Давно вже партійним заходам в Україні не присвячувалося стільки коментарів, скільки викликав нещодавній з'їзд Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), який відбувся 18 жовтня. За кількістю публікацій ця, по суті, пересічна подія цілком може конкурувати із самітом голів держав СНД та іншими, менш "епохальними" заходами.
Сенсаційним з'їзд СДПУ(о) став завдяки затвердженому передвиборному списку, до якого, разом із партійними лідерами, увійшли екс-президент Леонід Кравчук та екс-прем'єр-міністр Євген Марчук. Крім того, до першої десятки соціал-демократів увійшло чимало інших відомих та впливових осіб. Чи була ця "сенсація" справді несподіваною? Усі коментатори відзначили давно відому прихильність, що ніколи не приховувалась, Євгена Марчука до соціал-демократичної ідеї. Давні політично-партійні та ділові зв'язки голови СДПУ(о) Василя Онопенка з президентом Союзу адвокатів Віктором Медведчуком (заступником голови партії) та президентом "Динамо" (Київ) Григорієм Суркісом також ніколи не були секретом. І вже зовсім немає нічого дивного в тому, що до виборчого списку соціал-демократів, що відразу "поважчав" із приходом таких впливових постатей, як Є. Марчук та Л. Кравчук, почали "підтягуватися" багато хто з відомих політиків та підприємців.
Фактично, відтінок "сенсаційності" події надала лише одна обставина - відкрите зближення кількох впливових осіб, які вважалися членами команди нинішнього Президента Леоніда Кучми, з Євгеном Марчуком, котрого всі аналітики вважають одним з найвірогідніших суперників Кучми на майбутніх президентських виборах. У зв'язку із цим необхідно, насамперед, зазначити, що зближення екс-президента зі своїм наступником відбулося зовсім нещодавно і виглядало нещирим із обох боків. Кучма, швидше за все, намагався, "приручивши" Леоніда Кравчука, обмежити його політичну активність і поставити собі на службу все ще високий авторитет "Першого Президента". Однак навряд чи Кравчук міг "забути і пробачити" всі ті прикрощі, яких зазнав через Кучму протягом 1993-94 років, не кажучи вже про події 1995 року, коли команда Кучми (вже Президента), свято дотримуючись "другого принципу" радянського директорату - "усе звалюй на попередника", організувала справжню економічну війну проти пов'язаних із Кравчуком структур та підняла потужну хвилю компромату проти самого Леоніда Макаровича.
Кілька слів щодо партійності. Василя Онопенка та Леоніда Кравчука звинувачують ледь не в "зраді", докоряючи, зокрема, горезвісним "Меморандумом центристів", який був організований нібито "під Кучму". Однак ще при підписанні цього документа Л. Кравчук наголошував, що Меморандум не має обов'язкового характеру, а В. Онопенко відверто заявив, що його партія "продовжує перебувати в конструктивній опозиції до виконавчої влади". Тому "резервною партією Президента" СДПУ(о) міг назвати тільки примітивний провокатор або дуже вже малокомпетентний дилетант.
Щодо цього необхідно зазначити одну цікаву обставину. Одним із наслідків згоди Євгена Марчука ввійти до виборчого списку об'єднаних соціал-демократів стало руйнування версії, котру довго плекали в "тусовці", стосовно існування "тріумвірату" "Марчук - Мороз - Лазаренко". Оскільки чутки щодо існування "потрійного союзу" підтримувалися (і дуже активно) лише одним із його ймовірних учасників - Павлом Лазаренком, не дивно, що орієнтовані на нього ЗМІ дають нині найгостріші коментарі соціал-демократичному вибору Євгена Кириловича. На жаль, ці коментатори схильні переобтяжувати публікації явно надмірним "коефіцієнтом провокації на рядок", не надто обтяжуючи себе логічними узгодженнями.
Набагато цікавішим є інший аспект проблеми - подальші взаємини соціал-демократів із Президентом. Команда Кучми опинилася у винятково складному становищі, адже подія неповсякденна - "стовп режиму" так би мовити, "з розгорнутими прапорами" перейшов на бік супротивника. За нинішньої ситуації вона просто не зможе дозволити собі розпочати проти підприємців, котрі приєдналися до СДПУ(о), війну, схожу на ту, яка ведеться з Лазаренком. По-перше, як свідчить досвід, такі війни не принесли ні лаврів, ні особливих трофеїв. По-друге, розпочавши "бойові дії", адміністрація своїми руками штовхає потужне фінансово-політичне об'єднання з позицій настороженої опозиції, у табір опозиції радикальної (як це сталося з Лазаренком). Нарешті, по-третє, команда Кучми-Пустовойтенка (і це найголовніше) не може дозволити собі прилюдно визнати сам факт "дезертирства" екс-президента, адже це було б рівнозначно до визнання свого режиму "потопаючим кораблем". Тому, швидше за все, сторони перебуватимуть у стані "збройного нейтралітету" до підведення підсумків парламентських виборів, коли настане пора визначати нові завдання.
