Ще давні греки — починаючи принаймні від Платона та Аристотеля — вважали політику мистецтвом, а не просто холодною грою амбіціозних розрахунків. Згодом, у XVIII та XIX століттях, з’явилось карбоване визначення: політика — мистецтво можливого. Але найцікавіше тут — як плин часу (бо саме час головує на суді історії й водночас є виконавцем вироку!) впливає на оцінку ролі того чи іншого політичного діяча, зокрема українського. Одні лідери («вожді»), політичні партії, уряди й парламенти відходять у вічне або тимчасове небуття, інші, навпаки, з цього небуття «раптово» повертаються; громове «Хай живе!» змінюється через кілька десятиліть загальними прокльонами... Але тільки Його Величність Час все розставляє по своїх місцях, панорамна картина історії постає тоді перед нами в усій величі, простоті й правді» (Лев Толстой).
Нашу, українську історію, що її, за словами Винниченка, «неможливо читати без брому», потрібно теж оглянути з висоти величезного досвіду, накопиченого людством і нацією. Особливо коли йдеться про досвід жахливого, тоталітарно-ядерного (й у той же час такого, що підтвердило нетлінність принципів свободи!) ХХ століття. Українська нація — зокрема її еліта — перебуває тепер в пошуках себе, й пізнання нашої політичної історії (історії державності, історії політичних лідерів та політичних партій) — абсолютно необхідна передумова успіху на цьому шляху.
І не тільки важливою суспільною подією, але й знаменним явищем у зв’язку з цим можна назвати вихід у світ шести томів «Політичної історії України ХХ століття» (випущена київським видавництвом «Генеза»). Презентація цього справді унікального видання відбулась 20 лютого в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Керівник редакційної колегії багатотомника, народний депутат України, директор цього інституту, академік Іван Курас у вступному слові наголосив на деяких найважливіших уроках, які свідомі громадяни України — й передусім, може, чинні політики — повинні засвоїти з того величезного масиву фактів і подій, який творчо опрацьований на цих сторінках.
Перший з них такий (за словами академіка, він є водночас і негативним, і позитивним): всі біди в політичному, соціальному, економічному й культурному житті України спричинялись розбратом, внутрішньою незгодою та чварами. І навпаки (другий урок!) — перемагали ті політичні сили, які справді боролись за інтереси своєї держави, відстоювали її єдність, соборність. Оскільки, як підкреслив Іван Федорович, нове «проривне» видання є не істиною в останній інстанції, а певним синтезом, запрошенням до творчого пошуку, то спробуймо сформулювати ще один, третій урок (вже не для політиків, а для пересічних громадян): багато з трагедій України ХХ століття пояснюються тим, що народ вірив красивим словам політичних діячів, бувши не в силах побачити за цими словами цинічні, хижі справи та корисливі, егоїстичні інтереси...
Високий науковий рівень «Політичної історії» відзначив у своєму виступі такий відомий авторитет, як президент НАН України академік Борис Патон. Такої унікальної праці (на зрізі історичної науки та політології) немає в жодній з держав СНД, наголосив Борис Євгенович; це видання, плід спільної праці ряду академічних установ (зокрема Інституту історії України), науковців Київського університету, Києво- Могилянської академії, ВНЗ Харкова, Луцька, інших регіонів України є яскравим свідченням інтелектуальної зрілості та потенціалу вітчизняної гуманітарної думки.
Межа, що відділяє вченого-історика від політика, іноді є вельми умовною. Людина, чий виступ був вислуханий з великою увагою — голова Верховної Ради України й водночас фахівець саме з новітньої історії України Володимир Литвин. Цей багатотомник, відзначив спікер українського парламенту, насамперед мають отримати ті, хто йде в політику; більше того, в кандидатів на найвищі державні посади треба насамперед вимагати складання іспитів з історії України, а не, скажімо, довідок про стан здоров’я або майновий статок (дозволимо собі зауважити, що дуже схожа думка вже раніше не раз зустрічалась і на сторінках «Дня»!). І видання, наголосив Володимир Литвин, має величезне моральне значення для нашого політикуму: адже кожен політик розумітиме, що його дії, його вчинки оцінюватимуться вельми прискіпливо ще за його життя. Можна сподіватися, що це сприятиме головному: привнесенню людяності в політику.
Нестандартність думок, закладених у шеститомнику, стимулювала насичені, нестандартні виступи. Ось, наприклад, що сказав народний депутат, видатний поет і громадський діяч Борис Олійник: «Ми час від часу чуємо «нашіптування», що ми, українці, мовляв, є нацією бездержавною. «Політична історія України» ці нашіптування абсолютно переконливо спростовує. У нашому генетичному коді закладений величезний потенціал державності — хай часто в минулому це було лише пунктирно». Дуже цікаво, що автор цих слів — одна з найбільш помітних (і нестандартних) постатей компартійної фракції Верховної Ради України!
Прагнучи «олюднити» свій виступ, голова Верховної Ради розповів, що його 14-річний син тримає нововидану «Історію...» в себе на столі й час від часу читає її, додавши: «Не знаю, які саме висновки він та його ровесники з неї зроблять». Найголовніше, щоб ті, кому зараз 15 — 18, збагнули: Україна в нас одна, інших немає. Задля цього, головного, й книги створюють.
