Підписаний Президентом Указ про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» викликав безліч коментарів і зауважень з усіх викладених у ньому пунктів. Загальна згода з необхідністю трансформації політичного режиму у бік парламентаризму, реформування відносин у трикутнику гілок влади, зміна структури парламенту і системи його обрання натрапила на критичну оцінку методів, форм, засобів здійснення змін. Уже сьогодні очевидно, що велика частина пропозицій вимагатиме нових дискусій, узгодження політико- правових інновацій з інтересами основних політичних груп.
Давно зауважили, що політичні інститути не обирають у вакуумі, тобто політичні системи обмежують вибір нових моделей так само, як вони обмежують і вибір політичних рішень. А політичні сили вибирають ті правила і процедури, які гарантують їм довготривалий максимум політичної вигоди. У зв’язку з цим повчально як з погляду стратегії, так і технологій проведення президентських ініціатив через парламент, проаналізувати зриви прийняття проекту виборчого закону на пропорційній основі. Колізії з голосування за новий виборчий закон можуть рельєфнiше виявити парадокси і пастки, характерні для мажоритарних голосувань у неструктурованих парламентах.
Останнє фіаско з голосуванням із двох законопроектів виборчого закону має вагомі політичні й інституційні причини. Очевидний той факт, що якщо нема стабільної більшості, то не набирається і вирішальна кількість голосів для прийняття того чи іншого проекту закону. У результаті процес замикається в коло — потрібна пропорційна виборча система, яка буде базовою основою створення стабільно голосуючих більшостей і коаліційних урядів. Але читання з пропорційного закону зайшли в глухий кут через відсутність цієї самої більшості, здатної дати вирішальні голоси. Депутати опинилися «віч-на-віч» із дилемою групового вибору, коли жодна з альтернатив не набирає вирішальної кількості голосів протягом кількох читань.
Для того щоб зрозуміти суть вказаної дилеми, уявімо таку ситуацію: голосують три депутати, різні за своїми ідеологічними уподобаннями — лівий, правий і центрист. І поставимо їм запитання, що важливіше для країни: соціальні гарантії, оборона, освіта. Лівий депутат вважає, що найважливіші соціальні гарантії, на другому місці — освіта, на третьому — оборона. Правий депутат ставить першочерговим пріоритетом оборону, потім — освіту і в останню чергу — соціальні гарантії. У центриста є інша система пріоритетів — освіта, оборона, соціальні гарантії. Якщо кожен із депутатів голосуватиме згідно зі своїми ідейними уподобаннями, то виходить ситуація замкненого кола — кожна з альтернатив є одночасно першорядною, другорядною і третьорядною. І жодна з них не набирає необхідної більшості голосів. У економічній, а пізніше й політологічній літературі подібний феномен отримав визначення парадокса голосування (voting paradox).
У законодавчій практиці парадокс голосування може мати місце в двох випадках. У першому випадку учасники голосування, дотримуючись власних позицій, голосують на підставі щирих мотивів, і «природним» результатом у цьому випадку є розподіл голосів на весь набір альтернатив. Тоді, як правило, жодна з альтернатив не отримує вирішальної кількості голосів і питання не може мати позитивного результату, тобто виникають цикли голосування. Виходом із циклу є голосування якої-небудь групи депутатів, виходячи з другого свого уподобання, що в результаті дає індивідуальну («ситуативну») більшість, яка містить у собі різні піднабори тих, що голосують, одні з яких голосують «щиро», а інші — стратегічно, тобто щоб не допустити перемогу найгіршої для них альтернативи.
Приклад парадокса голосування, що ілюструє перший випадок, — законодавча боротьба під час виборчої реформи в 4-й Французькій республіці. Тоді за зміну пропорційної виборчої системи в Національних Зборах виступили близько десятка різних партій і політичних сил, кожна з яких пропонувала свій особливий варіант. Прихильників мажоритарної системи було більше, але оскільки вони розділилися на два табори: «за» мажоритарну систему відносної більшості (I тур) та «за» мажоритарну систему абсолютної більшості (II тур), то жоден із законопроектів не зміг протягом кількох раундів голосування отримати вирішальні голоси для перемоги.
Ілюстрацією другого випадку є практика читання законопроектів у Верховній Раді, коли депутати голосують, спираючись не на свої персональні або партійні переваги, а керуючись іншими резонами — або виходячи з політичної кон’юктури, або керуючись тривалим стратегічним розрахунком. У результаті з’являється можливість перетворювати парламентські читання на тривалі цикли голосування, мета яких — відтягнути прийняття потрібного рішення до потрібного моменту або взагалі провалити його.
Конкретний приклад — голосування з того самого виборчого закону. На останнє голосування 18 лютого було винесено два законопроекти, які за стилем можна оцінити як традиційний і авангардний, а за політичним знаменником — як ті, що протистоять за витратами і вигодами. Проект М. Рудьковського і В. Мельничука є суто класичною моделлю пропорційної формули партійних виборів. Політичні партії згідно з цим законом формують один виборчий список, а вибори відбуваються в єдиному загальнонаціональному виборчому округу. За даний законопроект проголосували фракції «Нашої України», СПУ, КПУ, БЮТ і частина СДПУ(О), що й становило 217 голосів. Позиція опозиційних фракцій стосовно партійності виборів безкомпромісна, оскільки пропорційні вибори — саме той інструмент, який «задовольняє» витрати, на які готова опозиція сьогодні. Примітна щодо виборчого закону позиція есдеків. Соціал- демократи — прихильники партійності виборів, і їхні пріоритети спрямовані у бік пропорційної системи (представник есдеків виступив співавтором пропорційного законопроекту). Проте голоси фракції під час голосування розділилися, що свідчить про таку собі приховану стратегічну мотивацію, — адже реально для прийняття законопроекту не вистачило 9 голосів.
Інший законопроект, узгоджений варіант С. Гавриша, Ю. Іоффе і Г. Дашутіна, отримав мінімальний рейтинг. Система, запропонована в даному законопроекті, досить оригінальна і, зі слів авторів, покликана допомогти вирішити проблему зв’язки — «депутат — округи — партія». Але надто низька оцінка у вигляді голосів тільки двох «авторських» парламентських фракцій — «Демініціативи» і «ПППУ-ТУ» (65 депутатів) — сигнал про низький рейтинг цієї альтернативи серед депутатів. Незважаючи на роз’яснення пропонованої схеми виборів, вона залишається непрозорою для депутатів і політиків, і, очевидно, що її доступність для виборців також залишається під питанням.
Позиції центристських фракцій (а це близько 165 голосів), преференції яких залишилися невизначеними щодо двох поданих на розгляд законопроектів, можна оцінити як утримання статус-кво. Водночас про пріоритети депутатів, спрямовані на зміну існуючої системи, свідчать результати голосування з питання відправки на доробку двох і кожного окремо законопроекту. За доробку і повторний розгляд проекту Рудьковського-Мельничука проголосували 233 депутати, що вже є свідченням того, що центристські фракції приймають пропорційні вибори, але їхня стратегія спрямована на відтягнення рішення. Після оголошення президентських альтернатив центристи отримали своєрідний «сигнал» на розблокування голосування. Здавалося б, пропорційний закон отримав «зелене світло», тобто його можуть підтримати як центристи, так і опозиція. Але пiсля заняття обмеження у вигляді можливого президентського вето виникають обмеження нового плану. По-перше, неприйняття опозицією розщеплення законодавчої влади на дві палати, по-друге, очевидна нестиковка інструментів парламентської республіки (партії створюють більшість, яка формує Кабінет) і поява додаткових політичних можливостей у Президента — верхня палата, збереження провідних патронажних призначень — керiвникiв МЗС, Міноборони, МВС, ДПАУ, «розширене» право розпуску нижньої палати. Закон про вибори знову потрапляє в позицію торгу між опозицією і Президентом. Тим більше, що вже сьогодні, авансом, Президент, запропонувавши скоротити чисельність і ввести право розпуску нижньої палати, закладає новий вимір конфлікту за віссю законодавча-виконавча влада: президент — нижня палата, що може бути більш болюче внаслідок виборної природи двох інститутів та їхньої великої публічності. Де ж вихід? Хоч як парадоксально це звучить — він у… пропорційній виборчій системі. По-перше, політреформа у широкому форматі логічно повинна починатися з реформи виборчої системи, по-друге, законодавчий орган не зможе бути ініціатором і активним учасником політреформи без парламентської більшості. По- третє, рівноправними співавторами політичної реформи повинні бути як Президент, так і парламент. Хоч би що там було, Президент, запропонувавши свій законопроект і реалізувавши право законодавчої ініціативи, сказав своє слово. «Право подачі» тепер належить Верховній Раді.
