нехай це буде жорстко, не всім приємно,
не всім принесе прибуток. І хоч як це не парадоксально, але, можливо, рятуючи
нашу фінансову систему, сьогодні потрібно доволі широко відкрити доступ
на ринок України іноземному капіталу, іноземним банкам. Так, це боляче
вдарить по багатьох українських банках. Але йдеться не про те, щоб розорити
їх. Можливо, потрібно «вписати» їх у нові структури, і тим самим, пожертвувавши
найслабкішим, врятувати від банкрутства та краху всю банківську систему.
Ми бачимо, чим усе обернеться, якщо цього не зробити, на прикладі Росії.
№211 04.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
